Лариса Денисенко (17 червня, 1973 року, Київ) – українська письменниця, адвокат, правозахисник, телеведуча. За освітою – правник. Закінчила юридичний факультет Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. Навчалася праву також в Центральному Європейському Університеті, на курсах законопроектування Міністерства юстиції Нідерландів.
Адвокат. Спеціалізується на міжнародному, цивільному та адміністративному праві. Є автором та співавтором посібників та альманахів з питань корупції, судоустрою, смертної кари, прав людини для дітей.
З 2006 по 2010 рік була автором та ведучою (разом з Юрієм Макаровим та Анатолієм Єремою) культурологічної програми «Документ» та «Документ +» на каналі 1+1 та 1+1 International.
Літературну кар’єру розпочала перемогою в конкурсі Коронація слова (гран-прі конкурсу-2002, «Забавки з плоті та крові»). Авторка 10 книжок (станом на 2012).
Книжки «Танці в масках» та «Сарабанда банди Сари» отримували звання «Краща українська книга» за голосуванням читачів та професійного журі тижневика «Корреспондент».

Розділ І
Щонайменше про ідеальний ранок, неідеальні шлюби, колишніх однокурсниць та родинний склеп «R. Yors amp; Kallmann»...

Коли я вранці дивлюся на свою кавоварку, мені здається, що я – нафтовий магнат. Ось воно – моє чорне золото, спочатку повільно, а потім дуже швидко наповнює скляний жбаник. Цікаво, новоспечені нафтові магнати куштують свою нафту? Чи смакує вона їм, якщо зважити на її вартість? Мені – смакує.
Я щоранку роблю саме так. Спочатку вдихаю кавовий аромат, потім роблю перший ковток і ставлю філіжанку на стіл. Трохи відчиняю величезне, від підлоги до стелі вікно, запалюю цигарку, а тоді повертаюся до кави. Вона вже не така гаряча. І тільки потім можу зробити собі кілька канапок. Коли мій ранок починається інакше, це означає тільки одне: в мене серйозні життєві зміни або проблеми.
На своїй кухні я перебуваю щоранку близько години, іноді й більше. За цей час я встигаю випити кілька філіжанок кави, прочитати газету чи розділ якоїсь книжки, випити склянку соку, якщо я не забув його купити, з’їсти кілька канапок з сиром, а якщо є натхнення – зробити та з’їсти яєчню.
Часто я вмикаю телевізор з метою почути щось цікаве або корисне, але таке трапляється вкрай рідко. Тобто телевізор я вмикаю майже щоранку, але цікаве чи корисне чув три місяці тому, – про це зазначено на ліпучці мого холодильника. Я занотовую все, що мене вражає. Того дня в ранкових новинах розповідали про те, як люди вигодували мале китеня. Мені подобаються кити. Вони мені так подобаються, що, певне, я б не відмовився тримати китеня вдома, але оскільки це неможливо, в мене немає хатніх тварин. Ймовірно, кити мені подобаються тому, що вони схожі на фонтани, а мені дуже подобаються фонтани. Колись я навіть збирав їхні зображення, потім щось сталося, і я припинив їх збирати.
Моя кухня не є кухнею – так думає моя мама з огляду на кухню тієї квартири, в якій промайнуло моє дитинство і у якій зараз мешкає старість моїх батьків. На моїй кухні цілком можна влаштовувати вечірку для десятьох людей, це кухня-кімната. Крім звичайних кухонних меблів, тут є диван, два зручні широкі фотелі, стіл, і навіть старовинне німецьке піаніно «R. Yors amp; Kallmann». Чорне, блискуче, прикрашене двома канделябрами.
Воно мені нагадує родинний склеп. Таке враження, що саме тут знайшли вічний спокій його честь суддя R. Yors та відомий автор оперет Kallmann. На цьому склепі є навіть родинний герб, який схожий на: слона, індійського раджу, що дивиться в небо, НЛО, радянський супутник. Піаніно – спадок моєї колишньої дружини. Ні я, ні вона не вміємо на ньому грати. Зазвичай, на ньому грав (частіше за все – собачий вальс) хтось з наших спільних знайомих. А ще майже всі сперечалися, навіщо цьому піаніно третя педаль. Я в цих суперечках ніколи не брав участі, оскільки не знав, навіщо піаніно перша та друга педаль, що вже казати про третю.
Батько моєї дружини передав мені це піаніно фактично з рук у руки. До моєї дружини він ставився менш обережно, можливо тому, що вона була молодша за піаніно й не така дорога. Коли ми розлучилися, дружина запитала, чи я не заперечую, щоб піаніно поки що постояло в мене. Я категорично заперечував, але воно таки залишилося. Моя дружина була адвокатом, а адвокатів, як відомо, неможливо налякати запереченнями.
Мені виповнився двадцять один рік, коли ми побралися. З дружиною ми були однолітками та колишніми однокласниками. Між тим, що ти сидиш за однією партою, та тим, що засинаєш в одному ліжку, – невелика різниця. Так мені тоді здавалося. Думаю, я просто над цим не замислювався, а надав перевагу людині, тепло руки якої відчував усі десять років навчання. Дитині ближче фізичне тепло, ніж душевне. Потреба в душевному формується згодом.
У школі я був вправнішим за неї учнем. Не можу назвати предмет, з яким би я не міг впоратися. Вона вчилася задовільно, але була дуже активною. Вже в сьомому класі їй довіряли проводити уроки миру, виступати на всіх шкільних та позашкільних представницьких заходах та роздавати доручення іншим. Я бачу її на сцені – цілеспрямовану, впевнену в собі білявку з гладко прибраним волоссям, жодного зайвого кілограма, жодного сумніву. Сіра пряма спідниця, кремова блузка, тілесні панчохи, чорні туфлі-човники, на шиї річкові перли.
Цікаво, що ще в школі я зрозумів, що Інна, так її звуть, цілком може виступати керманичем мого життя. Питання вибору для мене завжди було найскладнішим. Я не міг спокійно визначитися навіть щодо простих речей – вагався, виснажував себе сумнівами. Часто я засинав та прокидався з одним й тим самим мозковим сигналом, від якого мій шлунок, руки та очі ставали вологими: «А раптом нічого не вийде?» Інна завжди знала, що треба робити і в якій послідовності. На кожне моє запитання «А раптом нічого не вийде?» вона настільки щиро відповідала: «Чого б це?», що я миттєво заспокоювався. Цим своїм вмінням вона зачаровувала навіть моїх батьків, людей доволі усамітнених й інфантильних.
Звісно, що після закінчення школи в мене почалося своє, без – Інкове життя. Не тому, що я цього прагнув. Просто вона більше не сиділа поруч зі мною. Вона пішла вчитися на юридичний, я – на географічний факультет університету. Траплялося, що ми прокидалися в одному ліжку, – так хотіла вона. Але це мало відрізнялося від процесу списування домашнього завдання. Та сама шкільна допомога. Я – давав, вона – приймала як належне. Пізніше один мій друг скаже, що в такий спосіб «в тебе сформувалася типова бабська психологія». Втім, то мені здавалося, що моє післяшкільне життя було без – Інкове. Насправді всі важливі життєві ситуації не вирішувалися без консультацій із нею. А якось вона запитала, а чому б нам не побратися, адже ми чудово розуміємо одне одного і стільки часу спілкуємося? Я сприйняв це її запитання як невідворотне рішення.
Наш шлюб був бездітним. Інна хотіла дитину, але ніяк не вагітніла. Поки не було результатів наших аналізів, вона в усьому звинувачувала мене. «Активні сперматозоїди несуться назустріч яйцеклітинам, як життєрадісні собаки, що метелять хвостами! А твої сперматозоїди – сомнамбулічні собаки, що не метелять хвостами, вони – хворі».
Після цього її зауваження я довго не міг кінчити. Не міг випустити назовні ненажерливу зграю кволих псів. Потім виявилося, що в бездітності винний не я. Напевне, це й стало початком згасання нашого шлюбу. Моїх життєрадісних собак, що метелять хвостами, вона мені пробачити не змогла.
«Ви б все одно розлучилися, бо ти нарешті почав прагнути самостійності», – сказав мені приятель. Він мав рацію. Я став успішним дописувачем та аналітиком. Тоді я працював на відому туристичну фірму, готував матеріали для сайту, буклетів, аналітичні записки стосовно місць відпочинку та активного туризму. Мене почали друкувати всі провідні видання, які потребували статей про мандрівні подорожі, звичаї далеких країн, поведінку тварин. Про все це мені вдавалося писати яскраво.
На відміну від постійних шкільних та університетських успіхів, які не додавали впевненості у собі, кар’єрні та творчі перемоги додали в моє тісто якийсь невідомий інгредієнт. З мене почала виліплюватися інша людина. Непомітно для себе я навчився приймати рішення. Я продав однокімнатну квартиру в центрі міста, що дісталася мені від бабці, оформив кредит та придбав сучасне трикімнатне помешкання. Певне, цим я страшенно здивував Інчиного батька. Він дивився на мене, як на Ахілла, який зробив зі своєї п’яти щит та меч або наступив нею на горло ворога. Інну це дратувало. Ймовірно, так почувається людина, котра все життя правила конем, аж потім з карети вистрибує пан, що ніжився там на подушках, і прибирає віжки до своїх рук. Яка віроломність! Я все розумів, але нічого не міг вдіяти – її наполеглива активність і надмірний тиск теж почали мене дратувати. «Зваж на те, що подвійні літери імені додають людині цілеспрямованості від народження. Це як стукіт клювака – допоки не приб’є нещасну комаху, доти стукатиме. З нею в тебе було дуже мало шансів». Так казав про Інну мій друг Тимофій. Він не був психологом, але завжди висловлювався з розумінням справи.
Сім років шлюбу. Я не міг повірити, що стільки років ми прожили разом.
Скільки разів я сказав їй «привіт», скільки разів вона побажала мені спокійної ночі, а скільки було «дякую, прошу, я тебе не розумію, вибач, я не те мав на увазі, припини це, зачекай, остогидло, не нервуйся через дрібниці, де моя підзарядка, що з цим робити, це не моя провина, а хто цим повинен опікуватися, третю добу в туалеті немає освіжувача, стули пельку, куди поїдемо у відпустку, хто буде доїдати борщ, ти запросив Таню, в усьому винний ти, а я попереджала, треба було слухати батьків, навіщо тобі це було потрібно, ти цього ніколи не зрозумієш, ти вдома, чай чи каву, омлет чи салат» – тисячі, десятки тисяч, а може сотні? А скільки було поцілунків, сперматозоїдів, – тих, що метляли хвостами і тих, що не метляли? Скільки голосних і приголосних нашого подружнього спілкування? Тисячі. Але нас не було. Мабуть, тому, що разом ми ніколи й не жили. Боляче розходитися якраз тоді, коли «вона» і «ти» встигли перетворитися на «ми», хоча б частково. Це був не наш випадок. Мені здається, що наш шлюб – це «вона». Коли ж народився «я», як і будь-якій дитині, що зростає, мені захотілося самостійності. І я її отримав. Зараз мені тридцять два. Я звик жити як «я», і мені це дуже подобалося – жити як «я»! Попри те, що час від часу в моєму житті з’являлася «вона», моє життя не перетворювалося на «ми».
Поки не зустрів Сару.
Я підійшов до своєї шафи, відкрив її, довго дивився на сарафан. Схопив пелену та наблизив до свого обличчя. Клаптик блакитного дрібнопелюсткового шовку. Це була Сара. Сара була на кухні. На кухні вона була чайною філіжанкою із зображенням веселки, а також чотирма брунатними кавовими філіжанками, помаранчевою тарілкою з бордовими хризантемами, початою пляшкою мартіні. Там вона була керамічною тацею з суxофруктами. Там вона була пакетом молока та пачкою вівсяно-фруктової суміші «Старт». Сара сміялася, коли я гриз «Старт», як печиво, запиваючи його кавою. Вона так ніколи не робила.
Сара була у ванній кімнаті. Там вона була засобом догляду за кучерявим волоссям. Зубною щіткою. Мигдалевою олією. Гребінцем та феном. Я відкрив мигдалеву олію, забруднив нею ніс, посміхнувся. Так пахне моє теперішнє щастя. В моїй спальні Сара була нічною шовковою сорочкою, залишеною на приліжковому стільці; срібною рамкою з родинною фотокарткою на підвіконні у товаристві азалій, подібних на збіговисько американських південок у різнобарвних капелюшках; солом’яним кошиком, де відтепер мешкали мої та її чисті шкарпетки, наші спортивні шорти, її панчохи, трикотажні майки; тонким обручем з золотими камінцями, який перетворював Сару на східну принцесу, а нині золотозубою посмішкою лежав на приліжковій тумбі. Серце Сари мешкало в моєму шлунку, я щомиті відчував його.
Коли я побачив Сару (а сталося це під час групової поїздки менеджерів з туризму та авторів мандрівних репортажів до Праги), я її не впізнав. Щоправда, я взагалі не встиг нічого подумати про струнку жінку з красивим волоссям та пишним бюстом, а от Сара Полонська мене упізнала. «Привіт, Піддупнику, – привіталася вона. І посміхнулася своєю жахливою посмішкою. Ото вже не думала, що буду зустрічати тебе майже на всіх геоурсайтах. Ах ти ж розбещена, зманіжена дупа, тобі все-таки вдалося всістися на кілька стільців! Привіт, старий, скільки ж ми не бачились!?»
Тільки слово «піддупник» допомогло мені збагнути, хто ця незнайомка. Бо «піддупником» мене називала тільки одна підступна істота – Сара Полонська, моя одногрупниця. Товста кудлата Сара, котра була схожа на недоглянуту брудну вівцю. А називала вона мене так тому, що під час навчання в університеті я займався плаванням і часто підсовував рушника собі під дупу, сидячи на лекціях. Я був худий і так мені було зручно: кістці боляче впиратися у дерево, якщо, звісно, це жива кістка. Першою мою звичку помітила Сара, яка сиділа ліворуч, через прохід. Вона поцікавилася, що це я підкладаю? Не знаю, навіщо я тоді сказав правду. Після того я збагатів на кілька прізвиськ: «розбещена дупа», «піддупник», «і на тім рушничкові».
Я терпіти не міг Сари Полонської. Навіть у допіддупниковий період вона мене дратувала. Таке зі мною траплялося час від часу. Наприклад, я ненавидів мамину плойку. Навіть двічі намагався її позбутися. Хоча я нею не користувався і мав би бути до неї байдужим або принаймні більш терплячим. Але – ні. Я хотів, щоб вона зникла, в мене псувався настрій щоразу, коли я бачив її у ванній кімнаті, де вона звисала на кокетливому провідковому завитку. Одного разу я сказав плойці «я з тобою розберуся, зараза чортова», досі про це пам’ятаю.
Сарою Полонською я теж не користувався, але хотів, аби вона зникла. Ці її вічні широкі вельветові штанці. Обов’язково яскравих кольорів, від чого сідниці здавалися ще більшими. Ці її кудлаті пасма. Широке обличчя, а на ньому маленький ніс, наче вона його в когось вкрала. Такі густі вії, начебто хтось нарізав папір, щоб зробити бороду паперовому дідусеві. А ще вона була надзвичайно цицьката. Одного разу в жіночому туалеті вона спробувала поставити дві філіжанки з водою на свої цицьки та утримати їх, але облилася. Ха-ха-ха! В школі мене також цікавило: чи можна на ерeгованому члені утримати чарку? Але перевіряти цього я не став, досі не знаю – можна чи ні. Хай це зробить хтось інший. От якби Полонська була Полонським, може, вона б тоді й перевірила. Здавалося, доросла жінка, майже дипломований фахівець, а дурепа дурепою.
Особисто я був переконаний, що то була просто невдала спроба, бо Сара Полонська своїми величезними цицьками може утримати по дві філіжанки з водою на кожній, а на її дупі чудово вмостився б дволітровий жбан. Ще я пам’ятаю її чорне пальто-накидку. Воно звалося «летюча миша». Під цим пальто могли б спокійно переховуватися від твердої руки закону з десяток китайців. А ще вона так різко посміхалась, що здавалося: зараз вона розчавить тебе цією посмішкою, як чобіт – дощового черв’яка. А ще на одній вечірці, присвяченій дню факультета, я бачив, як Сара Полонська виблювала собі під ноги шматки піцци та салату, після чого спокійно продовжувала в тому блювотинні танцювати. Як тільки я усвідомив, що саме вилітає з-під її активних міцних ніг, я побіг до туалету робити те, що зробила вона, не припиняючи танцю.
А ще я пам’ятаю, що вона була заміжня, і чоловік у неї був військовим. Пригадую, як іноді він чекав на неї під університетом – сувора постать у формі біля автомобіля «Москвич» червоного кольору. Мабуть, через колір його машини та форму, ми назвали його «Пожежник». Взагалі-то, я багато чого пам’ятав про ту Сару Полонську.
Від тієї Сари Полонської нинішня Сара взяла тільки бюст (цього разу він не налякав мене виразністю та розміром, а навпаки, притягував погляд) та манеру посміхатися, – але зараз мені здалося, наче з цією різкою посмішкою до мене наближається не чобіт-черв’якодав, а приятель з подарунком в руках. Взагалі я дуже не любив, коли хтось постійно та різко посміхався, а Сара Полонська робила саме так. Вона посміхалася. Для мене посмішка означала клінічний ідіотизм або знущання, але аж ніяк не гарний настрій, вдачу та доброзичливе ставлення. Припускаю, що з Інною я прожив так довго, тому що вона не посміхалася мені в спину. Але повертаюся до Сари Полонської – вона схудла на десять кілограмів. Сказала, що не хоче про це говорити. І посміхнулася. Про свого колишнього чоловіка теж не любила говорити, тільки зауважила, що обов’язково нас познайомить. Не можу сказати, що я дуже зрадів цій перспективі. Волосся її залишилося кипуче-кучерявим, але було не чорним, а каштановим, блищало, переливалося на сонці та причаровувало. На ній був простий білий сарафан та білі шкіряні капці. В цю Сару Полонську з невідомих мені причин я закохався до нестями.
Сара теж була здивована нашими почуттями. «Піддупнику, як таке взагалі могло статися? Ти міг би подумати про таке?» На це я відповів, що якщо вона продовжуватиме називати мене «Піддупником», я кликатиму її «Підцицьницею», бо її ледь видно з-під цицьок. Ми реготали, адже пара створювалася чудова: Підцицьниця та Піддупник. Герої чеських мультиплікаційних стрічок: або гриби або птахи.
Наші колеги мандрували Прагою, а ми – одне одним. «Мені здавалося, що коли ми вчилися, ти мене на дух не зносив, чи не так?» Запитала вона. Це було серйозне запитання. Сара поставила його, коли лежала в ліжку, гралася своїм волоссям, підтягувала до себе та цілувала свої округлі коліна – вона любила націловувати свої коліна – а я шукав у готельному телефонному довіднику номер, щоб замовити сніданок. Я був голим та щасливим. І я не знав, що мені слід відповідати: правду, напівправду, напівбрехню. Або просто збрехати, сказати, що вона мене приваблювала, але не настільки, аби я зізнався. Мені важко сказати жінці, з якою мені так добре в ліжку, що я вважав її потворною. «Я тоді був одружений», – почув я свій голос. Тонкий, наче комарина голка, що намагається віднайти дірку у протимоскитній сітці. Я дійсно був тоді одружений. Сара хотіла ще щось запитати, але відволіклася на телефонний дзвінок – їй телефонувала мама. Потім до цієї розмови вона не поверталася.
Про те, що Сара Полонська переїде до мене жити, нам сказав справжній моряк, схожий на фальшивого моряка. Подібний на безробітного актора, який чомусь обрав для свого позатеатрального життя образ моряка. На ньому був червоний светр, з його правого вуха звисав кульчик у вигляді якірця на золотому канаті. Він пив пиво. Його обличчя кольору дубової кори проорали дивні зібгані зморшки. Здавалося, що кожного разу він зібгує їх інакше. «Я ‑ моряк, коханчики, – привітався він. – Моряк, і мені необхідно бачити піну». «Якщо бажаєте, можете пригостити його пивом. Він дійсно моряк», – сказав бармен. До того я думав, що він нічого не помічає за серіалом про відчайдушних домогосподарок. Ми пригостили дійсноморяка пивом – в той час наші серця були сповнені любов’ю до ближнього. «Якщо ви замовите йому ще – він вам поворожить», – поінформував нас бармен. Ці двійко діяли злагоджено, я милувався тим, як бармен витрушує з нас гроші. Пиво ми замовили. Старий льопнув трохи пивної піни на наші ліві долоні, забуркотів щось, а потім сказав: «Вона до тебе переїде. Незабаром. Треба тепер злизати цю піну – тоді пророцтво справдиться». Я не знаю, чому ми так і зробили. Принаймні, я був доволі бридливий, але ми злизали пиво з долоней одне одного. Хто ж раніше почав це робити: я чи Сара? Не пам’ятаю. Інколи мені здається, що я обов’язково повинен це пригадати…
Знайомство з батьками Сари відбулося в кінотеатрі. Ми переглядали «Матч-поінт», там теж частково йшлося про знайомство з батьками. Я говорив Сарі, що бачив цю стрічку і, на мій погляд, це не найкраще кіно, після перегляду якого слід знайомитися з батьками. Центральний образ: меркантильний зять-убивця. Якому, до того ж, вбивство жінки, з якою він зраджував свою дружину, сходить з рук. Воно мені треба? Сара сміялася. Вона сказала, що її батько має чудове почуття гумору. «Йому це сподобається, от побачиш!» Я почувався не дуже впевнено. Перед цією зустріччю я довго думав, яку обрати тактику – бути балакучим чи стриманим? У мене не було досвіду знайомства з батьками дівчини. Адже з батьками моєї колишньої дружини я познайомився у дитинстві, вони були для мене просто черговими дорослими. Коли я сказав про це Сарі, вона тільки посміялася. «Ну от і сприймай їх як чергових дорослих, якщо вийде».
Батько Сари нагадував мені життєрадісних персонажів зі стрічок Еміра Кустуріци. Він час від часу щось наспівував (навіть переглядаючи стрічку. На нього шипіли, він чемно вибачався та знову наспівував), а його пальці танцювали або в повітрі, або на якійсь поверхні. Цигарка, яку він крутив між вказівним та середнім пальцями, нагадувала гіпертрофовано-великий пеніс індійських божків. Я уявив обличчя Сариного батька та обличчя власного батька двома портретами з одним й тим самим підписом: «Батько». Мій батько виглядав більш переконливо-батьківськи. Під портретом батька Сари хотілося написати: «волоцюга», «заслужений артист Молдови Віорел Нега», або навіть «Барток». Я б повірив. На тлі рухливого батька Сарина мати виглядала дівчинкою на гойдалці: її так швидко розгойдують, що неможливо розгледіти, якою вона є. Це було дуже дивно, бо Сарина мати була крупною жінкою. Але я встигав сприймати її тільки фрагментарно. Великий пухкий рот. Голос оперного тенора. В профіль її зачіска нагадувала чорний місяць. Я помітив, що спідниця в неї була закоротка як для таких форм та віку. А погляд – звабливий. Вона любила жоржини та родинні свята. В будь-якому випадку з батьками Сари мені було легше, ніж із власними. Здавалося, вони були цілком мною задоволені. Але, найпевніше, вони були просто цілком задоволені одне одним та життям.
Коли Сара запитала, чи познайомлю я її зі своїми батьками, я знітився. «Слухай, а тобі дуже цього хочеться?» Запитав тоді я. Вона сказала, що їй щонайменше цікаво, які вони, але якщо це проблематично для мене чи для батьків, вона не збирається наполягати. Я подякував. Не можу сказати, що це було проблематично, проте в нашій родині ніхто нікого ні з ким не знайомив. Розумію, це може видаватися дивним, але так було. Я не знав, наприклад, друзів батька та подружок мами. Можливо, моя пам’ять тримала на довгих повідках їхні імена, але то були імена без наповнення. Як кінострічки, які тебе не зацікавили: за назвою ти розумієш, що колись переглядав їх, але про що вони чи хто там грає – пригадати неможливо. Батьки, звісно, були знайомі з Інною та її батьками, а також з Тимофієм та його матір’ю – цьому сприяли шкільні батьківські збори – але стосунки ні з Інною, ні з Тімом, а тим паче з їхніми батьками, не підтримували.
«Якщо уявити собі родину, наприклад, столовим сервізом, то мій родинний сервіз складається з випадкових предметів. Може, нас і з’єднує подібний візерунок чи колір, але то й усе». «Та все нормально! Я ж усвідомлюю, що в усіх різні традиції. Не всі родини такі, як наша. Ми ж викапана циркова династія! Кожний передає щось іншому. Якби ми дресирували левів, то й леви товклися б у нашій вітальні! Ми завжди показуємо одне одному щось новеньке та цікавеньке». Сара сміялася та підморгувала. Я дивувався, що мене це не обурює, хоча усвідомлював: її родина сприйматиме мене як атракціон.
З Сарою взагалі було дуже легко. Попервах я постійно чекав: от зараз вона щось не те промовить, от зараз я її ображу, от зараз вона щось зробить і ми посваримося. Вона робила та говорила багато чого. Наприклад, постійно вивертала фільтри з використаною кавою у рукомийник, чого я терпіти не міг. «Саро, хіба важко викидати це у смітник чи туалет?» «Зваж на те, що я могла б підкладати це в твої азалії та вирощувати дрозофілів, або розкладати цю казкову суміш по твоїх шкарпетках, або навіть робити три купки і в якусь із них ховати твій ідіотський перстеник. Тоді б ти побігав! Натомість, я просто забиваю рукомийник пресованою кавою. Велике діло – його завжди можна прочистити». Ми не сварилися. Коли я щось робив не так, вона просто сміялася та говорила «Е-е-ех, Піддупник». Коли вона щось робила не так, я цілував її або вдавав, що зараз придушу. За тиждень після повернення з Праги ми почали жити разом. Вона до мене переїхала. Збулося пророцтво на пивній піні чеського моряка.
Вже третій день вона перебувала в Мексиці, куди поїхала перевірити кілька турів, і я сумував. Расарасарасара. Повернутися вона мала за два тижні. Стандартний тур, я часто бував у таких. Я міг би поїхати з нею, але через термінові замовлення був вимушений залишитися вдома. Зараз я закінчив свій звичайний довгий сніданок у п’ять філіжанок кави і почав збиратися – слід було вирушати в місто на зустріч. Я набрав її номер. «Абонент тимчасово недоступний». «Саро, йди геть». Сказав я вголос. Вона причаїлася серед кураги, чорносливу та кеш’ю. Сарині солодощі, щоб не їсти тістечок та не гладшати. Я посміхнувся та вгриз горішок.
Повертався додому у піднесеному настрої, незважаючи на те, що абонент Сара і далі був недосяжним. Мені замовили великий матеріал про китів. А я ж обожнював китів та дельфінів, дельфінів та китів. Хоча насправді дельфіни це і є кити! «Чудовий день, який чудовий день», – крутилася в моїй голові платівка. Я вже витяг ключа, аж почув, що з моєї квартири лунає музика. Ключ впав. Я дійсно чув музику, і то була не просто музика – музика телевізора, якого забули вимкнути, або сі-ді. Ні. Хтось в моїй квартирі грав на родинному склепі «R. Yors amp; Kallmann». Помилявся та перегравав.
Говорять, що коли ти зустрічаєш привида, ти холонеш. Я не холонув – у мене було таке враження, що хтось починає підсмажувати мої кишки. Спекотно й гаряче. От як мені було. Саме так я почувався, коли мені робили наркоз. Я колись насміхався над Інною у відповідь на її розповідь про привида Маяковського. У дівоцтві Інна з подругами ворожили, викликаючи дух померлого поета, щоб поставити перед ним кілька запитань щодо їхнього майбутнього. Дівчата таке люблять. Отже, викликали вони дух поета Володимира Маяковського. І він прийшов, наговорив їм грубощів, а потім довго не хотів вилітати у кватирку, як чемно вони його не просили. Натомість взяв та зробив так, що стілець під однією з подруг Інни зламався, а подруга впала. У відповідь на моє зауваження, що той стілець давно був зламаний і абияк склеєний Інниним батьком, Інна спрямовувала на мене злий погляд. «Не лізь в це, ти на цьому ніц не розумієшся». Говорила вона. «Після цього вночі я чула, як хтось натискує на одну чи дві клавіші піаніно. А одного разу хтось зіграв маленьку п’єску. Це був він. Маяковський. Наше піаніно йому про щось нагадувало. Можливо, воно якось пов’язане з Лілею Брік».
Я в це не вірив. Крім того, коли піаніно потрапило до мене, на ньому ніхто потойбічний не грав. «Маяковський, Інно, – заявив я, завчасно переглянувши всю дотичну інформацію в Інтернеті, – не вмів грати на піаніно». «Вмів». Вперто стверджувала вона. «Звідки ти знаєш, що він не вмів грати?» «Бо ніде про це не говориться». «А навіщо про це говорити окремо? Тоді всі освічені люди вміли грати на музичних інструментах, – впевнено доводила Інна. – Майже всі його жінки вміли грати на піаніно, от він і навчився! Він грав для Лілі Брік». «Нісенітниці», – невпевнено озивався я, починаючи сумніватися. Я завжди сумнівався.
«Ні, це не нісенітниці!» – наполягала Інна Безсумнівна.
Як навчитися такої впевненості? Якби я був державою, то, певне, мене б розірвали на частини власні міжусобиці. Інна була абсолютною монархією. За таких умов їй залишалося одне: стерегтися підступних родичів, які пнуться щомиті вкинути отруту в твій яблучний сік або в запечену качку, та не забувати про юних терористів, що майструють вибухівку по підвалах. В собі, своїй короні та монарших правах вона була цілковито впевненою.
І от тепер я стою за своїми дверима, а він, Володимир Маяковський, поет та палкий трибун, грає в моїй квартирі на родинному склепі «R. Yors amp; Kallmann». Чому саме сьогодні? Хоча, дякувати Богу, добре, що не вночі. Я не знав, що робити. Мовчки стояв перед дверима та палав усіма своїми нутрощами. Але двері відкрилися. Мені здається, що я зарипів. На мене розгублено глипав кремезний чоловік з кучерявим волоссям. Я відразу впізнав його – то був рідний дядько Сари, брат її батька. Він був серед тих, чий портрет наразі мешкав у срібній рамочці на моєму підвіконні. Як же ж його звати?
«О, це Ви? Отже, Ви вже повернулися». «Так. Повернувся. Вже». Сказав я. «Вибачте, я поспішаю, але там – Еміль, він вам все пояснить. Всього найкращого, Павле!» «Всього найкращого, Гестапо». Він подивився на мене з докором. «Знаєте, я не думаю, що використання мого родинного прізвиська допоможе побудувати нам з Вами родинні стосунки, Павле». Я теж так не думав, але не міг пригадати його ім’я, хоча те, що він – «Гестапо», пам’ятав чудово. «Вибачте. Я це не навмисно». Сказав я. Він академічно хитнув головою. А от коли я зайшов до хати, то пригадав. Геннадій Станіславович Полонський. От як його звали. Ге. Ста. По. Улюблений дядечко Сари. А на склепі грає, наскільки я зрозумів, двоюрідний брат Сари, Еміль. Добре. Але цікаво, чому цей двоюрідний брат грає в мене на кухні, а його батько, який виходить з моєї квартири, говорить мені, що поспішає і зникає без пояснень?
Я пішов на кухню. Немов пацюк – на жахливі звуки, які незнайомий мені Еміль вичавлював з родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann».

Розділ ІІ
Щонайменше, про чужу дитину, чужого чоловіка, чужого собаку та сарабанду для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя...

Але то я так подумав, що спокійно зайду та попрямую на кухню, – дістатися кухні мені заважало гарчання з-під підлоги. «Може, Маяковський і грав на піаніно, хто його знає, але гарчати – це навіть для нього занадто». Заспокоював себе я. Якщо добряче поміркувати, можна дійти цілком вірогідної думки, що гарчати для Маяковського є більш природним, ніж музикувати. Я був ошелешений. Але спромігся опустити очі додолу. На мене дивилася заслинена, волохата, язиката пика. Це був собака. Він махав хвостом та гарчав. «Еміль?» Поцікавився я в нього про всяк випадок. Він загавкав. Між тим грати ніхто не припиняв. То була мерзотна гра. Наче в склепі прийшов до тями Kallmann, який порушував гармонію цього твору, ласуючи окремими нотами. Наприклад, «мі» або «сі». Ці ноти, як мені здавалося, можуть смакувати Kallmannу. «Гррррррр», – почув я. Рухатися собака мені не дозволяв.
Але я все одно спробував рухатися, зрештою, то був мій дім. І дарма. «Уііісссіііпппііііі», – почув я. «Господи милий!» У мене було таке враження, що я розчавив немовля або порося, або щось ще – лагідне, тепле, м’яке. Собака обурено загавкав, він перегородив мені дорогу й не припиняв гавкати. Але мене трохи попустило і я збагнув, що наступив на гумову гидоту з пискавкою всередині. «Еміль!!!» Заволав я. «Навіщо здіймати такий галас? Ідіть сюди!» Почув я відповідь. «Я не можу! – зауважив я. – Тут – невідомий мені собака». «Террі, фу, Террі, то є свій». Музикувати малий негідник не припиняв. «Свій – то є фу. Чужий – то є ням-ням». Пояснив я собаці. Він метельнув хвостом та пішов на кухню, клацаючи пазурями по моїй плитчастій підлозі. В пащі звір тримав гумову гидоту. Гидота навіть пискнути боялася. І я її розумів.
Я зайшов і побачив його. Еміля. Щоправда, спочатку я побачив обруч Сари з камінцями в нього на голові. «Це вже занадто». Подумав я. Малий продовжував грати. Знай собі, сидів казковим принцем і пробігав своїми щупальцями по клавішах. «Привіт». Сказав я. «Привіт». Відповів він. «Еміль, наскільки я розумію?» «Ти це не розумієш, тобі про це сказав мій батько, я чув». «Добре. Може, припиниш грати, поговоримо?» «Не можу, мені ще п’ятнадцять хвилин. У мене все розраховано. За тиждень академічний концерт, я повинен бути в формі». «Що за гидоту ти виконуєш? Це навіть не музика, а казна-що. І, до речі, зніми, будь-ласка, обруч Сари. Мені не подобається, коли хтось бере її речі». Мене це направду дратувало. Ні, я розумію, що двадцять перше сторіччя є двадцять першим сторіччям, нікуди не сховаєшся від цього, якщо вчасно не помер. І Девід Бекхем привчив таких от малих тягати на голові дівчачі прибамбаси. Хоча, якби в моєму класі хтось примудрився нап’ялити собі на голову отаке, – мав би клопіт. Але, з іншого боку, хіба Девід вчив їх брати чуже?
«Ти про обруч? Він – мій». У нього було темне та хвилясте волосся. Доволі довге. Маленький принц. Я придивився – малий не брехав: скло камінців було іншого кольору. «Добре, твій – то твій. Вибач, відразу не збагнув. Я не дуже розуміюся на обручах. То грати ти не припиниш?» «Я ж тобі казав. У мене академічний концерт, у мене режим. Ти б за таких умов припинив грати? Сара, між іншим, не говорила, що ти таке гальмо. Все доводиться усвідомлювати через власний досвід. Абсолютно неможливо ні на кого покластися». Мені дуже кортіло вліпити йому потиличника, ледь стримувався. Натомість я поліз в шафу, витяг звідти пляшку комрада Барадеро Ан’єхо – темно-бурштинового кубинського рому – добряче приклався до неї без зайвих слів та естетства.
«Ого. Ти б обережніше з цим! – Почув я. І ледь не захлинувся. – У нас був дядя Алік. Насправді його звали Олег, але всі його кликали Аліком, тому що той був пияком. Так от. Він теж починав пити посеред важкого дня. Навіть не з пляшки, як ти, а культурно – з чарки або склянки. А потім таки допився. Всі обов’язково допиваються! Коли викликали витверезників, вони його присипляли, а ще робили усілякі уколи та крапельниці. А на стіл викладали пігулки купками, наче в ґудзиковій крамниці, щоб він вранці пив. Після того, як вони здерли з родини дяді Аліка грошву за виклик, дядько Алік спав більше доби і ні до кого не чіплявся. Але він міг вмерти – захлинутися власною слиною. Тому за ним треба було постійно наглядати. Звісно, що тітці Іраїді, вже не кажучи про Стелку (це їхня з дядьком Аліком дочка, вона вміє п’яткою чухати собі у міжніж’ї!), не хотілося проводити час у такий спосіб. Знаєш, що вони робили? Стромляли у рот дядька Аліка дестеплер, а до нього прив’язували маленький дзвіночок «Випуск 1998» (це Стелка тоді випустилася!), і коли він ворушився, дзвіночок дзеленчав, а хтось із них вставав перевірити, чи не захлинувся дядько. Ну приблизно, як на нічній рибалці, коли всі допилися до чортів, поставили «рєзінку», самі вклалися, де Бог розстелив, аж раптом клюнув лящ! Дзелень!!» Тут Еміль припинив грати. Під час його проповіді я зміг ковтнути благодатної рідини тільки раз.
«Ну от! Я закінчив, – повідомив мені малий. – То давай тепер обідати». «Що ти грав?» Зі мною таке трапляється. Я, як той собака, що досі вовтузився з гумовою гидотою: коли мене муляє якесь питання, я ніколи не позбудуся його, поки не з’ясую, що й як. «Ти не хочеш обідати?» «Хочу. І буду. Але я в тебе питаю, що за гидоту ти грав». «Я виконував не гидоту. Бачу, що ти не розбираєшся не лише в обручах, а й в музиці. Це – Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя. Воно звучить трохи дивно для вуха, не підготованого якісною музикою. Це тому, що я виконую тільки партію фортепіано, всі інші партії тут виконувати нема кому. Немає струнників. Ти ж не струнник?
До речі, партитуру для фортепіано прописали згодом! Гендель цього не робив. Може, й робив. Але завуальовано. Ніхто цього точно не знає. Така сама історія, як зі словами. От слово «шоколад», спробуй промовити його. Воно дуже соковите: шо-ко-лад. Але як воно звучатиме, якщо в ньому будуть тільки ш, к, д? Ш-к-д. Не звучить! І о-о не звучить. А от л-а – звучить. Та це радше виняток, ніж правило. Тільки коли з’єднуєш ці літери в одне слово – воно грає на повну силу, розумієш? Знаєш, в мене є фантастичний запис цього твору, я можу тобі зараз поставити й заграти! Коли грати з оркестром, сприймається зовсім інакше». «Дякую. Іншим разом». Швидко відповів я, бо весь цей час думав про те, що сучасні діти – це пекло. Хто навчив його так патякати? Хто навчив його вважати, що його думки можуть цікавити когось в цьому світі? Я ‑ великий грішник, але в такі моменти починав міркувати, що коли я і матиму дитину, вона буде німою. Прости мене, Господи, сам не знаю, що кажу.
«Тепер можна обідати?» «Можна. Але мені для цього треба повернутися в коридор». Я мовчав. Малий також. Малий вміє мовчати, коли йому самому цього хочеться. Він влаштовувався на моєму улюбленому фотелі. «А чого ти не йдеш? Тебе провести чи що?» «Собака». «Собака?» «Так, собака. Твій. Він не дає мені спокійно пересуватися хатою». «Облиш. Я ж сказав йому, що ти – свій. Йому цього досить, він тебе не чіпатиме. Террі – не гальмо якесь». Іронізує наді мною, от мала потвора. «А навіщо тобі у коридор?» «Там пакунок з харчами, я дещо купив. Немає нічого їсти». «Ну, за це не турбуйся. Мама з нами передала їжу. Ми ж не орда якась. Ми вміємо віддячувати за гостинність. Крім того, Сара розповідала, що ви зазвичай їсте. Це – ненормально. Мені й таткові потрібне інше харчування, збалансоване та поживне!» Цікаво, а що ще йому розповідала Сара?
Тим часом я відкрив холодильник і ледве не втратив свідомість. Було від чого. Вранці в холодильнику можна було помітити пакунок молока, пакунок соку, бліду сирну нарізку в пакувальній плівці, банку шпротів, брикет з фуагра, пластикове пакування з помідорчиками-черрі, кріпець, що був подібний на хвіст змученого лошати, та два зелених яблука, бо я не їм яблука іншого кольору. Це й усе. Зараз там стояли загадкові судки, дві маленькі каструльки, глечик і якісь піраміди, закутані білими серветками. «То що ти купив?» Поцікавилася мала ненажера Еміль. «Власне, нічого такого». Сказав я. Я купив сосиски. Двісті грамів.
Малий шурхотів на кухні. «Зараз спробуєш мамчиних знаменитих коропчиків, тушкованих з морквичкою, чорносливом та волоськими горіхами. Смакота, тобі таке й не снилося». Він витяг глечика. «Солодка риба? Мені, слава Богу, не сниться солодка риба». «Ні, пікантна!» Я таке їсти не міг. Еміль насолоджувався. Він дудлив мій сік. Вранці соку в мене не буде, якщо я не зайду по нього в магазин. «У тебе поганий апетит. Квола ти людина!» Заявив малий. «Мій апетит – це другорядна справа. Слухай, я можу почути, що ти тут взагалі робиш? Бо коли я зустрів біля своїх дверей Гестапо… тобто…» «Ти йому так і сказав? Гестапо? Ого. Довго думав?» Цікаво, чи має це покоління хоч краплину поваги до дорослих людей? «Так і сказав. Я не міг пригадати ім’я твого батька. Я з ним навіть не знайомий». Суворо пробуркотів я. Собака відірвався від очей мого коропа та подивився в мої очі. Собака мене не схвалював. Він пустив слину на мою босу ногу. Якщо постійно притискувати нігті до долоні, долоні прикрасять рвані, пунктирні лінії.
«Ну, міг би обійтися будь-яким з неперсоніфікованих звернень». Отакої. Звідки вони набираються таких слів? «Я забув неперсоніфіковані звернення. Окрім того, це не ввічливо». «Набагато ввічливіше, ніж використовувати деякі персоніфіковані. Можу собі уявити, як зрадів батько. Гестапо! Це ж треба. І це йому каже людина, яка живе з Сарою. І це йому каже людина, яку можна назвати – дупа!!!» «Промовиш ще одну гидоту на мою адресу – підеш геть. Плювати я хотів на те, що ти – двоюрідний брат Сари». Зауважив я. «Улюблений двоюрідний брат! Вона мене дуже любить, бо з мене вийдуть люди, так вважають всі ті, до думки яких я дослухаюся. А чого ти обурюєшся? Я використав твій метод спілкування.
Тебе звуть Павло Дудник, правда?» Я був вимушений з цим погодитися, бо дійсно звався Павлом Дудником. «Павло Дудник. От ми і маємо. Ду-Па. Дудник Павло. Па-ду-па! Гарно. Та сама гра, що й з Гестапо, навіть краще!» Малий почав реготати, морквинка у вигляді зірки пляцнулася на мої кахляні стіни. «Треба завжди спочатку приміряти на себе, а потім цькувати інших». Він неймовірно тішився власною дотепністю.
«А тебе часом в школі Амелі не кличуть?» Лагідно запитав я. «Ти що? Я вчуся в математичній школі. Більшість з моїх однокласників – євреї, зрозуміло?» «Ні. Що це за пояснення? Ти хочеш сказати, що малі єврейські математики не дивляться французьких комедій? І не можуть дражнити хлопчика на ім’я Еміль дівчачим ім’ям Амелі?» «Єврейські математики багато чого дивляться і багато чого бачать, дражнитися вони також вміють. Але вони не витрачають свій дорогоцінний час та не використовують свій розвинутий мозок на такі тупощі». Я хочу вбити Еміля Геннадійовича Полонського. Про це слід обов’язково написати на моєму холодильнику. Я витяг мобільний, щоб зв’язатися з Сарою. «Ти Сару набираєш? Вона не відповідатиме до завтра. Вони пішли в таку місцину, де немає зв’язку. Вона попереджала, щоб ми не хвилювалися». Мене вона не попереджала.
«Ти такий дивний». «Дуже влучний висновок. Це тому, що я не їм солодких коропів?» «Ні. Це тому, що ти не питаєш, що я тут роблю. Що тут роблю я і Террі, і що тут робитиме мій батько, коли повернеться з роботи! А слід про це запитати. Тобто, будь-яка нормальна людина обов’язково запитала б». «А він також буде тут щось робити, твій батько?» Поцікавився я. «Звісно. Розумієш, справа в тому, що в нас – ремонт». Я мовчав. «Тому мама придумала, що вона займатиметься ремонтом, а нам треба десь його перечекати. Бо батькові необхідно думати та працювати в спокійній обстановці. А мені – вчитися та грати. Я тобі вже казав про академічний концерт. Розумієш? Ну, а Террі з нами, бо він спокійний собака, хоча ремонтників не любить. Крім того, шкідливо собаці дихати різним лаком».
«А мамі не шкідливо дихати лаком?» «Шкідливо. Тому вона буде жити у Насті та Ромка». «Це хто?» «Це – батьки Сари. Ти що, не в курсі? Батько Сари – брат мого батька». Чорти забирай, це в мене вилетіло з голови! «Знаю. Перевіряв, чи ти говориш саме про них. А ви втрьох чому там не житимете?» «Який ти марудний. Я ж тобі говорив про академічний концерт, про спокій. Говорив? От. Мені необхідно піаніно, а батькові – спокій. Тому нам краще перебувати в квартирі, де є піаніно та відносний спокій. Сара говорила, що піаніно є в тебе. А Террі завжди там, де батько». «Тільки не зараз». «Що не зараз?» «Зараз тут батька немає, а Террі – є!» Я намагався зареготати. Вийшло непереконливо. «Дуже смішно». Зауважив Еміль. «Якщо ти хочеш, щоб Террі тебе слухався, краще зви його Батерфляй, це його повне ім’я». «Ви назвали собаку іменем японської повії?»
«Деяких людей псує знання класики». Так сказав Еміль. «Але якщо тобі дійсно цікаво, то ми назвали Батерфляя на честь метелика. Батерфляй англійською мовою – це метелик. А метелик він через те, що має величезні вуха: коли він біжить, вони наче летять. Таке трапляється з породистими спрингер-спаніелями. Великі вуха – ознака породи». Я відчув, що наблизився час ще раз почастувати себе Барадеро Ан’єхо. Цього разу я підготував свій спеціальний ромовий бокал та витяг яблуко з холодильника. «А ключі у вас звідки?» «Сара дала. А що тут такого? Ти ж не проти? Ми – фактично одна родина. Слухай, не можна їсти холодні яблука, шкідливо для зубів. Треба гріти їх у гарячій воді…»
Я відверто накачувався Барадеро Ан’єхо, до якого додав трохи Сариного мартіні. Щоб відчувати її підтримку. Вийшло не так вже й погано. Я згадував, як віддавав Сарі ключ від своєї квартири. З Сант-Марі-де-ла-Мер я привіз ляльку-циганочку. Сару ла Калі. Чорну Сару, святу покровительку всіх циган. Я дійсно вірю в те, що нічого не відбувається з нами випадково, кожний випадок ретельно прораховується Богом, тому втрачає свою випадкову сутність. Коли ми з Сарою вирішили, що будемо жити разом, я отримав завдання від одного з туристичних сайтів та вирушив у цікавий тур Францією, одним з пунктів якого й було провансальське містечко Сант-Марі-де-ла-Мер. Двічі на рік в цьому місці відбувається свято Святих Марій та їхньої служниці – святої Сари. Двічі на рік – двадцять четвертого травня та двадцять другого жовтня, бо якраз у цей день народилася Сара Полонська. Хіба це може бути випадковістю?
У соборі Сант-Марі-де-ла-Мер, більше схожим на фортецю, ніж на храм, у напівтемряві підземної крипти стоїть статуя циганки Сари. У неї чорне обличчя, вона розкішно вбрана: багатошаровий циганський костюм, кілька спідниць, мереживо, шовк; на шиї – разки намиста, що дзеленькають від важкого подиху. Щоразу на свята статую святої Сари вбирають в нові яскраві спідниці, нові намиста, кульчики, браслетки з крихітними кутасиками, та несуть на спеціальній ноші до морського узбережжя. Статую занурюють в море, і щоразу хвилі повертають смагляву Сару на провансальський берег…
Я подарував Сарі ляльку і попросив роздягнутися. Далі я вбрав її в шовкові хустини, які придбав в Ег-Морті, навісив на шию намиста, а на зап’ястки – браслети, схопив на руки та потяг до ванної кімнати. І звичайна водопровідна вода повернула Сару мені, а мене – Сарі. Свята Сара не канонізована католицькою церквою, але це не заважає їй бути справжньою святою для всіх циган та мандрівників. А я канонізував свою Сару для себе. «Відтепер ти – моя свята». Ми сміялися в напівтемній ванній. Сара встала і була схожа на статую, її великі груди наче підтримували намисто у повітрі. Місяці, зорі, сонечка та інша дрібнота на її браслетках дзеленькали від мого важкого дихання. Потім ми кохалися, пили французькі мускатні вина, а тоді я сказав, щоб Сара придивилася до ляльки. Я причепив на лялькове намисто свого ключа. «Він – твій». Сказав я і ввійшов в неї. Соковита моя, моя свята Сара.
І от тепер цей ключ у малого пришелепка. Поки я поринав у спогади, він продовжував говорити, поглинаючи пундики з кремом, – його мати потурбувалася й про десерт. «Звісно, музична освіта – необхідна, якщо хочеш бути розвинутою особистістю, а мої батьки прагнули цього стосовно мене. І я не заперечую. Бо вони завжди рахувалися з моєю думкою. Спочатку вони хотіли, щоб я вчився грати на скрипці. Але я сказав, що грати на скрипці не буду, бо вона подібна на жіночий ембріон, а водити по ембріону смичком – це, як на мене, огидно. Я ніколи не ходжу на концерти струнних, я не можу на це дивитися, коли ритмічно рухаються всі ці смички… А от слухати я люблю. Мама боїться, що так само я буду ставитися й до сексу». Я заклякнув. «У сенсі?» Запитав я, безнадійно намагаючися віднайти залишки рідини Барадеро Ан’єхо. Треба вигадати щось таке, щоб Барадеро Ан’єхо множився краплинами, як амебоподібні. «Краплини схожі на амеб!» Сказав я. І тоді вирішив допити мартіні. «Бери пундик! Треба це заїдати чимось, бо тобі вже щось мариться». Запропонував малий. Він спостерігав за моїми діями. Я взяв. «До сексу». Сказав я.
Еміль уважно на мене подивився. «Мама мала на увазі, що секс я теж буду сприймати тільки вухами. Тобто буду слухати, а не дивитися та займатися. От в якому сенсі». Взагалі-то не треба було на це реагувати, але я не стримався і запитав: «То як ти будеш?» Еміль дав мені відсіч. «Мені дванадцять років. І всі сексуальні проблеми я здатний вирішувати без сторонньої допомоги, власними руками». Після цього цей шмаркач мені підморгнув. Я був шокований.
У мене фактично не було досвіду спілкування з дітьми. Коли мені випадала нагода з ними спілкуватись, я почувався не дуже добре. Доводилося вимучувати з себе марудні запитання: як справи в школі, ким ти мрієш бути, який твій улюблений колір, на кого ти більше схожий: на маму чи татка. Втім, деякі знайомі батьків і досі залюбки мене про таке запитують! Школа замінює роботу, замість ким мрієш бути – як хочеш жити та де хочеш працювати, ти плануєш одружуватися, – то й усі зміни. З Емілем було ще гірше, його не треба було ні про що запитувати-розпитувати, він страшне скільки всього верз. Поряд з ним я відчував себе більярдною лузою. Як луза реагує на більярдну кулю? Не знаю. Чекає, але розуміє: скільки б не мазали, обов’язково хтось влучить! «Виникла якась жіноча асоціація, – подумав я. – Тимофієві це б сподобалось, він любить аналізувати». Щось захлюпотіло і я смикнувся. Террі-Батерфляй пив воду з червоної мисочки. Завдяки тому, що мій погляд зосередився на підлозі, я помітив ще одну миску з водою і ще одну порожню. Друга миска з водою стояла біля родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Малий за мною стежив.
«Поки тебе не було – приходив Ілля Расвєтович». Я намагався зосередитися на цьому імені з наміром збагнути, що це може значити на дитячому жаргоні, бо знайомих з таким билинним ім’ям у мене не було. Я витяг цигарку. «Ти і п’єш, і палиш?» «Угу. Крім того я це вмію робити одночасно. Зараз побачиш, продемонструю. Як Гай Юлій Цезар. Думаю, що тобі відомо, хто це. А от хто такий… Ілля Ра… ра… як ти кажеш?»
«Ілля Расвєтович – геніальний настроювач». «Хто?» Не втримався й перепитав я. «Настроювач. Цілком зрозуміло, що тобі невідомо, хто це. Це спеціально навчені люди, музичні ветеринари, які наглядають за станом здоров’я піаніно». «Піанінолог! Фортепіанопєд! Піаніліст!» Видав я. Еміль нічого не відповів, хоча припинив розповідати про Іллю Расвєтовича. Він поліз до холодильника, витяг звідти одну маленьку каструльку, сир та буженину. «Зараз я нагрію курячий бульйон, зроблю канапки, і ти з’їси все це, бо ти сп’янів, а незабаром прийде батько. А він не любить, коли хтось перебирає зайвого». «Та ну?» «Так. І давай не будемо псувати йому перший день на новому місці». Розсудлива дитина. Бульйон я з’їв. Бульйон виявився смачним. Хоча я не дуже приязно ставлюся до бульйонів і нізащо б собі його не завів.
«Ілля Расвєтович сказав, що піаніно в жахливому стані. Подібне він бачив тільки у Саранських. Коли до їхнього піаніно заліз хом’як, вони про це не знали і подумали, що хом’як десь пропав або кіт його зжер. Саранські дуже неуважні, вони вже старенькі, а Елька – їхня онука – ніколи з ними не спілкується (тільки привіт, старі, та бувайте, старі), ніколи не допомагає. Принесе ліків та базарного сиру – й усе (а вони їй попку витирали аж до третього класу, булочку запарювали в молоці з цукром, співали за Сильву та Едвіна, вдавали із себе чукчів, щоб вона не плакала і не почувалася покинутою дитиною. Але діти – невдячні тварюки, яких з роками дедалі більше хочеться пестити, – так Саранські кажуть).
Вони прогавили хом’яка, а Елька на таке уваги взагалі не звертала – хом’як набагато менший, ніж старі Саранські. Вони хоча й старенькі, але разом важать як два бики, куди там до них хом’яку! Елька навіть не знала, що хом’як жив у Саранських. А хом’як не вмер і не зник – він жив собі в піаніно. І жер повстину з молоточків, і тоді молоточки почали псувати звук. А Ілля Расвєтович спочатку думав, що то міль, і наказав Саранським усюди насипати лавандової суміші, аж потім тільки викрив хом’яка, бо лавандова суміш не допомагала». «В мене не живуть хом’яки і ніколи не жили. А коли з’являться, боротися з ними за допомогою лавандової суміші я не буду». Повідомив я малого. «В тебе інша ситуація. Я тобі навів приклад безвідповідального ставлення до інструмента. Ти просто не напоював піаніно, ось воно й почало зсихатися, ну і грали на ньому не дуже часто. Це я пом’якшую все те, що Ілля Расвєтович з приводу твого ставлення до піаніно зауважив. Але зараз звук такий як треба. І миску з водою ми поставили. Оно вона. Тому будь обачним, особливо, коли вночі прокинешся». «Дякую за попередження, але я рідко навідуюся вночі на кухню. Я не з тих, хто вночі жере». Сказав я. «Ну то зараз будеш навідуватися частіше. Бо ти тут спатимеш». «Я буду спати на кухні?» «А де ж іще? В тебе не дуже велика квартира.
Я перетяг свої речі до твоєї спальні. А батько буде жити в кабінеті, він часто працює ночами. Залишається одне спальне місце – цей диван. На кухні. Він – твій». «А чому це він – мій, а не твій? Я можу віддати у розпорядження твого батька мій кабінет, в мене лeптоп, байдуже де на ньому працювати. І я поважаю його вік і… чим він займається?» «Він – професор. Досліджує метеорологію». «Це пукання чи погода? Я плутаюся. Не розумію, навіщо йому працювати вночі для того, аби верзти казна-що з приводу погоди або пукання. Кожен може цим займатися. Втім, неважливо, хай живе в моєму кабінеті, працює, що завгодно робить, навіть пукає або ворожить на дощ! Звісно, в мене там залишилися деякі книжки та диски, але я можу відібрати і взяти все, що мені потрібно. Але чому ти будеш спати в моєму ліжку, а я мушу ночувати на кухні, га?»
«Перше. Якщо спуститися на твій рівень знань – батько займається погодою. Пуканням, як ти висловився (в принципі, серед культурних людей це зветься метеоризмом), займаються лікарі, які спеціалізуються на хронічних колітах, запорах, гострих кишечних захворюваннях та дисбактеріозах. І я вважаю, якщо ти й надалі так харчуватимешся, як харчуєшся, обов’язково перетнешся зі згаданими фахівцями. Друге. Взагалі-то, метеорологія – наука про атмосферу Землі. Батько ж спеціалізується на фізичній метеорології. Це розробка радіолокаційних та космічних методів дослідження атмосферних явищ. Та синоптичної метеорології: як відомо, це наука про закономірності погодних змін. Не треба так працювати лобом, можеш не запам’ятовувати, але як для дипломованого географа, людини з вищою освітою, в тебе знання відсутні.
Третє. Мама каже, що дитина не повинна спати там, де вона працює. В ідеалі дорослі люди теж не повинні так робити, але якщо вже так сталося, їм це шкодить менше, ніж дитині. Якщо даний факт екстраполювати на нашу ситуацію, це значить, що я не повинен спати там, де вправляюся на фортепіанній грі. Вправляюся я на кухні, отже спати маю в іншому місці. Все дуже просто». Поки я думав про достойну відповідь, залунав дзвоник, і Террі, вправно подолавши бар’єр – мою ногу, вилетів у коридор. «Батько! Зараз будемо вечеряти. Забув тобі сказати, коли ми сядемо за стіл – не починай з батьком жодних професійних розмов. Виключно – сторонні теми!» «Такі, приміром, як погода?» «Ну ти і гальмо», – відгукнувся Еміль. Він біг відчиняти двері.
Зазвичай, дітей спантеличують очевидні дурниці, які вони чують від дорослих, але мій трюк з пуканням-погодою не вдався. Моя вечеря складалася з трьох цигарок, однієї чашки чаю, одного пиріжка з грушами та двох келихів шампанського. Шампанське «Зазнайомство» приніс Гестапо. Не знаю, навіщо я його випив. Можливо, за знайомство, а можливо й для того, щоб краще спалося на новому місці. У кухні.
Син та батько з’їли курятину, солодкі коропи та багато пиріжків з грушами. Террі з’їв двісті грамів сосисок та вівсяну кашу. Я побачив, що біля Сариної коробки зі «Стартом» поставили іншу коробку. «Хілз». Це був Террін «Старт». Тільки б не переплутати!
Я лише одного разу поцікавився погодою. Цього цілком вистачило для того, щоб Геннадій Станіславович прочитав мені довжелезну лекцію про адекватну та неадекватну поведінку під час трапез. Еміль подарував мені виразний погляд «Я ж тебе попереджав – гальмо». За той час, поки тривала лекція, будь-яка людина встигла б дістатися до Борисполя. Шкода, що цією людиною був не я. Я не пам’ятаю, як і коли заснув.

Розділ ІІІ
Щонайменш, про неідеальний ранок, а також про те, уві що може перетворитися ваша ідеальна квартира та ваше досить приємне життя за одну добу...

Мені снилося, наче моя голова опинилася в смердючій пащі тварюки, напевне, тигрячій, а я, відповідно, був відчайдухом-дресирувальником. Лячно мені не було, але сморід був занадто нав’язливим, слина цього звіра зволожувала моє обличчя. Раптом моя нога смикнулася і я відчув, як моє коліно торкнулося чогось слизького, – мабуть, то були мої кишки. Я здригнувся й прокинувся. І побачив писок тварюки прямо наді мною. Це був не сон. Це був Террі, який поклав передні лапи на мої ключиці. Він безсоромно вистромив язика. Ніколи в житті біля мого обличчя не було такого огидного предмету. Від нього смерділо перетравленими сосисками. Террі сходив слиною на моє обличчя. «А». Сказав йому я. Він ще сильніше притиснув мене лапами і прошепотів: «Хавввв!» Я не знав, що робити, аби він залишив мене у спокої. Мені здавалося, що зараз собака вкусить мене за ніс або насцить на ліжко. Його наміри були мені невідомі.
Наскільки зміг – я оглянув ліжко. Те, уві що втрапило моє коліно, виявилося не моїми кишками, а гумовою качкою. Я мріяв прокидатися в одному ліжку разом із Сарою, натомість прокинувся з волохатою тварюкою Террі та гумовою качкою. Жах.
Між тим Террі набридло мовчки топтатися по моїх ключицях, він почав діяти більш активно: гавкав мені в обличчя, стрибав по різних частинах тіла, немов тигр по тумбах, і зрештою схопив каченя та поклав мені на пику. «Він вмер від задухи, яку спричинило гумове каченя». Наче прочитав я в газеті «Факти». Господи, як то було соромно! Я почувався паралізованим дідусем, над яким знущається гидкий онук. І тоді я закричав. Террі почав скажено гавкати. «Позатикали свої пащі! Негайно!» Почулося звідкись. Террі вгамувався і вклався мені на груди, зітхнувши. Проте я вирішив не здаватися й заволав: «Приберіть свого собаку!»
Раптом почулося щось неймовірне. Воно звучало так: «Підіймайся, курво! Підіймайся, будь людиною! Чого ж ти ще лежиш, курво? Підіймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна! Бери ноги в руки та прокидайся, курво! То коли ти прокинешся, курво? Тебе чекають великі справи, курво! То ж нумо, підіймайся, курво!» Я запам’ятав цей текст, бо прослухав його тричі. Після останньої «курви» моя квартира заворушилася. І на кухню вплив Гестапо. В майці та спортивних штанцях генеральських кольорів. «Доброго ранку», – сказав він. Террі він гладив по голові. Голова Террі наче перетворилася на підпорку для руки Гестапо. Я тримав в руках гидке каченя – ним я хотів прибити курвовигучкувач. Гестапо пильно придивився до мене. «Ви гуляли?» «З каченям?» Здивовано перепитав я. Перехопив каченя за шию та пожбурив. І оскільки Гестапо мовчки витріщувався на мене, а Террі захоплено гавкав, я продовжив: «Ні. Я з ним не гуляв. Це – іграшка Террі.
Він мені її підклав у ліжко, а я хотів прибити ним курву. Тобто не курву, а цю штуку, яка її кликала весь цей час». «Зрозуміло. Ця штука, як ви невдало дозволили собі висловитися, зветься будильником, – сказав Гестапо. – Мене мало цікавить, з ким або чим ви бавитесь у власному ліжку. Грайтеся собі качкою, мене це не обходить. Я запитав, чи гуляли ви з Террі? До речі, не могли б ви встати та вдягтися? Зараз прийде Еміль, будемо снідати, і не дуже зручно, коли ви й далі валятиметесь у ліжку».
«Я маю гуляти з вашим собакою?» Я намотав на себе простирадло. «Слухайте, це простирадло виглядає якось недоречно, ви ж не у бані й не Римський імператор, у вас є ранковий одяг?» Гестапо вказівним пальцем вказав на свої генеральські штанці. «Ні. В мене немає ранкового одягу. Вечірній – є. Смокінг. Вдягти? Взагалі вранці я ходжу голим». В голові щось гурчало. «Голим, принаймні при мені та дитині, ви ходити не будете. Доведеться щось вдягти». «Весь мій одяг у спальні, – сказав я. – А там спить Еміль». Гестапо дуже елегантно, наче збирався припасти до власної руки з поцілунками, підняв її та подивився на наручний годинник. «Еміль за кілька хвилин вставатиме. Де саме ваш одяг? Я принесу».
І тут я почув фортепіанну музику. Я її впізнав, не міг не впізнати, бо це був той самий витвір мистецтва, яким малий мене катував вчора. «Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано. Г.-Ф. Генделя», – виголосив я. В очах Гестапо промайнуло куцим хвостом щось подібне на повагу. «Так, ви маєте цілковиту рацію. Це дійсно Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано. Г.-Ф. Генделя.
Наша з Сонєю методика. Дитина повинна жити твором, який вона розучує, причому протягом всього часу перебування в активному стані. То де ваш одяг?» «В солом’яному кошику. Шорти та майка, підійде?» «Ви в мене запитуєте, чи вам це підійде? Це не ваш одяг? Ви що, купуєте собі одяг різного розміру?» Як з ним спілкуються люди? Не розумію. «Там мій одяг і одяг Сари». Натомість прорипів я. Гестапо виплив з кухні, а буквально за хвилину в кухню вдерлися Террі з Емілем. «Привіт!!!» Заверещав Еміль. Він підбіг до ліжка та поцілував мене в скроню. Це було настільки несподівано, що я знову взяв у руки гидке каченя. Террі відразу почав його в мене видирати. «Де чай? Ти гуляв з Террі?»
«Я не гуляв з Террі». Відповів я, намагаючись вдягти шорти та майку під простирадлом. Гестапо в цей час дивився у вікно. Мабуть, спостерігав за погодою. «Чого я маю гуляти з Террі?» «Тому що тобі не треба вранці на роботу!» Щиро відповів малий. «Тобто?» Перепитав я. Еміль зітхнув. «Зараз поясню. У нас в родині немає нікого, до кого б так важко доходило, але вже, мабуть, є«. Я злився. «Краще скажи, де чай. Треба снідати». «Зелений в пакетиках в дерев’яній коробці. А чорний у бляшанці з драконами». «Зелений в пакетиках?» Малий та його батько вирішили мені продемонструвати, як звучить чоловічий хор Полонських. «Не можна пити зелений чай в пакетиках. Це те саме, що харчуватися спаленим в крематорії трупом. Ти був у крематорії? Я був на минулому тижні. Ми ховали дядька Георгія, він зраджував Неонілу. Неоніла – його дружина, тобто зараз вона – вдовиця. Старенька Саранська (ти ж пам’ятаєш про її піанінного хом’яка, я тобі вчора розповідав?), так от, старенька Саранська виграла в старенького Саранського на цій смерті п’ятдесят баксів. Вона ставила на те, що Неонілка по-любому переживе Жорку! Так от, Георгій дружині зраджував, тому вона йому не поставила улюблену музику – єврейський шансон, а включила барабанний бій. Всі дуже здивувалися, особливо тітка, яка поралася в крематорії та горлала, кому нести вінки, і так само, як моя вчителька Тетяна Миколаївна (вона веде в нас історію) вказувала, де кому стояти. Але ж вона не жила з дядьком Георгієм і не знала, якою він був наволоччю, земля йому пухом з китайських пуховиків». Зауважив Еміль. Після цих слів я побіг до туалету, бо мене знудило. «Ти, наче вагітна Елька! Вона теж щоранку блювала натщесерце, коли її зачереватив Міша. Тоді донька стареньких Саранських навіть припинила готувати курку!» Встиг почути я голос Еміля.
В туалеті трохи попустило. Це був мій маленький світ. На полицях стояли фігурки іграшкових туалетиків, які я привозив з різних країн світу. На стіні висіла кумедна картинка: дві руки розкривають куліси, за якими проглядається кругленька дупка. Ще тут стояв кутий пюпітр – підставка для преси. Там лежали журнали, де розміщувалися мої статті, вчорашня спортивна газета (коли в мене був закріп, я мав звичку читати спортивну газету та кричати собі «гол, гол» або «шайбу-шайбу», – залежно від сезону), книжка-розмальовка про пригоди мишеняти та арабські народні казки. Я схопив книжку та знайшов порятунок серед приязних злих духів – гулів, джиннів та маридів. «Еміль – злий марид, звіздуй у Мадрид…» Ще мені дуже кортіло наримувати слово, але раптом стало соромно. «Еміль – дитина. Еміль – двоюрідний брат Сари. Сара – моя свята». Почав я сам себе заклинати. І тут побачив, що навпроти моєї туалетної картинки «Залаштункова дупа» висить щось чудернацьке.
Це був стандартний аркуш паперу, на перший погляд, нічого дивного, якщо не читати, що на ньому написано. Написане нагадувало розклад. Червоним маркером зазначалися дати, блакитним – імена, а кульковою ручкою – адреси, імена та коментарі. Ось так: «З 28 жовтня – Каріна, абр. пудель, хлопчик Костя (напівнормальний), мама Ганна – (злюща тітка), ц. буд., кв. 34; з 1 листопада – Клеопатра, англ. спаніель (руда, не дуже пород.) Євгенія Петрівна (любить пундики з кремом), ц. буд., кв. 4; з 6 листопада – Вазука, акіта–іну (дуж. рід. яп. пор!!!), дядя, сх. на ММ, ц. буд., кв. 22; з 6 листопада також – Оладка, плям. фр. бульдог, Нона (невиз. віку, дуж. симп.!), сус. буд., 2 поверх; з 12 листопада – Цунамі (Цуна, Цуні–муні), німкеня, Тамара Антонівна, старший слідчий прокуратури міста, ц. буд., кв. 76. далі – буде з’яс.).
На Тамарі Антонівні мій палець, який досі слухняно ковзав папірцем, застряг. Справа в тому, що я здогадувався, хто така Тамара Антонівна. Все сходилося: кв. 76 – то була квартира поруч із моєю, а Цуна – вівчарка Тамари Антонівни. Я просто не знав, що вона – Антонівна. Зазвичай всі її називали «ментяра Тамара». Себто, вона – слідчий, еге. Маленька, мордата та кудлата Тамара. Якби Тамару закрити парканом так, щоб видними залишалися тільки її зачіска – рудий начіс, а знизу – ноги в коричневих щільних колготках, взуті у чорні черевички-копитця, – ніхто б не засумнівався в тому, що за парканом – поні, в якого кудись поділася ще одна пара ніг. Цуна була вихованою німецькою вівчаркою, не можу сказати, що вона мене дуже любила, але я спокійно міг їхати разом із нею у ліфті й не прикриватися знаним футбольним методом.
«Ц. буд» – судячи з усього, значить – цей будинок. Так-так. Бабця з Кльопочкою в нас живе, бачив. І я знав, що Кльопочка – спаніелиха. Я не дуже розуміюся на породах собак, але як виглядають спаніелі знаю. Бабця якось підіймалася до мене з’ясовувати стосунки. Їй здалося, що я спеціально кидаю недопалки так, щоб влучити в її балкон. «Я не встигаю вимітати! Скільки можна знущатися? Коли той нікотин тебе приб’є вже, кінь ти підальний? Неподобство!» Коли я зауважив їй, що це неможливо, бо вона живе на першому поверсі, а я – на десятому, вона відрізала, що це ще гірше, бо я, бачте, підкидаю їй свої недопалки на балкон, коли йду повз. Цю Недопалкову Параноїчку насправді звуть Євгенія Петрівна. Дуже неприємно. А те, хто такі Каріна, Костя, Ганна, Оладка, Нона, дядя ММ і Вазука – я й уявлення не мав.
«Сука-вазука. Вазука-сука», – шепотів я, коли почув: «Ти застряг? Їсти треба більше, в тебе вже дупа в унітаз провалюється! Прокидайся, курво! Підіймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна! Треба гуляти з Террі!» «Хто така Вазука?» – запитав я. Еміль, вдягнений так, наче зібрався на засідання сигарного клубу, замість відповіді передав мені поводок, на іншому кінці якого стрибав невгамовний Террі. «Вдягни светр та джинси, йди пройдися, бо Террік може не витримати!» «А де твій батько?» «Вже пішов. Переказав тобі, що сьогодні він чекає у гості Валентина Юрійовича, відтак просив, щоб за вечерею ти здебільшого мовчав». «Валентин Юрійович прийде до нас в гості?» «Саме так. Йди гуляй з Террі! Через тебе ми всі запізнимося. Йди вже, йди. Я тебе дочекаюся. Тобі пощастило, що я наголосив на тому, що перший урок у мене фізкультура, і переконав батька, що тобі потрібна моя допомога, тож він має написати записку, що мене зранку нудило, отже на фізкультуру я не міг піти. Хоча – нудило тебе».
«Хто такі сука–Вазука та Валентин Юрійович? Я нікуди не піду, поки ти мені не розповіси». Я почав загрозливо намотувати поводок з Террі на руку. Террі видав запобіжникове «гав». «Вазука – це дійсно сука. Хоча ми, собачники, це слово не схвалюємо, ми говоримо – дівчинка. Хоча, коли був живий Карл Петрович, це сусіда Саранських, він завжди говорив про свою Мотю – сука, бо вона постійно вагітніла, а Карл Петрович повторював: «Матір же вашу, ця сука вагітніє не від мене, але клопіт це мій, а не тих кобеляр!» А Валентин Юрійович – батьків приятель. Він віолончеліст. Від нього поки що ніхто не завагітнів. Хоча він намагався звабити Сару. Але як може звабити таку дівчину як Сара, чоловік, статура якого схожа на віолончель? От сам побачиш, які завузькі в нього верхні плечі і які заширокі нижні. Це мама так називає дупу – нижні плечі! Мама каже, що для чоловіка бути віолончелістом не природно, але так вже у Валентина Юрійовича склалося з дитинства. Мама його називає музичним збоченцем. Але я тобі цього не говорив. Йди. Повернешся – розповім ще дещо. І сніданок тобі приготую». «Дякую». Сказав я, вкотре жалкуючи про те, що зважився вимагати від малого пояснень. Отже, я вдягнув светр та джинси, кросівки без шкарпеток, та пішов гуляти з Батерфляєм.
На вулиці була чудова погода. Щойно я починав думати про погоду – водночас згадував професора-метеоролога, його сина та Валентина Юрійовича-віолончель, котрий залицявся до моєї Сари. «В його дружину, Сару Полонську, був закоханий музичний збоченець. Це був чоловік настільки схожий на віолончель, що якби не голова, ніхто б не здогадався, хто на кому грає«. Встиг подумати я, як раптом Террі рвонув до кущів, а мені надавала ляпасів вразлива гілка акації. Годі мріяти та розмірковувати, можна без ока залишитись. А я дуже любив розмірковувати та мріяти. Однією з моїх мрій-міркувань була така: я складав книжки від імені мого невідомого біографа. Я уявляв себе видатним померлим, біографію якого досліджують, тож складав книжкові фрази… «Уууу». Я копнув ногою цеглину.
«Террі – фу!» «Не хвилюйтеся, в мене дівчинка, і вона не гуляє! Можемо спокійно спілкуватися!» Почув я лагідний голос. На мене дивилася симпатична дівчина, яка тримала на повідку кумедне вухасте створіння. Блакитні очі можуть бути такими сонячними! «Плямка, дивися, кого ми зустріли! Ай, який красень, які ж ми поважні, нюхалка така, справжній мужчина!» Собачники – ненормальні. Ні, точно говорю, вони ненормальні. Дупу кумедного вухастого створіння продовжувало тіло Террі. «Це вони вітаються! Ну, годі вже, годі. Зараз я тебе спущу, Оладко! А ви свого спускатимете? Може, хай побігають?» Дівчина випромінювала доброзичливість. «Вчора я розмовляла з вашим сином. Такий розумний хлопчик!» Судячи з цих слів, вона перебувала в стані захоплення від Еміля. Не могла ж вона подумати, що мій син – Гестапо. Це було б занадто. «То ви відпустите Террі? Чи він у вас ще не какав і вам треба відійти, щоб його ніщо не відволікало?»
Я закляк. Це було чуже, не моє життя. В моєму житті не траплялися люди, яких хвилювало, чи какають собаки, принаймні, до тих пір, поки їхній черевик не втрапляв у псяче лайно. Я не знав, як звільнити Террі, хоча залюбки відпустив би його під три чорти! «Карабін». Промовила до мене симпатична всміхнена дівчина. Маленьке вухасте створіння всілося на мої кросівки. «Ой, ви подобаєтеся Плямці!» Я не зрозумів, що вона має на увазі. Карабін. Для імені – дуже дивно. Хоча називають же дітлахів – Еміль. «Павло». Про всяк випадок сказав я. «Ой, дуже приємно. Нона. Давайте я вам допоможу, щось ви ніяк його не відчепите, мабуть, син частіше за вас з ним гуляє, так?» Вона нахилилася. Другий розмір. Подумав я. Викот на її джемпері був для неї виграшним. Не знаю, що вона там нашаманила, але Террі вивільнився, собаки почали бігати навколо нас. «Нона і Оладка». Я пригадав напис на туалетному графіку. «Ноно, а ви часом не знаєте, хто такий дядько, схожий на ММ?» «Перепрошую?» «Не звертайте уваги».
Вона почала розповідати про алергію в Оладки. А я думав про те, як змінилося моє життя. Принаймні, мій млосно-кавовий ранок. «Господи, я ж іще не випив жодної філіжанки кави!» Сказав я вголос. «О». Відповіла Нона. Її сонячні очі наче захмарило. Вона вміла співчувати. «Дивіться, ваш покакав! Тепер ви можете бігти додому, сподіваюся, встигнете покавувати. Вам, мабуть, теж на роботу? А моя паразитка все не какає. Доведеться йти до парку. Бувайте. Переказуйте наші вітання Емільчику».
«Ти чого його спустив? Як я тепер витру йому лапи?» Террі витягнувся на моєму ліжку із дуже задоволеним виглядом. «Я не зміг його причепити до поводка. Покажеш мені як то робиться». Буркотнув я. «А чого ти його відчіплював? Робити нема що?» «Щоб він побігав із Оладкою, – пояснив я. – Тобі від неї вітання. І від Нони також». «Від Нони? Супер! Скажи, вона – Богиня?» Я нічого не мав проти того, що Нона – Богиня. «Все одно дарма ти його спускав. Добре, що все обійшлося і Террі не втік із сукою». «Террі бігає за суками?» «Звісно, бігає. Він не кастрований собака. Хоча мамі пропонували його каструвати. Тітка Геня. Це мамчина подруга, її звати Генрієта, але всі її звуть – Геня. Вона так і сказала: «Соню, у тебе вдома три кобелі, каструй хоча б одного – зрозумієш, яке це задоволення!» Але це вона тому казала, що в неї важко проходив клімакс. Зараз він вже минувся, і тітка Геня нікого не хоче каструвати, принаймні, я такого не чув».
«Тепер повернемося до нашої довигулянкової розмови. Що ти повісив у моєму туалеті?» «Маєш на увазі картонку?» З цих слів я зрозумів, що в туалеті він повісив ще щось. Я попрямував туди. Картонка з написами на місці. Поруч був приклеєний пластиковий гачок. А на ньому – бузкового кольору камінець на шовковій червоній нитці. «Що за шаманство?» «Це – аметист. Ти щось знаєш про лікувальні можливості дорогоцінних та напівдорогоцінних каменів? Аметист спроможний лікувати будь-які шлункові розлади, тому він тут». «З каменем зрозуміло». «Ну слава Богу! Це ж треба, швидко ти цього разу!» «А це що таке? Перепис собак та сусідів?» «Не так банально. Це – графік сучих місячних». «Що?» «Ну, сучі місячні, що незрозумілого? Тічка! Террі дуже пристрасний. Якщо якась сука гуляє – морока з ним. Втікає. Одного разу він ледь не зґвалтував кобеля, якого нещодавно зводили з сукою. Від нього пахло сукою, от Террі за ним і побіг. А потім з тиждень він думав, що став голубим, ховався за диваном та зітхав, але попустило». Я мовчав. «У нас вдома висить величезний плакат на дверях до комори. Тут мені важко, бо я ще не знаю всіх сук, тільки будинком пройшовся, а вчора зустрів Нону і дізнався, коли гуляє Оладка, вони з сусіднього будинку».
«Отже, з 28 жовтня, якщо я правильно второпав, гуляє пудель з нашого будинку?» Як це мило, в моєму туалеті висить графік сучих місячних, очевидний доказ проживання в цій хаті маніяка-зоофіла! «Второпав. Абрикосова пуделіха. Каріна». «Зрозуміло. А хто такі Вазука та дядя, сх. на ММ?» «Тут написано. Вазука – це собака, породи акіта-іну, дуже рідкісна японська порода собак, вони схожі на лайок. Знаєш, як виглядають лайки?» «Приблизно. Це така кудлата, велика, руда?» «Можливо, саме така, я ж не знаю, про що ти зараз подумав. Бо тебе збагнути – легше півгаю відсокирити. Це старенький Саранський так говорить. Він сидів за переконання». «За які переконання?» «Політичні. Він був проти п’ятої графи. За часів Йосипа Джугашвілі». «О, Господи». «Господь був би також проти цієї графи, до речі. Що тебе ще цікавить?» «Дядя, сх. на ММ. Чекай, дай вгадаю, це дядя, схожий на… на кого схожий цей дядя? Наче ні на кого він не схожий. Може, схильний? Але схильний до, а не на. А може це дядя схибнутий на?… На чому він може бути схибнутий?… на цукерках М amp;M’s? Яке ідіотство».
«Ти краще сідай, дай мозкові перепочити. Пригощайся. Я тобі зробив сніданок, як і обіцяв». Я поставив варитися каву. «Коли тобі до школи?» «Зараз вже йду. Але ти не хвилюйся, повернуся за чотири години». «Що це?» Я подивився на тарілку, що стояла переді мною. Від тарілки пахло чимось солодким. Біло-шоколадна маса. В центр цієї композиції «білі та негри друзі навік» Еміль встромив чайну ложку. Вона мені нагадала пам’ятник-стелу. «Що це?» Повторив я. «Солодкі сирки в шоколаді, що ж іще?! Я тобі їх пом’яв, щоб вони виглядали більш домашніми». «Дякую, але я цього не їстиму. Хочеш – запихуйся сам. Мене верне від сирків!» Я налив собі першу філіжанку кави. «Знаєш, постійно гризти твердий сир, псувати шлунок та судини яєчнею – до добра не доведе.
От, прикладом, дядько Тарас…» «Це чий дядько?» «Олесьчин». Я загарчав. Террі також. «Зараз, Террі, дам тобі горошинки!» Еміль насипав собаці сухого корму з пачки «Хілз», трохи подумав та додав трохи з пачки «Старт». «І що дядько Тарас?»
Я не помітив, як видудлив каву. Зашвидко. Налив ще. Дуже кортіло випити. Я поліз до шафи. «Якщо ти поліз по ром, попереджаю, що однієї пляшки немає«. Пляшки не було. На тому місці, де вона стояла, я помітив клаптик паперу. «Павле, через форс-мажорні обставини, через увесь цей безлад, я забув про день народження Віктора Леонідовича, тому дозволив собі позичити в тебе запаковану пляшку рому. Вона мала презентабельний вигляд, більше нічого придатного я в квартирі не знайшов. Крім дивної скульптурної композиції, де батько наче жбурляється своїми дітьми. Але оскільки Віктор Леонідович – багатодітний батько, я вирішив, що дарувати таку композицію занадто ризиковано, це може образити. Дякую за розуміння, пляшку поверну найближчим часом, коли дістануся до відповідної крамниці. З повагою, Ге. Ста. По».
«Цю ти теж не витягай, бо ж прийде Валентин Юрійович, якого треба буде пригощати. А він любить екзотичні напої«. Четверта філіжанка кави. «Хочеш сирничка з родзинками? З ванільного сиру, смачненький». Я не помітив, як взяв того сирника, запиваючи вже шостою філіжанкою кави. Жбанчик був порожній. Засипав у кавоварку нову порцію кави. «Мий руки, вони після сирника завжди масні! Заляпаєш геть усе. Давай ще одненький? У мами вони виходять добре, а Сара готує гидоту, а не сирники. Добре, що я залишився вдома і нагодував тебе. Бо ти псуєш собі шлунок цією кавою. А дядя Тарас теж постійно пив каву, коньяк, їв котлети з свинини та баранячі ноги натщесерце, потім йому хтось порадив перед тим як все це їсти-пити спочатку випивати столову ложку оливкової олії, а оскільки дядя Тарас був дуже жадібним, він купував шпроти і зливав шпротну олію в столову ложку. Шпроти ж бо дешевші! Але це було профанацією, а не запобіжним заходом. І тоді в дядька Тараса знайшли виразку. І він взагалі нічого не міг їсти, ні каву не міг пити, ні коньяк.
Звісно, він відразу не здався. Спочатку примудрився з’їдати пігулку баралгіну перед їжею, а потім іще одну – після вживання їжі, однак виразка прогресувала. Тоді йому зробили суміш з перемеленого насіння льону, меду та соку алое, і він був змушений вживати цю гидоту цілий рік шість разів на день перед прийомом їжі. А їв він варене м’ясо, варену рибу та каші, ледь витримав. Ти що, такого прагнеш?»
Я не прагнув. Я пив восьму філіжанку кави. І слухняно жував сирника. «Все, я пішов вчитися. Добре, що моя школа ближча до твого будинку, ніж до мого. О! Ледь не забув. Дядя, сх. на ММ. Це господар Вазуки, подібний на Мерелін Монро. Білявий такий, з родимкою у кутику рота і зманіженою шкірою! Велетень, зріст майже зо два метри. Ти бачив його нігті? Штучні! Старенька Саранська таких зве «битками» і каже, що їх у шахту треба, а то дивитись огидно. А я таких бачив у Таїланді. Один з них, в малиновому мережеві, пір’ях та лелітках батькові на коліна вперся. Ти б чув, що сказала мама… Але, то пусте! Бувай, не сумуй, Террі можеш не виводити, вдень з ним гуляю я!»
Коли малий пішов, я відкоркував пляшку з ромом (зрештою, пішов ти до біса, Валентине Юрійовичу!), налив собі в склянку на добрячі чотири пальці, нарізав яблуко, накидав кілька Сариних горішків, і пішов до своєї спальні – перепочити. Террі побіг за мною. Я відкрив двері та зупинився. Вигляд моєї спальні мене вразив.

Розділ ІV
Щонайменше, про дитячі ребуси, програмування майбутнього, металеву колбу та Тимофія...

Моя спальня мала вигляд, наче спина хворого на бронхіт, яку турботлива мамця обклеїла гірчичниками. По стінах, на підлозі і навіть на стелі хтось (це я так кажу «хтось», насправді мені було зрозуміло, що то зробила мала потвора Еміль) порозклеював, на перший погляд, чисті та білі аркуші паперу. Але коли я наблизився до першого з них, то побачив, що на аркушах щось надряпано. На тому, який нахабно вмостився на моїй стінці навпроти ліжка, було написано: «Нона. Богиня ранкових полюцій».
Я закинув склянку та тарілку з нарізаним яблуком, яке вже встигло заіржавітись, і почав розглядати все навколо. Ще на одному аркуші зазначалося: «І. Рєпін. Портрет хлопчика. Дарунок Таганрозького музею мистецтва видатному українському діячеві Емілю Полонському. Ви – душа вашого народу». Вздовж чотирьох скріплених між собою аркушів Еміль вивів: «Книжкова полиця, мої улюблені книжки та книжки, подаровані авторами», вздовж інших чотирьох аркушів – «Диски. Кіно. Музика. Мої улюблені. Та подаровані».
Ще кілька аркушів свідчили про те, що «видатний український діяч Еміль Полонський» був першим українським євреєм-космонавтом, який не приховував того, що він – єврей;
«видатний український діяч Еміль Полонський» – лауреат (перша премія) Міжнародного конкурсу піаністів імені Бузоні (Больцано, 2008), лауреат (друга премія (після переламу зап’ястка) Міжнародного конкурсу піаністів імені А. Рубінштейна (Ізраїль, 2009); лауреат (перша премія) Міжнародного конкурсу піаністів імені Віотті (Епінал, 2011); лауреат (перша премія) Міжнародного конкурсу імені П. І. Чайковського (Москва, 2012), лауреат (перша премія, майстерність руки генія відновлено!) Міжнародного конкурсу піаністів імені Марії Калас (Афіни, 2014), лауреат (гран-прі!) Міжнародного конкурсу імені В. Клайберна (Форт-Уорт, США, 2015);
«видатний український діяч Еміль Полонський» нагороджений спеціальною відзнакою Президента США Хілларі Клінтон – найкращому піаністові Всесвіту (2015, Вашингтон, США);
на аукціоні Сотбі вперше за історію аукціону продано партитуру опери (виконано олівцем) «Хіба гудуть свідомі бджоли?» видатного українського діяча Еміля Полонського за три мільйони фунтів (2020 рік, Лондон);
«видатний український діяч Еміль Полонський» – лауреат Нобелевської премії з фізіології та медицини за розшифрування коду стовідсоткового спортивного переможця (2021, Женева).
Поки я все це читав – я спітнів. Руки були настільки вологими, що коли я сперся ними на офіційне свідоцтво Нобелівського лауреатства Еміля Полонського, його ледь не змило повінню, накликаною мною. Мої вуха горіли так, ніби мене згадували всі китайці Планети. Гамузом. Я озирнувся у пошуках рому. Склянка стояла на тумбочці. Дякувати Богові, є щось таке, що служить нам орієнтиром у цьому житті. Я впав на ліжко, схопив склянку, але – зарано, бо щось важкеньке гепнулося на ліжко так, що я розплескав півсклянки. На себе і на простирадло. То був Террі. «Чого тобі?» Запитав я. Террі нагавкнув, що міг би з’їсти яблука. Звісно, якщо мені не шкода. Він заслинив мої ноги. Я жбурнув яблука на підлогу.
Не треба було. Террі зістрибнув так, що рому залишилося буквально на денці. «Та що це таке?» Обурився я. Террі миттю впорався з яблуками і лупав на мене відданими очима. «Террі, раби не ми, ми не раби!» Кажу йому я. Хвіст Террі каже мені «Ні-ні-ні, хлопче». Або «Ну-ну-ну». Я намагаюся зрозуміти собачого хвоста. Боже мій… Я підтягнувся на ліжку та поправив подушку. Рука намацала ще один аркуш. Я витяг його.
«Привіт, падупа! Так і думав, що ти будеш нишпорити в моїй кімнаті. Нічого такого я не приховую, розслабся. Ніяких голих бабів! Аркуші зі стін, підлоги та стелі легко віддерти, вони закріплені на спеціальних штуках. Тож не нервуйся. А краще вгадай, що таке «2515»? Еміль».
Я втупився у підлогу. Террі вмостився на білому аркуші так, що я нічого не міг прочитати. Може, й на краще.
Я подивився на стелю. Щоб прочитати написи на аркуші, прикріпленому до стелі, довелося підводитися та ставати на ліжко. Террі зрадів і миттєво склав мені компанію. Собаці для радощів мало треба, його тішать будь-які з ваших рухів. На настельному аркуші було зазначено: «Стеля прикрашена поцілунками жінок, під склом, у прозорих рамках, все це підсвітлюється галогенними лампами. Це поцілунки тих жінок, які були в мене закохані». Тепер Террі був поруч зі мною і я міг подивитися, що написано на тому аркуші, який Еміль приклеїв до підлоги, але боявся читати. За порцією рому треба було йти на кухню. Перед тим, як це зробити, я набрав sms малому негідникові. «Емілю, під час перерви негайно мені віддзвони. Павло».
Телефон Сари не відповідав.
«Sueno que me suenas en color
Vіvіendo, llendo, y vіendote con mі
Para tі todo mі amor
Todo mі amor…»
Я подумав, що варто наступного разу купити дуже багато алкоголю та розставити його по всіх кімнатах. «Піду, гляну, що там у кабінеті».
Сказав я Террі, бо він так азартно спостерігав за мною, що не поділитися з ним своїми найближчими планами я просто не зміг. В кабінеті наче все було так, як і за моїх часів. Втім, деякі зміни його не оминули: стіл виглядав впорядкованішим, а підлога чистішою. Гестапо був напрочуд акуратним. Наче жодних кабінетних новинок. От тільки на столі з’явилася фотокартка в рамці. На ній у фотелі розвалився невідомий мені чолов’яга чи то в халаті, чи то в пальто. Напевне, пальто, бо мало хто одночасно вдягає халат і капелюх (а чолов’яга був у капелюсі). Обличчя чоловіка було соковитим, а рот такий, наче після фотографування він зібрався впитися у вуста знесиленої від кохання красуні, або в запечену качку. Мабуть, це таки халат. Я взяв фотокартку в руки. Чорно-білий брюнет у турецьких капцях. Капці та капелюх. Капелюх та капці. «Про що це свідчить?» Запитав я в Террі. Він не відповів, але зручненько вмостився на дивані. Атмосфера кабінету була заспокійливою.
Може, мені теж поспати? Я не дуже добре почувався. Здається, зжертим сирникам виробництва мами Еміля не дуже сподобалося, що до них завітав Барадеро Ан’єхо. «Ола, друже, ніхто тобі не радіє так, як я. Цінуй, цінуй моє товариство. Треба лягти, щоб все вклалося». Подумав я. І тільки зібрався наслідувати Террі, як побачив це. Воно стояло у шафовій фрамузі. Там, де раніше стояла скульптура, яку я привіз з Осло. Копія однієї зі скульптур Густава Вігерланда, що символізувала здоров’я та родинні цінності. Батько, який бавиться зі своїми дітьми. Скульпура виглядала дуже дивно: якщо не збагнеш, що вона означає родинні цінності та здоровий спосіб життя, цілком можна припустити, що батько монструє власних діточок, жбурляє їх задля власного задоволення. Я це придбав назло Інні. Якраз тоді вона агресивно звинувачувала мене в тому, що мої батьківські почуття атрофовані.
Тепер замість турботливого атлета-татуся у фрамузі стояло дещо на кшталт невеличкого термоса. Металева колба. Я почув своє важке дихання. Ніколи. Ні-ко-ли моя власна квартира так не лякала мене, як цього дня. Що б там могло бути? Шипшиновий узвар? Ідеальна погода? Вибухівка? Ненароджений братик Еміля, прости Господи? А може – крайня плоть? Адже євреї це роблять, правильно? Обрізання…
«Привіт, ну що, відгадав? 2515? Заприсягаюся, що ні!» Телефонував Еміль. «Тобі робили обрізання?» «Якщо чесно, не думаю, що це тебе стосується. Але оскільки в тебе голос навіженого, можу сказати, що циркумцізіо мені не робили, хоча старенька Саранська говорила, що чоловіки з обрізаним чле…» «Еміль, не патякай. Не патякай. Не обрізаний. Добре. Тоді що в батьковій колбі? Він обрізаний?» «Ти зациклився. Якщо я не буду патякати, ти не почуєш моїх відповідей! В колбі святе повітря. Не відкривай її, бо я вже одного разу це зробив, не уявляєш собі, що мені за це було. Краще не експериментуй». «Святе повітря?» «Слухай, ти щось хотів? Перерва за п’ять хвилин вже закінчується. Моя тобі порада: формулюй точніше і не захоплюйся повторами, так завжди каже наш математик, Мозес Лазаревич, і він має рацію, тому що…» «Мозес? Добре. Перше. Яке святе повітря? Друге. Що ти зробив з моєю кімнатою? Третє. Коли ти будеш вдома?»
«Перше. Святе повітря Ієрусалиму. Батько його спеціально набрав у колбу, він ним дуже дорожить. Звісно, можна відкрити колбу, випустити повітря та запустити інше, але я б тобі не радив. Друге. Із твоєї спальні я зробив свою ідеальну кімнату майбутнього. Мама каже, якщо моделювати своє життя, використовуючи всі можливості та предмети, воно таким і буде. Третє. За півтори години. Па-па».
Я почувався самотнім. Найдужче мені зараз кортіло відкрити колбу та випустити святе повітря Ієрусалиму до бісової бабці, але я усвідомлював, що це мені не допоможе. Чи допоможе? Я підвівся. Террі відчув мої вагання і теж зістрибнув з дивана. Судячи з махання хвоста, колба його також інтригувала. 2515. 2515 – це матюк. Якщо це примітивний шифр і це – літери, то тоді це… бдад. Бдад – дух святої колби. Інколи техніка, яку створено для об’єднання людей, тільки поглиблює твою самотність.
Тимофій також був поза зоною досяжності. Можливо десь там, в цій невідомій зоні, разом із Сарою вони танцюють тарантелу. Я пішов на кухню, відкрив лeптоп. Жодного листа. Навіть Іраклій Іванович Кожевніков не надіслав мені пропозицію придбати чергове лайно, Олекса Ватутін не поділився рецептом орендування землі, Джейн Сміллі та решта недоумків не запропонували купити віагру, гумові насадки на пеніс у формі сердець та компаси ролекс, і навіть ніхто зі штатних працівників тих трьох офісів, з якими я співпрацював, не надіслав китайського бога грошей та інших провідників до заможного щастя. Коли вам не надходить спам – вас не існує. Террі поблажливо дивився на мене тепер вже з кухонного дивану. Він солодко позіхнув, – у своєму існуванні він не сумнівався.
Написати листа. «Саро, якщо в тебе читається кирилиця – дай знати. Бдад». Написав я. Відправив. «І love you!» Навздогін надіслав ще одного. «Тиме, привіт. Ти де? Бдад». На цього листа я отримав швидку відповідь, чемний автомат повідомляв мені, що Тимофій Тополюк аут оф офіс, і чекають вони його не раніше, ніж через три дні. А якщо мені щось конче потрібно, можна звернутися до Ганни Мінько. Ця інформація мене трохи здивувала. Я не можу сказати, що ми з Тимофієм щодня спілкуємося, але коли він кудись їде, то принаймні, запитує мене, що мені звідти привезти. Тому я зателефонував. Але не Ганні Мінько, а Тимофієвій мамі.
«Привіт, Павлику. А Фійки немає«. Сказала вона. Все-таки, мамам друзів ми пробачаємо багато чого. Зокрема, цих жахливих павликів, фійків, катюсіків, олегуньків, колясиків, лориків, світульків, дрюсіків, нюсіків… Персонажі комашино–папужкового світу. «А де він, часом не знаєте?» «На змаганнях з шахів». «На змаганнях з шахів? А чого він туди попхався, адже він не грає у шахи?» «А хіба я тобі говорила, що він поїхав грати? Ні, він поїхав туди відпочити. Змагання влаштувала спілка психологів–аматорів задля спілкування». «Зрозуміло». Я мовчав, але слухавку чомусь не поклав.
Звісно, мати Тимофія збагнула, що треба про щось мене запитати. «А як у тебе справи?» Ну, звісно, як справи. «Та нічого. Можна сказати, все о’кей, в нормі. От тільки сьогодні вранці Гестапо забрав у мене комрада Барадеро Ан’єхо». «Я, звісно, розумію, Павлику, що ти – доросла людина, трохи розхитана після розлучення, тим більш із такою розумницею як Нюсік, і зараз ти заслабкий. Звісно, ти можеш будувати стосунки з будь-ким. І мені б не хотілося втручатися у твоє життя, але оскільки ти вже зателефонував, і оскільки ти мені не чужа людина, то я хочу сказати тобі, що я просто не можу зрозуміти, що в твоїй хаті робило гестапо, і чому ти живеш з латиноамериканцем? Павлику, ти вживаєш наркотики?» Мені було важко знайти правильні слова, тому я ввічливо подякував за турботу, сказав, що наркотиків я не вживаю, перепросив за клопіт і попрощався.
Я вже трохи розповідав про Тимофія. Він не був психологом, але дуже любив висловлюватися як психолог, аналізувати вчинки людей та їхні слова. Тимофій, так само як і Інна, був моїм однокласником.
Вона його терпіти не могла. Коли Інна його бачила, її брови знищували її ж очі, опускаючись на них, як прес. «Реальний придурок та латентний гомосексуаліст». Говорила про Тимофія Інна. Я цікавився в Тимофія, чого він дійсно розмовляє та поводиться з Інною, немов ідіот. У нього була спеціальна манера «під–Інничати», як він говорив. Коли він з нею спілкувався, то постійно перепитував, запинався, кліпав очима та мав розгублено-млосний вигляд. Крім того, він жестикулював – правою рукою, наче постійно щось пропонував: серце Данко, візьмияблучкоапельсинчик, або щось подібне. «Ти розумієш, якби я дозволив собі говорити з нею так, як, власне, з усіма, вона б мене викрила і заборонила нам спілкуватись. Їй не потрібно, щоб ти товаришував з кимось, хто розумніший за неї. І, вибач, ти нічого б не вдіяв. А я не рослинка-самосійка, щоб навколо мене самі по собі з’являлися люди, подібні до мене. Я ціную друзів, старий. Я дорожу тобою. Мені простіше вдавати з себе недоумка».
«Чого ти казишся через Тимофія, що він такого робить?» Запитував я Інну. «А ти вважаєш нормальною людину, яка спілкується зі штативами?» Тимофій дійсно спілкувався зі штативами – він захоплювався фізикою та хімією. «Ти вважаєш, що нормальна людина називатиме штативи «жирафками»? І те, що він їх гладить, ти теж вважаєш нормальним? А я так не вважаю». Мені було байдуже, що каже Тимофій штативам і як він їх гладить, мене він жирафкою не кликав та не проводив рукою по моїй шиї. Тому я відповів, що, на мій погляд, кожна людина ладна встановлювати стосунки з будь-чим, в тому числі зі штативами. Я помітив, як Інна язиком торкається дірки між зубів – їй нещодавно видалили одного зуба і вона так робить щоразу, коли намагається стримати себе.
«Добре. От скажи мені, особисто ти збираєш срібних півників, ти носиш светри бузкового кольору? Ти наслідуєш співи Вертинського?» Я не носив, не наслідував, не збирав. Єдине, що зі шкільної програми Інна вміла робити краще за мене, це креслити. Особливо трикутники. Можливо, саме це її вміння допомагало забивати людину в кут. «Слухай, я не думаю, що все це збирання–носіння–наслідування свідчить про те, що він – гей. В будь-якому разі до мене він ніколи не чіплявся». Інна знизувала плечима. «До пори, до часу!» Пророкувала вона. Певне, я також був під Інниною підозрою. Напевне, вона вже уявила, як це зі мною та Тимофієм відбудеться вперше, якщо ще не відбулося. «Навіщо ти носиш светри бузкового кольору?» Запитав я якось у Тимофія. «Бо вони мені пасують. А що?» Відповів той. «А чого ти не хочеш збирати замість півників песиків або рибок?» «Бо мені подобаються срібні півники. А що?» Про Вертинського я вже не запитував.
Зараз Тимофій працював головним фахівцем у відділі звернень громадян в одній державній установі. Ми з ним називали це «головний по тарілочках», бо значний відсоток тих, хто звертався до Тимофія (звісно, не до самого Тимофія, а до керівника установи), були люди, що найкраще зналися на НЛО, прибульцях, впливі космосу на наявність гарячої води в крані, перемозі того чи іншого кандидата на виборах, шикарному волоссі сусідки, а також на тому, що «сусідський пес вигинає спину як кіт, він не собака». Від всього цього я б збожеволів, а Тимофій отримував задоволення. Я знаю точно, що деяким респондентам він відповідав самовільно, давав поради, зустрічався з ними, вигадував їм зайняття. Він вів картотеку: всі особи країни, дах яких похитувався, потрапляли на спеціальні Тимофієві картки. Інна б спокійно спати не могла, якби дізналася про картотеку, тому цього я їй не розповідав.
«От ти ж знаєш, що я зрештою став хіміком. Говорили, що з мене буде другий Мєндєлєєв, а мені хотілося тільки одного: створити ліки від самотності, своєрідну мікстуру щастя». Розпочав якось Тимофій. На це я відказав, що мікстуру щастя якраз і винайшов Мєндєлєєв, і ця мікстура зветься «водка» (горілка). Тимофій мовчки дивився на мене, а тоді запитував: «Ти, дійсно так думаєш?» Я сказав, що іноді думаю саме так.
«Мої пошуки завершилися тим, що я отримав червоного диплома, захистив дисертацію, влаштувався до фармацевтичної компанії та розробив формулу пігулок від погладшання, від яких худне тільки голова. Бо випадає волосся. Так, я з самого дитинства хотів бути чарівником, але хіба це привід перетворюватися на наволоч?» Я все знав про першу роботу Тимофія. Про першу роботу Тимофія, першу жінку Тимофія, першого кота Тимофія, перші пігулки Тимофія.
Знав також й про те, як він знайшов ці «чарівні пігулки» на тумбочці своєї коханки. Вона більше вірила в ці пігулки, ніж у слова Тимофія про те, що вони є профанацією, і вживати їх шкідливо. Це не завадило їй вважати його брехуном.
Наступною роботою мого друга був виноробний завод. Туди його покликав один з пігулкових менеджерів. Я відразу йому сказав, що, як на мене, немає жодної підстави сподіватися, що це буде нормальна робота. На це він мені проспівав, м’яко гаркавлячи:
«Время, обходя случайности, идет вперед,
Но не безнадежен твой растерянный полет,
Сильному даны крылья высоты,
Должен кто-то верить, верить чтобы
побеждать,
Первый луч надежды будем терпеливо
 ждать».
Можливо, час і оминає випадковості, але то випадковості! А не закономірності. На заводі Тимофій розробляв нове вино. Полуничне.
Воно мало називатися «Сестричка-полуничка». Я запитав у Інни, чи купила б вона вино з такою назвою. Інна сказала, що взагалі не купує вин того виробника, де працює Тимофій. «Упередженість тут ні до чого, – обурилася вона у відповідь на моє звинувачення. – Просто це якісь пройдисвіти». Звідти Тимофій також пішов, не забарився.
На той час він одружився з Євою. Єва шила одяг для котів, собак, щурів та інших домашніх тваринок. «Єво, слухай, ну от скажи ти йому (мене він не слухає), що він займається ідіотизмом. Хіба хтось буде купувати це ідіотське полуничне вино? Це ж сурогат! На що він витрачає свої здібності?» Обурювався я у телефонну трубку. «Слухай, я не думаю, що це ще більший ідіотизм, ніж шити курточку для білого пацюка, вигаптовуючи по ній вбитих котів». Я не мав чим крити.
«Ти і тепер будеш стверджувати, що Тимофій – латентний гомосексуаліст?» Поцікавився я в Інни. «Звісно. А що змінилося?» «Якщо ти не помітила, повідомляю: він одружився». «Ну одружився, і що? Мало хто одружується. От Вайлд також був одруженим чоловіком. Я тобі от що хочу сказати. Тільки ідіот або латентний гей одружується на жінці, яка носить ім’я відомої звабниці яблуками і шиє капелюхи для мишей та ховрашок».
Коли ж Тимофій із захопленням повідомив, що пігулково-полуничний менеджер пропонує йому займатись антикварним бізнесом, я висловився категоричніше, ніж минулого разу. «Це – шахрай. І ти потрапиш за ґрати. Ти не погодишся на цю роботу». Сказав я. Тимофій мав розгублений вигляд – з цієї точки зору він ніколи не розглядав свого приятеля-підприємця. Потому Тимофій певний час працював в магазині взуття, спеціалізуючись на кремах для чищення замші. До сьогоднішнього дня він ніколи не вживає пігулок, лікується виключно травами і п’є тільки горілку.
Ну, і звичайно, про креми для взуття він знає все!
До того моменту, як Тимофій влаштувався у відділ звернень громадян (а сталося це випадково – він врятував життя начальника відділу, в якого на вулиці прихопило серце, вливши в цього добродія півпляшки валеріани), Тимофій складав тести та гороскопи для одного модного жіночого журналу. Інна припинила купувати цей журнал. Я гмикнув, але промовчав. На цей момент я збагнув, що говорити нам з Інною нема про що. Єва поїхала до мами в Тернопіль і досі не поверталася. Єдине, що ми дізналися, то це те, що в Тернополі Євиної мами ніколи не було.
Одного разу Тимофієві спало на думку оголосити Єву померлою. Це сталося, коли він, було, закохався в Мар’яну. І не просто закохався, а захотів одружитися. Про свої наміри Тимофій поінформував кохану, яка наступного дня відбула в Тернопіль у відрядження і дотепер не повернулася. «Вона поїхала шукати Єву». Так звучало припущення Тимофія. Я мовчав. «Тернопіль – це як Твін Пікс, – додав Тимофій. – Я думаю, що й мені слід туди поїхати». Я взяв з нього обіцянку не їздити в Тернопіль без мене. Поки він її дотримується, але невідомо, чи дійсно він поїхав спостерігати за гравцями у шахи. А може, не витримав та чкурнув у файне місто Тернопіль шукати маму Єви, Єву та Мар’яну.
Відчуття моєї самотності посилювалося. Це було схоже на те, як твоя шкіра поступово набуває кольору сутінків. Я – кинутий непотріб, іграшковий заєць без однієї лапки, залишений на лавці. Поруч зі мною колба з чужим святим повітрям на ім’я Бдад, жахлива кімната навіженої дитини, чужий собака і зона недосяжності. Але ж є і кити!! Кити, касатки, дельфіни! Мої, не такі вже й маленькі друзяки.
Я згадав про китів і вирішив спробувати трохи попрацювати. Відкритий файл нагадував біле простирадло, на якому хтось збирався вкластися спати. Я подумав, що цим кимось, мабуть, буду я, бо працювати не хотілося. «Я так просто не здамся. Я не здамся без бою-юююю!» Виголосив я. Террі відірвав морду від дивану. Подивився на мене. І про всяк випадок гавкнув. «Друже, ти, мабуть, знаєш, що таке не здаватися. Що таке виборювати собі диван, право обов’язкового шматочка зі столу, право брати в ліжко свою качку та решта, правильно?» Террі махнув хвостом та двічі гавкнув. З собаками ладнати набагато простіше, ніж з людьми.
І я почав писати. «Orcіnus orca. Латинські назви тварин та рослин завжди романтизують та утаємничують їхні образи. Orcіnus orca – чим не ім’я для казкового велетня морів? Касатка – справжній космополіт. Цей дельфін плаває всіма океанами від Арктики до Антарктики. Величезним хвостом він розбовтує кригу, наче збиває гігантський коктейль. Загалом, касатка ігнорує лише Чорне море та море Лаптєвих, натомість її можна помітити в таких арктичних морях, як Карське та Східно-Сибірське. Касатці більш до душі прохолодні води, в тропіках вона зустрічається рідше. Очевидно, в прохолодних водах краще зберігаються її ласощі: язики вбитих китів…»
На цьому місці я зупинився. Не міг уявити, який на вигляд язик вбитого кита. Для того, щоб зрозуміти, навіщо ті кляті язики касаткам, я мав чітко ці язики уявити. Мозком блукала назва оповідання Редьярда Кіплінга «Чому в кита така горлянка?» Але не зумів згадати – чому? Може, щоб вміщувати язика? Тому я швиденько написав листа редакторові того журналу, для якого писав про китів. «Таллій, як виглядає язик кита?» Віталій Маркін був людиною, яка, якщо всього і не знала, то примудрялася своє незнання дуже вдало приховувати. Він працював швидше за Google. Якби Сергій Брін дізнався про Віталія Маркіна в той самий час, коли почав розробляти свій всесвітньовідомий пошуковик, він назвав би його Taallіy. Віталій був блискучим брюнетом. В офісі дівчата час від часу сперечалися, що в нього вилискує більше – волосся чи взуття. Своїм зовнішнім виглядом та манерою спілкування Віталій Маркін, якого всі переважно звали Таллієм, нагадував мені соняшникове насіння. Наче нічого особливого, маленьке, чорнявеньке, проте ніяк не можна відірватися. І – блищить!
Через три хвилини я отримав від нього листа. Таллій завжди спілкувався з людьми так, наче промовляв з екрана телебачення. «Тобі цікаво буде дізнатися про те, що язик кита (довжина якого близько 30 метрів, а вага близько 20 тонн (я маю на увазі довжину та вагу самого кита!), важить 400 кілограмів». Я закляк. Механічно клацнув на віконце «оновлення пошти». Ще один лист. «Варто додати, що язик синього кита (це – найбільший з китів!) має лантухоподібну форму, а його вага доходить до 3 тонн. Щоб тобі краще уявлялося, це є вага дорослого африканського слона». Я замислився. Дорослий африканський слон в пащі кита. Кит ворушить слоном… У кита паща чи що? А! У кита горлянка. Так сказав Кіплінг. Африканський слон в китовій пащі, як у засідці. Цікаво, а хто вміщується в пащу Еміля? Бдад. А хоча б ховрашок поміститься? Чи заважкий? Купка мух? Пацюченя? Хто-небудь зважував язик людини? Треба пошукати мемуари Ганнібала Лектора. Не міг він його не зважити.
Я десь прочитав, що церемоніальний Оскарівський червоний килим важить п’ять тонн, а довжина сягає ста п’ятдесяти метрів. Може, прототипом йому слугував язик кита? Розкладають цей килим два дні. Процедура потребує зусиль двадцять однієї людини. Китові язики розкладають? Може, по них ходять китобійними-маніяки?
А чи цілуються кити по-французьки? Чи це технічно можливо з отакезними язиками? «Французький поцілунок». Так у нас в школі називали поцілунки з проникненням язика до рота. Мене його навчила Інна.
Пам’ятаю, що вперше я почувався наче пташеня, яке мати–пташка годує сумішшю з хробаків. З єдиною відмінністю – я не хотів їсти.
Невгамовний Таллій надіслав мені ще одного листа. Там повідомлялося, що американські науковці визначили п’ятірку мов, з носіями яких вступили б у контакт інопланетяни. На п’ятому місці – англійська мова, на четвертому – мова племен Майя, на третьому – російська, на другому – китайська, а на першому – мова китів!
Допитливий Таллій. Можливо, вони вже розмовляють з китами, ці потойбічні істоти. Африканські дорослі слони ворушаться у горлянках китів, велетні–кити за допомогою велетнів-слонів повільно та розважливо розповідають про те, як люди нищать їхню планету…
Террі зірвався з дивану й побіг у бік коридору. Картина – «Повернення Еміля». Здогадався я. Це дійсно був він. «Привіт, ну що 2515? Вгадав?» «Не вгадав. Але я хотів би з тобою поговорити». «Та поговоримо, я ж сьогодні ще не з’їжджаю. Побіг вигулювати Террі. Розігрій мені дієтичний супик!» Розігріти дієтичний супик? Звідки я його візьму? Я працюю на розігріві у малого відчайдуха.
«Супика» я не знайшов. Заблукав у своєму холодильнику. Каструлі мене пригнічували. Їх було занадто багато, крім того вони були занадто пихаті. Натомість я знайшов буженину, яку і з’їв. «Розігрів?» «Не знайшов». «А де шукав?» «В холодильнику, звісно. А що, в тебе є спеціальна колба з супиком? Не здивуюся. В батька – колба, і в сина також колба. Зі святим супиком». «Мабуть, ти вже доклався до спиртного. Ну, це твоя справа. Мені за твоїми дітьми–олігофренами слину не витирати». Я щосили стискав зуби. «В холодильнику не варто було шукати. Я ніколи не їм несвіжого супика. Це – шкідливо. Мама до мене навідалася спеціально, щоб забезпечити нас свіжим супиком. А ще головною стравою на честь гостювання Віолончелі. Ти не забув?» З цими словами Еміль підбіг до шафки, де вже не було пляшок. «Так і знав! Тобі доведеться пхатися до супермаркету за спиртним. Дороге та незвичайне, бо Віолончель такий. Сам побачиш. Не те, щоб мені подобалося пригощати цю потолоч файними напоями, але повір мені, то нам дешевше обійдеться, ніж вислуховувати все, що він зазвичай рипить, коли напої його не задовольняють. То краще йди. А я зараз поїм та буду грати». «Мені це сниться». Сказав я. «Мені це мариться».
«Колись Мумі (це один приятель батька) постійно марилася пожежа. От уяви собі, щойно він заплющував очі, відразу бачив, як мала, налякана вогнем дитина, благає про допомогу. Іноді він чув сморід паленого. Він почав збирати газетні вирізки, де йшлося про пожежу. Купив собі вогнегасника, а виявилося що?» «Що виявилося?» «Виявилося, що його сусіда щодня карав самок тарганів на балконі – палив їх! Він називав їх «жаннадарки». Після цього мама тарганів так і називає. Типу – треба купити труїлку для жаннадарків! Уявляєш собі?» «Уявляю. Мумі він чого? Мукалтін Мікаелович чи що?» «Мумі він тому, що Мумі».
Я увімкнув телевізор. Малий поставив миску з супом у мікрохвильовик. «Міліонер з Бердичева має намір створити власну політичну партію», – повідомляла білява дівчина з приштиреним обличчям. «Краще б він створив новий Бердичів. Грошей немає куди подіти», – прогуркотів кришками Еміль. Тепер він добряче намащував хліб з висівками вершковим маслом. «З гіркою мастить, – так казала моя мама. – То що таке 2515?» Чого він до мене причепився?
«Взагалі-то, я не підписувався на те, щоб розгадувати ідіотські загадки, зрозуміло? Але якщо тобі вже так кортить дізнатися, то я вирішив, що 2515 – це бдад». «Ні, це не «бдад». Ну подумай, подумай. Старенький Саранський колись працював криміналістом…» «Щось я цього не пригадую», – вирвалося в мене. «Звісно, не пригадуєш, бо не знаєш і знати поки що не можеш! Але будеш знати. Так от, старенький Саранський, коли ще не був таким стареньким, працював криміналістом. Він мені завжди казав, що злочин можна розкрити тільки завдяки тому, що роздлубаєш особу, яка цей злочин скоїла, та розкладеш її жменьками по баняках, і тільки так! Ну, ще може бути випадковість – якщо злодій щось забув, повернувся забрати, аж тут – ціла бригада… і його цоп! А я вважаю так.
Йдеш щось красти або когось вбивати – не чіпляй на себе предмети, які можуть зісковзнути, і не бери нічого коштовного». «Ну і що з того?»
Малий зітхнув. «Дивися, 2515. Не думай про загадку – думай про мене, я – твій дешифрувальник». «Я не хочу думати про тебе. Я пішов купувати дороге питво для вашої Віолончелі». «Ні, зачекай! Ну давай дограємо! Я ж потім заграю Генделя, а за столом ми в це гратися не зможемо…» Дитина він все–таки, цей балакучий Еміль! «Добре. Судячи з того, що я побачив в моїй, пардон, тепер твоїй кімнаті, ти вважаєш себе генієм». Присягаюся, малий почервонів! «Скажу тобі чесно. Усвідомлення цього факту не полегшує мені життя. Тільки додає обов’язків та відповідальності». Він глибоко зітхнув. Террі також. Мені не залишалося нічого іншого, ніж зітхнути услід за ними.
«Ми можемо забаритися з такими темпами, активніше думай, ну!» «Я не знаю. Мій мозок не налаштований сприймати подібні речі. От дивися, наприклад, телевізор. Деякі канали він транслює, а деякі – ні. Так само влаштовано й мене». «Та це я розумію. Шкода, що ситуацію з тобою не виправити за допомогою антени та кабельного пакета». «Все. Набридло мені твоє патякання. Я пішов». Повідомив я. «Чекай. Дивись, я займаюся музикою, я займаюся математикою, про що це свідчить?» «І про що?» «Ох. 2 – це пара; 5 – це соль, п’ята нота в гамі; 15 – це літера «ка», що є п’ятнадцятою в абетці. От і виходить пара–соль–ка. Зрозумів тепер? Проста загадка».
Я вибіг з квартири. Ліфт зупинився на п’ятому поверсі, я побачив дві морди. Абрикосову та засмаглу. «Каріна. Абр. пудель. Злюща тітка Ганна», – догодила мені моя пам’ять. «Ви без свого?» Почув я. «Цікаво, без свого чого?» Вона протискувалася в ліфт. Ото дивні є люди – наче ж достатньо місця, але вони все одно поводяться так, наче ледь протискуються. «Вже погуляли?» Я вирішив, що на такі питання найвдалішою відповіддю буде невимушене похитування головою. Чим і скористався. «А ми тільки йдемо!» Скільки ж в ній ентузіазму! Та я ніколи з нею не говорив, навіщо мені знати, куди вона йде? Що це з нею? «Знаєте, Костік дуже хотів саме спаніеля, але мені сказали, що пуделі не завовнюють квартиру. Так воно і є – Каріша ніколи не линяє. А ваш? Мабуть, щодня прибираєте – це ж стільки шерсті, мабуть, пилосмок ледь впорується, фільтри часто змінюєте?» Нарешті – перший!
Але на стільки запитань треба відповісти хоча б щось. «Та я цим не займаюся, – сказав я. – Немає часу». Злюща Ганна посміхнулася. Напевне, подумала: от мерзота, дружина за нього спину гне. «Як Костік почувається?» «Добре, тільки до школи ходити не хоче». Я зробив вираз обличчя «дітиєдіти». Вона мені відповіла «тащожзцимпоробиш». І ми розійшлися задоволені одне одним. Принаймні, мені так здалося.
Наш білябудинковий супермаркет вміщує в себе дуже дивні сорти напоїв. Деякі з них я боюся брати до рук, а не те що до рота, про деякі мене детально поінформував Тимофій. Після не дуже довгих роздумів я вирішив: якщо Віолончель такий вже вибагливий поглинач питва, то можна зробити оригінальний домашній напій. Отже, я придбав пакет полуничного соку, дві пляшки вітчизняного вермуту, величезну пляшку горіхового лікеру, виробленого братами-словаками, та пакунок з м’ятним чаєм. Ще я купив цукерки, банани, кілька виноградних грон, кіло яблук, тертий шоколад. Біля каси (не усвідомлюючи, що роблю) купив кілька батончиків «Мілка» з мигдалем. І тільки розраховуючись, збагнув, що я взяв їх спеціально для Еміля. І був тим при-го-лом-ше-ний.
Я почув це ще на сходовому майданчику. Звісно, Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя. Невтомний малий. Раптом щось рипнуло, я ледь не випустив пакунки з компонентами пійла для Віолончелі. Віолончелі – звучить як прізвище грузинського аристократа. Виявилося, рипнули двері квартири № 76. Вона стояла в дверях. Маленька, кудлата та зла. Поруч з нею була її чорна вівчарка. Мені здавалося, що обоє майже однакового зросту. Ментяра Тамара. «Доброго дня, Тамаро Антонівно!» Ввічливість у розмові зі слідчими органами, хай навіть ці органи стоять у пришелепкуватих капцях у вигляді риб’ячих пик (це ж треба таке!). «І тобі». Відповіли органи в капцерибах. Я відчував, що моє обличчя випромінює радість від зустрічі з Тамарою Антонівною, а також готовність догодити. Краще б мені ніколи не знати, де і ким вона працює, тоді я б почувався впевненіше.
«Я щойно з нічної». Почала вона. То був мій шанс! Я це швидко збагнув. «Ми це припинимо. Ви тільки не хвилюйтеся. Вкладайтеся, відпочивайте. А ми – негайно ж! Це – мій…» «Та я знаю. Знаю. Познайомилися вже. Ти йому скажи – тихіше. Завтра – скільки завгодно, мене вдома не буде. І ще – я не заперечую». «Що?» План з ліквідації Сарабанди для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя було зруйновано. «Він зрозуміє що. Перекажи та й усе. Тримай». Вона поклала мені щось в долоню. Щось холодне. Гільза з ініціалами Т. А. на пам’ять? «Це – ключ». І зачинила двері.
Террі намагався продерти мордою пакунок. «Наб’єш синців, дурне собаченя, тут – пляшки». Попереджав його я. Але Террі не слухався. «Емілю, поклич його, він з бананів для Віолончелі паштет зробить». «Террі – фу». Я затягнув пакунки до кухні. Дзеленькіт пляшок гармонійно вписувався у завивання Сарабанди для струнного оркестру та фортепіано Г.–Ф. Генделя. Між тим стіл вже було сервіровано. Серветки, тарілки, салатниця і два морячки, що слугували підставкою для пляшок. «Морячки йдуть у звільнення». «Не купив?» Малий старанно ворушив пальцями. «Купив, але для цього напою нам потрібна скляна або порцелянова карафа. Підійшла б і колба твого батька, але ж там – святе повітря». Малий не реагував. «Тут тобі передали ключ. І сказали, що не заперечують». Еміль був на диво мовчазний. Його реакцією на мої слова було ледь помітне хитання головою. Творець, хай йому грець!
Однак, я мав справи куди цікавіші, ніж з’ясовувати, що то за ключ. На порядку денному – напій для Віолончелі. «У нас залишилося сорок п’ять хвилин на все про все». Гм, не могла ж шановна Тамара Антонівна вирішити позбавити Еміля цноти? Чи могла? Я – людина, зіпсована юнацьким романтизмом. Ключ та «не заперечую» – хіба це не увічнені супутники романтики? Я позиркував на Еміля.
Але від справ не відволікався. Отже, спочатку витяг карафу. Вона збудила Террі. Три чорти. Я забув, що моя порцелянова карафа – качка. А качки для Террі – це суто його, кобеляче. Щодо цієї карафи, то мені пощастило вдало придбати її під час подорожі Золотим кільцем Росії. Ленінградський порцеляновий завод, воєнні роки, качка блокадного Ленінграду! І от зараз навіжений Террі стрибає перед столом.
«Нічого, нічого». Кажу я. «Террі, фу!» Собачаче заклинання з першого разу не спрацьовує. «Террі, цю качку не можна! Антикваріат!» Намагаюся достукатися до пса. Він завмирає, повертається до мене дупою та зникає під столом. Образився. Я кидаю під стіл недоїджений шматок буженини. Прислуховуюся. Не плямкає. Впертий.
Але то вже його справи. До качки-карафи я виливаю пакет полуничного соку, потім додаю туди майже всю пляшку вермуту, півсклянки горіхового лікеру, туди ж вливаю невеличку чашку з міцно завареним м’ятним чаєм. Добре, що карафа велика, на півтора літра. Засовую все до холодильника, попередньо виселивши звідти одну з каструль. Зазирнув під стіл – Террі лизнув мене в носа. Пробачив!
«Якщо хочеш перепросити – пометляй йому язиком!» Це Еміль. Відіграв своє. Він встиг навіть поставити в центр столу блюдо з чимось жовтим. «Це – курка каррі». «Як то пометляти язиком?» Еміль показує. Висовує язика, а потім молотить ним праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч. Я не помічаю, як починаю повторювати. «Давай додамо хекання?» Пропонує Еміль. І ми починаємо хекати втрьох. Террі божеволіє від наших язикових вправ і посміхається. Посмішка Святого Террі. «Ти, часом, не знаєш, скільки важить людський язик?» Запитую я в малого. Але він не встигає мені відповісти, бо ми чуємо, як відчиняються вхідні двері. Віолончель!

Розділ V
Щонайменше, про віолончелістів та спеціальні напої...

В принципі, який образ може вималюватися, коли вам скажуть, що до вас на вечерю завітає доросла людина, класичний музика, ще й колишній (а може, і теперішній) залицяльник вашої коханої? Я уявляв Віолончель похмурим, огрядним, доволі ординарним суб’єктом. Всі ми помиляємося. Коли ми ввійшли до коридору, я зустрів людину-леопарда. Зараз в моїй квартирі розпочнеться карнавал… Віолончель був високим на зріст чолов’ягою, вдягненим у леопардове пальто, яке гостинно розходилося на його дійсно зашироких як для мужчини стегнах. На голові був капелюх-пиріжок.
Виглядав цей головний убір так, наче хтось на ньому сидів і кректав. Навіть зараз. Такі пиріжки носили партійні функціонери, зокрема, і в Тимофієвого батька був такий капелюх.
Пам’ятаю, як взимку, сп’янілим, у старих капцях (ми з Тимофієм звали їх облізлими котами, бо місцями капці протерлися, а деякі нитки стирчали, немов котячі вуса), у пальті та пиріжку батька Тимофія я вибіг проводити гостей. Коли я їх провів до метро і зупинився біля будинку подихати морозяним повітрям, до мене підійшов бомж і попросив допомоги. Я вивернув кишені пальта, звідти випала біла хустинка. Бомж нахилився, щоб її підняти, і побачив мої ноги в облізлих капцях. «О, то ти з наших? А я прикинув, – якщо ця піраміда Хеопса в тебе на голові, то ти цабе якесь, а ти така ж сама злидня як я. Вибач, старий».
Я промимрив «Вітаю вас», але не міг відірвати від Віолончелі погляду, хоча Еміль вчепився в мою руку і тяг до кімнати-кухні. Віолончель вирішив, що привітання очима у мій бік цілком вистачить. У відповідь він мені кліпнув. Наче дав зрозуміти, що почув мене і в принципі до мого привітання ставиться схвально. Леопардове пальто. Я думав, що в таке примудрявся вдягатися тільки Сальвадор Далі – я колись готував статтю про нього і чудово пам’ятаю його небайдужість до ексцентричного одягу. Ще в майже такому самому пальті не в дуже затишному районі Нью-Йорка я уздрів колись величезного негра з тростинкою. Я прикинув, що то – відомий репер, і ледь не кинувся брати автограф (навіть не припускав, що зможу кинутися до когось по автограф з вигуком «Oh man», але його вигляд був приголомшливий!). Мене вчасно втримали від пориву, бо виявилося, що це місцевий сутенер, і підкреслена увага могла видатися йому зайвою.
«Ну, я так сподіваюся, хлопчики, що все вже готово і ми можемо вечеряти?» Сказав Гестапо. Оскільки я мовчки спостерігав за тим, як Віолончель розміщує свого леопарда на моєму вішаку, за нас обох відповів Еміль. «Так! Павло за спеціальним рецептом приготував унікальний напій для вас, я не куштував, але думаю, що це щось незрівнянне!» «Та невже? Дуже люб’язно», – заохотив мене Гестапо. Добре, що не погладив по голівці, бо не знаю, як я це витримав би. «Валентине, я ж тобі розповідав, що Павло постійно мандрує, напевне, і цей рецепт він звідкілясь привіз». Віолончель ніяк не відреагував – він прилаштовував на полицю капелюха. «І як він зветься, цей напій, які компоненти? Хто його вигадав?» На мій погляд, Гестапо був занадто грайливим. «А! Він же після вечірки, мабуть, вдало накачався моїм ромом».
«Напій – іспанський». Сказав я. Але для Гестапо цієї інформації було замало. Він продовжував допитливо дивитися на мене. Здається, мистецтвом цього погляду володіють усі власники собак. «Його рецептуру повідомив мені найдорожчий шеф–кухар світу Ферран Адріа, власник ресторану El Bullі. Він сказав, що вигадав цей напій для особливих випадків. Зокрема, саме цей напій виготовляється тоді, коли іспанці святкують дати створення фантастичних побудов геніального Гауді». (Думаю, моя промова задовольнила б Таллія. Це я в нього навчився. Цей стиль Таллій називав «брехливою пишномовністю з використанням іноземних імен»). Здавалося, Гестапо мало б цього вистачити, але йому не вистачило, і він запитав: «А як він називається?» «Феррана гауда». Чим частіше ти спілкуєшся з людьми, тим легше тобі брешеться. Втім, хіба це брехня? Я справді вигадав цей клятий напій, чом би мені не вигадати й назву для нього?
Весь цей час Віолончель неквапливо займався своїм верхнім одягом. Нарешті всі його речі було розвішано-розкладено так, як він хотів.
Без пальта він теж мав цілком сутенерський вигляд. Блискучий гольф кольору мокко, слакси кольору вологого піску, пасок з блискучою пряжкою у формі поцілункових губ. На комірці гольфа (це було неймовірно!) уклінно схилявся золотий півник. «Я це вкраду», – оселилася в моїй голові грішна ідея, миттєво давши про себе знати. – Тимофій збирає півників», – пояснила грішна ідея свій крадійський мотив. Цікаво тільки, як це зробити? Може, схопити його за горлянку у нападі ревнощів до Сари та поцупити півника?
«То ви, виходить що так, новоспечений наречений Сари?» Такою була перша фраза Віолончелі після того, як він зметелив половину порції курки–каррі та випив чотири високих бокали з «Феррана гауда». Я підтвердив, що так воно і є. «І займаєтеся ви, виходить що так, географією? Мілік, налий мені ще склянку цієї рідини, любий!» Мілік – треба взяти на озброєння. Гидота якась. На мій погляд, така поведінка із заалкоголеним полуничним соком є необачною. «Валентине, я ж тобі говорив, Павло пише статті на мандрівні теми. Його базова освіта – географія, але впритул він нею не займається». «Чого ж так?» Мені здалося, що мій голос тут зайвий, і я не помилився. «Валентине, ти, як дитина. Хіба можна в наш час заробити географією у чистому вигляді?» «Зараз можна заробити тільки горілкою у чистому вигляді». Встромився я. «А у вас, виходить що так, є досвід?» Зневажливо поцікавився Віолончель. Він викликав в мене подразнення, свербіло в голові, руки також свербіли, і ноги – теж. Віолончель натомість розтинав маленького маринованого патисончика. Маринований патисончик та полуничний сік – веселе поєднання! У Віолончелі, мабуть, міцний шлунок.
Я сказав, що в мене певний досвід є, бо колись я хотів бути сомельє. Вийшов віршик, про що захоплено повідомив Еміль. Але Валентин моєю римованою творчістю не захопився, він сказав: «А до чого тут горілка? Який зв’язок між сомельє, виходить що так, і горілкою?» «Я перепрошую, але мені слід вийти – помолитися». «Кому помолитися?» «Богу, звичайно. Богу або колбі. Ви про колбу знаєте? А ви комусь іншому молитеся?»
«Колбі?
Це щось індіянське? Я взагалі не молюся. Я – творча людина, я звик, що на мене моляться. І моляться! Тисячі! Ні, кілька тисяч прихильників! Юні діви присвячують мені свої вірші, ви тільки послухайте: «О, твоя музика, о, твої пальці, що водять тілом віолончелі, хай нам наврочено – розлучатися, тільки без тебе зістрибну я з скелі». «Щодо мене можете бути спокійним. Ніяких скель. Можете закладати останню гривню – я молитися на вас не буду. За вас, втім, також не збираюся». Я втік до туалету. Сара не відповідала. І це називається – цивілізована країна. Де зв’язок? – хотілося поцікавитися. З ким вона там зустрічається? З продавцями наркотиків? Я сидів в туалеті з мобільним телефоном у долонях, чув віддалене буркотіння фактично незнайомих мені чоловіків і нічого не розумів про своє життя.
Я схопив книжку–розмальовку про пригоди мишеняти й почав зачервонювати йому вуха. Не допомагало. Треба перехоплювати ініціативу в свої руки! Від самого початку було зрозуміло, що цей вечір чарівним не буде, але ще трохи – і мене знудить. Або станеться щось непоправне. Зрештою, підлаштовуватися під огидного залицяльника Сари на очах її дядька та «Міліка» (Міліка – особливо!) мені не хотілося. Будемо його діставати. Так, що я про нього знаю? Віолончеліст. Операція буде зватися «Цькування віолончеліста віолончелістами». Бо сам я з ним не впораюся.
Добре. Що я знаю про віолончелістів та віолончелі? Небагато. Краще б кити, але що поробиш, працюватимемо з тим, що є. Гітара зі смичком. Скрипка-переросток. Ну і звісно: Гагарін віолончелі – Мстислав Леопольдович Ростропович. Дивно, що Віолончель не назвали Леопольдом чи Мстиславом. До речі, з цим матеріалом працювати можна… Так, далі. «Віолончеліст». Амадео Модільяні, олія, жовто–ультрамаринові кольори. Віолончеліст більш за все нагадує декабриста, який переховується у віддаленому поселенні. Аскет з борідкою. На вгодовану пику Валентина Юрійовича це не схоже, але поговорити можна… Як я міг забути! Коли в мене був роман з однією дівчиною з Великого Новгорода, ми часто зустрічалися в Москві. І не тільки кохалися, а й культурно збагачувалися. Наприклад, ходили до театрів. От якраз в театрі Маяковського я й бачив цю виставу. Як вона називалася? Щось класичне з сучасним додатком. О! П’єса називалася «Дама з собачкою та іншою живністю». Одним з героїв там був самотній віолончеліст Аркадій, який тримав у себе кроленя Філіпа, а якість своєї гри перевіряв за інтенсивністю хрумкотіння Філіпа морквою. Це вже ближче до теми! З цього могло б вийти кілька діставань.
«Ви, звісно, можете заперечувати, я звик до полемічних бесід, але мені здається, що історично–аграрній країні абсолютно не підходить ліберальна маячня. Конкретикою, виходить що так, треба цю країну брати! Озимі, ярові. Ярові, озимі, сувора послідовність! А не сюди-туди, туди-сюди, а потім, виходить що так, взагалі в інший бік». Наскільки я зрозумів, Віолончель нав’язував присутнім своє політичне бачення. Коли він побачив мене, схопив мою улюблену карафу та почав розмахувати нею. «Організуєте?» Він вперше мені посміхнувся. Ну, вперед, Павле. «А у вас є кроленя?» Запитав я у Віолончелі, обережно вихоплюючи з його рук порцелянову карафу-качку. Як я і розраховував, з відповіддю Віолончель вагався. «Що в мене є?»
«Виходить що так – кроленя. Адже маленький кріль – улюблена тваринка віолончелістів». Я навмисно говорив таким голосом, наче збирався показати хлопчикам та дівчаткам веселий фокус з повітряною кулькою! «Хто вам, виходить що так, сказав таку дурницю?» Я вирішив цього разу додати не одну, а дві склянки словацького горіхового лікеру до «іспанської«суміші. «Прочитав у спогадах Йо Йо Ма». Цікаво, чим він зараз буде крити? «Де? Та звідки ви взагалі знаєте про Йо Йо Ма?» Про Йо Йо Ма я згадав випадково. Коли я вперше почув ці звуки – «йойома», я подумав, що йдеться або про китайську іграшку, або про репівсько-гопівські приспіви. Йо Йо Ма – як було з’ясовано згодом – був відомим віолончелістом китайського походження. Втім, щодо китайського походження – я не помилився. «Вам буде цікаво дізнатися, що географія – така наука, яка охоплює надзвичайно різні сфери життя та розвитку всіх країн світу, а також суспільства». Він мовчав. «Виходить, що так!» Додав я.
«Хлопці, а давайте подивимося, що в нас є на десерт!» «І покличемо Снігуроньку», – подумки додав я. Гестапо вирішив виступити в ролі миротворця. Ну-ну. «На який десерт? Це що, з головними стравами, виходить що так, завершено? Але я голодний! У мене не було можливості нормально поїсти. Позавчора в мене була репетиція, вчора ми гуляли на дні народження Карла, а він і не думав нас пригощати. Взагалі він вкрав у мене іменну партитуру. Я б ніколи не став їсти з його рук! Я вже мовчу про те, як він отримав заслуженого! То що, я не можу і зараз попоїсти як слід? В будинку свого кращого друга?» «Думаю, що трохи домашніх ковбасок з яблучним конфітюром не завадить. Зараз Еміль розігріє». Гестапо не хотів сперечатися з Валентином Юрійовичем. От чого я не розумів, то це того, як він міг товаришувати з таким… суб’єктом.
«Валентине, давай вийдемо, я тобі покажу, над чим я зараз працюю. Павло був таким люб’язним, що виділив мені свій кабінет…» Еміль тим часом щось занотовував у траурний записник. «Це що в тебе таке?» «Це – спеціальний записник. Я занотовую туди мертві години, вечері, дні». «Що, невесело тобі?» «Виходить що так». Я всміхнувся малому. Малий, коли не грає і не згадує стареньких Саранських, ну і не виписує собі дипломи про геніальність, доволі непоганий малий.
«Треба розігріти ковбаски. Смачна їжа, звісно, не врятує зіпсованого вечора, але й голодним спати не ляжеш. Шлунковий ельф буде спокійним і не питиме жовчний сік. Старенька Саранська завжди казала: якщо ви чекаєте у гості щось поганське – більше уваги приділяйте частуванню, бо коли вже з гостем вам не поталанило, то про їжу ви, слава Творцю, спроможні потурбуватися власноруч». Еміль повернувся до мене та підморгнув: «Ще є японська мультяшка про віолончеліста Госю. Той також з усілякими звірятками товаришував та грав Бетховена!» «Госю… Емілю, слухай, а в нього дійсно нічого не було з Сарою?»
«Одного разу Іраклій Петрович, цей нечесний філателіст (він колись сказав старенькому Саранському, що може дуже далеко плюнути, бо в його зубів така диспозиція, що слина летить далеко-далеко. Вони потім довго стояли на балконі й сперечалися, хто далі плюне. Плюнули. І хоча виграв Саранський без диспозицій, Іраклій Петрович все одно всім брехав, що виграв він, тому його звали Іраклій Петрович Брехунець, хоча його прізвище – Берхшвілі), запитав у старенької Саранської, чи була вона закохана в перукаря Юрася? Так от, старенька Саранська йому відказала, що він або дивиться на Юрася іншими, ніж у неї очима, через чарівні скельця, де Юрась постає розкішним шатеном з білозубою посмішкою, а не малим щербенятком, яке весь час має вологі руки та економить на піні для гоління для клієнтів та зубній пасті для себе, або Іраклій Петрович Брехунець її зневажає. Висновки роби сам, а я пішов розігріти ковбаски!»
Щойно Еміль виклав ковбаски на тацю, до нас завітав Віолончель. Я за час Віолончелевої відсутності так нічого і не встиг зробити, навіть цигарки не викурив. «То у вас, виходить що так, серйозні наміри щодо Сари?» «Приблизно такі, як в Госю». Відповів я зухвало. Подивимось, як він це проковтне. «В Госю?» Першим відреагував Гестапо. Я зовсім забув про його присутність. «Я так розумію, виходить що так, що в нас невимушена бесіда, тому відповідати в такому стилі, як то робите Ви, мені видається неприпустимим. Чи не так, Геннадію?» Гестапо підтакнув. «А ви дарували Сарі кошики конвалій?» Запитав я.
Насправді я думав про те, як непомітно поцупити в нього півника, бо «Феррана гауда» закінчувався, а ліпшого партнера в цій справі годі було шукати. «Сара – не хвойда з дешевої англійської новели, виходить що так, щоб я дарував їй конвалії. Ще й кошиками. Ви хіба не розумієте, що це брутально? Цього вас вчать… де там… виходить що так, на географічному?» Я подумав, що нічим не ризикую, і дав йому ляпаса. У Гестапо від несподіванки почалася гикавка, обличчя стало таке червоне, наче ляпаса отримав саме він. Я запропонував Гестапо келих залишків «Феррана гауда», а сам з обіймами поліз до Віолончелі вибачатися. Поки я йому говорив про те, що, захищаючи свою вищу географічну освіту, інколи веду себе неадекватно, про що шкодую, і про те, що конвалії я пригадав через байку про знайомство Ростроповича з Вишневською, я встиг відчепити жаданого півника. «Ха». Почув я. То був Еміль. Він усе бачив.
Я думав, що після мого ляпаса Валентин Юрійович піде. Е, ні. Я помилявся. Він не пішов і тоді, коли випив три філіжанки кави, дві чашки чаю та з’їв коробку цукерок. «Пожежа в роті – робіть з яблук фреш, пацани!» Під домашні кругленькі цукерки Емілевої мами (горіхова суміш, родзинки, курага, трохи меду, кокосова стружка) він попросив «Міліка» заграти Сарабанду. На честь Сари, звісно. Цю ідею я не підтримав. І він тоді сказав, що це не по–дружньому. А я зауважив, що ми й не друзі, виходить що так. «Тому треба випити чогось на брудершафт, аби подружитися навіки!» Не пам’ятаю, як я уникнув цієї пропозиції. Він не пішов і тоді, коли закінчилися банани, один з яких він згодував Террі, примовляючи: «Вчись працювати з мікрофоном, тварино!» І показував, як треба працювати з мікрофоном. Соромітне видовище, мене ледь не вивернуло.
Не пішов він і тоді, коли було випито до останньої краплини словацький лікер. Коли ж він поглинув лікер горіховий, то пообіцяв мені вигаптувати шкарпетки, бо це його хобі – гаптувати шкарпетки. І наполіг, щоб я негайно підвівся та притяг ті з них, на яких хочу побачити вигаптуване. «Це буде, виходить що так, кро леня з конваліями – ось що це буде!» Мої шкарпетки він поклав у наддупові кишені своїх слаксів.
«А це можна втягувати в ніздрі!» Сказав Віолончель, угледівши пакунок з тертим шоколадом. І втягнув. І почав чхати. Купки брунатної рідини заплямували кухонні стіни. Еміль теж втягнув, бо йому було цікаво, і побіг до рукомийника. Гестапо вхопив мене за лікоть і сказав, щоб ми негайно припинили це неподобство й викликали таксі. Еміль взяв Террі, Гестапо взяв Віолончель, і вони пішли на вулицю.
Півника я встиг причепити до пиріжка Віолончелі. Все-таки, крадіжки – то не моє. Я терміново закурив. Тиша. Як це добре – цілковита тиша. Я вирішив не прибирати зі столу. Завтра приберу. Тому викурив ще одну цигарку. Мої гості не поверталися і я розклав диван. Коли вмостився спати, відчув певний дискомфорт в районі спини. І витяг картонного чобітка. На картонному чобіткові були дві чорні плямки.
Одну було підписано «Рим», поруч з іншою причаївся знак питання, який чомусь нагадав мені шахового коника. На звороті чобота було написано: «І що то за місто, га?» Я підвівся з дивана, знайшов в супермаркетовому пакунку три батончики Мілка (як це Террі їх не згриз?) і поклав їх до шухляди з кухонною дрібнотою (гачки, присоски, зламані штопори, термометр і таке інше). «Ніяких тобі солодощів, підступний Міліку! Мілік – дитинча молі».

Розділ VІ
Щонайменше, про те, як можна завести собаку, коли цього не плануєш. А також про роботу, Нону та Єву...

Спати я не міг. Хоча Мілік та Гестапо поводилися тихо, повернувшись після проводжання Віолончелі. Вони швидко вклалися, не турбували мене. Не бігали на кухню по воду, сік, каву. А шкода, бо я вже приготував кілька вбивчих фраз як реакцію на їхню біганину. Часто буває, що коли хтось з представників нашого славетного людства не робить того, що тобі стовідсотково зіпсує настрій, але ти цього від нього так само стовідсотково очікуєш, настрій в тебе виявляється зіпсованим вщент.
Неподалік постійно ворушився, хропів та плямкав Террі. Звісно, якщо в тебе міцний сон, на такі порухи та звуки ти не звертаєш уваги. А от коли погано спиш – чуєш навіть шепотіння кухонних фіранок. Про що вони взагалі можуть розмовляти? Яке воно, міжфіранкове життя? Коли я всівся на дивані, змучений безсонням, розмірковуючи, що б таке зробити, Террі миттєво прокинувся. «Уфуф», – сказав він, немов пугач. Певне, це значило: «Вгамуйся зрештою та вкладайся спати, шалений ти тип». Я вклався, але не вгамувався. Організмом розливався полуничний сік. Мабуть, він перетворювався на вино Тимофія «Сестричка–полуничка»…
Я думав про Віолончель. Про те, які стосунки були в нього та могли бути з Сарою. Про те, що він подумає, коли побачить свого півника на капелюсі, а не на комірці гольфа. Подумає, мабуть: «О, курчатко перетворилося на справжнього півня і навчилося літати!» Ну чому таке глупство вічно лізе до моєї голови? А ще – шкарпетки.
Якби я повернувся з вечірки та знайшов у кишенях своїх штанів чоловічі шкарпетки, не знаю навіть, про що б я подумав. Якби поруч зі мною на цей момент була присутня Інна, вона б відразу вказала мені на латентний гомосексуалізм. «А я тебе застерігала», – зауважила б вона, і її вказівний палець косив би в мій бік. Треба було наректи цей палець фалосом, бо він завжди вказує якийсь напрям. «Урурур», – дав знати про себе Террі. Я його непокоїв. «Знай, що я в себе вдома! Хочу – сплю, а хочу – не сплю!» І посилив свої слова вказівним пальцем-фалосом. «Рурххх», – відповів мені Террі. Він навіть голови не підвів. Я заплющив очі та уявив кілька речень анонімних мемуарів: «Він завжди ходив у шкарпетках, на яких було вигаптувано кроликів з конваліями. Його сучасники досі не знають відповіді, хто вигаптував йому ці шкарпетки, і що символізують кролики. Родючість?»
Писнув мобільник. «Сара!» Але то була не Сара, це був Віолончель. «Павиче (я забув повідомити про те, що коли Віолончель не на жарт розійшовся, він почав кликати мене «Павич», а я його – «Валіко»), одну шкарпетку вигаптувано. Незабаром буде друга. Не спати!» Телефон показував третю годину ночі. «Дякую, Валіко!» Відправити. Якщо о третій годині ночі майже незнайома людина вигаптовує тобі кроликів на шкарпетках, мабуть, ти не остання наволоч у всесвіті. Подумав я, посміхнувся до себе, вимкнув звук на мобілці і заснув.
Прокинувся я від того, що сонце розпалювало вогнище на моїй потилиці, а ранковий Бог суворо мене роздивлявся. Я не люблю, коли мене роздивляються, а тим паче не люблю, коли на мене дивляться, а я того не бачу. Ранковим Богом виявився Гестапо. Хоча на мене він не дивився – це я вже дофантазував. Він копирсався на полицях, щось шукаючи. При цьому він нічим не грюкав. Шпигун. Террі десь зник. «Доброго ранку», – сказав я. Гестапо також привітався. «А де курва?», – запитав я не без подиву. «Перепрошую?» «Де курва?» «Я не втручаюсь у ваше особисте життя, юначе. Я вам про це сказав ще вчора. Відповідь буде така: не знаю я, де ваша курва, мене це не обходить. Називайте все власними іменами! Чи ви когось конкретного маєте на увазі? Може, Валентина? Його немає, ми відправили його вчора на таксі, якщо ви не забули». «Пам’ятаю. І не Валентина. Я говорю про вашу курву, а не мою». «Мою?» Господи, який він марудний телепень. Я зітхнув та промовив: «Підіймайся, курво! Підіймайся, будь людиною! Чого ж ти ще лежиш, курво? Підіймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна!» «Тобто ви мали на увазі будильник? Мені просто цікаво, звідки у вас взялася звичка так засоромітнювати свою мову?»
Але ж він мене дістав. «Слухайте, це не я засоромітнюю. Принаймні, в мене немає такого будильника. Це ж ваш, погодьтеся, будильник, проголошує всі ці курви, дупи, холєри!» «Мій, – поважно відповів Гестапо. – Але до чого тут слова? Не треба до них дослухатися. Ви відчуйте інтонацію! Догори, догори! Вона така, що кортить встати, зробити щось корисне для людства, хіба ні? Не знаєте, де кава?» Я розгубився. Коли людина, з якою ти наче сваришся, запитує про такі мирні речі, як місцезнаходження кави, продовжувати з’ясування стосунків не інтелігентно. Мама мене не похвалила б за це. Тимофій також. Сара, можливо, похвалила б. Хоча – не впевнений. В будь-якому разі, де ти Саро, чорт тебе повертай!
«Кава має бути там. Велика чорна банка. На ній так і написано: кава». Треба заспокоїтися, не варто нервово починати новий день. «Іншої немає?» «А чим вас ця не влаштовує?» «Тим, що її немає». «Чому це?» «Ми вчора її віддали Валентинові«. «Ду-у-у-у-же цікаво. А можна трохи детальніше?» «Він сказав, що буде вигаптовувати вам шкарпетки, і йому треба підтримувати бадьорість організму. Тому було вирішено віддати йому для підбадьорювання каву в чорній банці». Я в принципі не знав, як реагувати на подібні речі. Тому мовчав. Гестапо ж продовжував пошуки. «Кава була тільки там», – сказав я похмуро. «Слухайте, припиняйте кривити мармизу. Що, кінець світу настав? Купимо і банку, і каву».
«А якби от я взяв вашу колбу, ви знаєте про що я. І подарував Валіко. Як вам таке? Подобається?» «Ну, знаєте, тут не можна порівнювати». «Ну, знаєте, залежить від того, як на це дивитися. З моєї точки зору, все це однопорядкові речі». Я думав, що після такої не дуже вдалої розмови Гестапо залишить кухню, але ж ні. Він поставив чайник і приготував все для чаю. В принципі, люди, яких постійно звинувачують у тому, що в черговий раз вони прибрехали з погодою, мають треновані нерви. «Ви ж не проти?» Поцікавився він, демонструючи мені заварника. «Ні». Я подивився на телефон. Дві sms. Одна від Валіко. Він повідомляв, що другу шкарпетку вигаптувано, і бажав мені спокійного залишку ночі. Отримано в 4:30. Інша була від Тимофія. Він цікавився, як мої справи. «В мене все ок, як ти?»
Я з тих людей, яких пригнічує концентроване мовчання, коли поруч знаходиться хтось інший. Мені таке мовчання заважає набагато більше ніж крик, обурення, сварки, пустопорожня балаканина. Не те, що я потребую постійних балачок. Ні. Але мені потрібен контакт. Важко пояснити, це треба відчувати. Контакт може бути мовчазним, але об’єднуючим, в будь-якому разі не таким як зараз. «Кхм. А ви не запізнитесь на роботу?» Запитав я. Підійшов, взяв цигарки, відкрив кватирку. «Не заперечуєте? Це я так загартовую свої легені на випадок хімічної війни». Пояснив я. Заперечити він не наважився, хоча я бачив, що йому це не до вподоби. «Ні, сьогодні в мене бібліотечний день. Працюю вдома. Єдине, що б я вас попросив, не палити у присутності Еміля».
Залунала Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя. За кілька хвилин в кухні з’явилися Еміль та Террі. Обидва кудлаті та заспані. «Чобітка під подушкою знайшов?» Вмить пожвавішав Мілік, вгледівши, що я вже не сплю. Террі, перевіривши миску (порожня), застрибнув на диван і вклався на мою випрану футболку. «Знайшов», – підтвердив я. «Ну?» «Я не думаю, що повинен з тобою гратися». «А ти не думай, ти грай! От коли Іраклій Петрович… пам’ятаєш його? Так от, коли Іраклій Петрович просто грав в карти (а він був гравцем), він був непереможним, а от коли він почав міркувати про те, а чи варто грати в карти, налякав фортуну! Скінчилася його картогральна кар’єра, а він на цих статках кооператив побудував! Розумієш?»
«Ти до школи запізнишся». Буркотнув я. Треба покласти всіх цих стареньких саранських (цікаво, як їх звали, коли вони не були старенькими?), іраклія петровича, дядька тараса, олеську, аліка, неонілку, жоріка, ельку, іраїду разом з іллями расвєтовичами (кого я там ще забув?) до колби Гестапо і ніколи не відкривати! «А мені не треба сьогодні до школи! Сьогодні за розкладом день неважливих предметів. Я буду готуватися до академконцерту цілий день, щоправда, з перервами. Тому погуляю з Террі, а ще мені треба Цунамі вигуляти. Ти ключа де поклав?» «Якого ключа?» «Тамарантонівського!» «Тамарантонівські ключі, тарантинівські стрічки, тамариск, тарталетки, тарантас… Цікаво. То ось для чого вона його мені передала. Зрозуміло. У вітальні».
Я думав про те, що залишатися за таких умов вдома – самогубство. «Емілю, сніданок собі приготуй сам, нагодуй Террі, а я пішов до себе працювати. Тримайтеся, хлопці». Гестапо налив собі велику чашку чаю та подався геть. «До себе» він пішов – ви це чули?
«Ти снідав?» Запитав малий. Я сказав, що поснідаю в місті. І відразу ж зрозумів, що дійсно буду звідси вшиватися. «Ех, кавоман ти нещасний, не можна дозволяти собі від чогось залежати! Залежність псує карму. Я можу зробити тобі напій з тертого шоколаду, з того, що ми вчора не встигли затягти до носа! Не кава, звісно, але тебе трохи попустить!» «Це хто робив ці казкові напої? Старенька Саранська? Гаррі Потер?» Гмикнув я. «Ні. Старенька Саранська не може пити каву та їсти шоколад. Тиск зависокий. Натомість в неї завжди є чорноплідна горобина, мате та перець чілі». «Це ще для чого, для ворожби?» «Можливо, можна використовувати і для ворожби. Точно не знаю. Старенька Саранська вживає це для зниження тиску. Додає в мате перцю чілі і п’є. І тиск – трамблям – скотився! А я буду млинці з сиром!» «Для зниження тиску?» «Для підвищення імунітету!»
«Ти коли повернешся?» «Не знаю, а що?» «Ти хоча б пообідати прийшов, буде щось свіженьке, замість знову споживати сміття!» «Побачимо». «Про чобіт не забувай! Я ж старався!» «Ок, ок. Все. Сідай грати». «Мені ще з собакою виходити. Агов, куди ти? Зайди до батька сказати йому «бувай!» «Це ще навіщо?» «Бо в нашій родині так заведено! Щоб батько не турбувався, куди ти подівся». «Я не думаю, що він аж так турбуватиметься». «Буде, буде. Я його знаю». «Еее. Я пішов. До побачення». «Щасти, Павле! Дякую, що попередив!» Гестапо вийшов з кухні, зайшов в мою-свою кімнату і перетворився на іншу людину. Неймовірно!
На п’ятому поверсі мій ліфтовий простір стиснули Вазука та її господар, визначений Міліком як ММ. Я вирішив, що слід привітатися. «О», – сказав ММ. Сука–Вазука нічого не сказала. Я завмер, очікуючи. Коли людина промовляє до тебе «о», в більшості випадків цим «о» вона не обмежується. Так воно й було. «Це ж твій малий патлатий обносок з німбом на головешці?» Взагалі я не звик, коли люди, з якими я раніше навіть не вітався, кидають в мене подібними запитаннями, тому перепросив. «Та не треба мені ці «перепрошую». Ти йому перекажи: ще раз почую чи побачу, як він підбрьохуватиме щось у мій бік, я цей німб до його голови цвяхами приб’ю, зрозуміло?» «Що таке?» «Саме таке». В голові крутилося «айвоннабілавбайю». Ми доїхали. «Як на Мерелін, ви занадто агресивна постать», – сказав йому я. «Не будете шануватися – можете також погано скінчити». Не переказуватиму, що почула моя спина від ММ, сука-Вазука ж сказала мені «у-у-у-у-г-г-г-г-г-г-р-р».
Хоча я захистив Міліка, я скаженів. Ще бракувало, щоб в моєму будинку множилися люди, яким кортить гопакувати на моїй могилі. Я рішуче витяг телефон, набрав Сарин номер – зв’язку ще не було. Діаболо, блін! Тоді я написав sms: «Негайно набери мене! Негайно!» Я почав думати, а чи не умисно вона вимкнула телефон, щоб подивитися, як я впораюся з її навіженими родичами, чи можна на мене покластися в моменти скрути й таке інше? Я це ненавидів. Той, хто за все своє життя нікому не влаштовував перевірок, не заслуговує на те, щоб його перевіряли всі, кому заманеться. «Навчання – для Перевірок, Життя – для Життя». Таким був мій девіз.
Моє навчання давно закінчилося і я хотів просто жити. Я закурив, а потім із задоволенням підкинув свій недопалок на балкон Євгенії Петрівні. Вперше у своєму житті. На тобі – спокусився. Коли я повернувся, щоб іти далі, то побачив Нону. Цікаво, чому щоразу, коли ти розлючений на свою дівчину, інші дівчата миттєво перетворюються на спокусливих янголів? Янголів з ніжними губами, зворушливими очима та віями, що стріпують, наче янгольські крильця. Янголів, що несуть утіху та втихомирення занепокоєному, подертому серцю. «Якби я вас не знала, подумала б, що ви підкладаєте бомбу! Привіт!» Звернулася до мене вона. «Де ваші?» Це вона, мабуть, має на увазі Еміля й Террі. «Привіт, мої вдома. А ви гуляєте?»
Я вирішив не зважати на слова про бомбу. «Вже погуляла, прямую на роботу, побачила вас, вирішила привітатися!» Бувають же в людей такі життєрадісні обличчя та інтонація, вони наче завжди готові виголосити піднесену промову та втулити комусь непотрібний приз! Тільки подаруй їм таку нагоду!
Я подумав: а чи не можу я собі дозволити запросити Нону на ранкову каву? Зрештою, в мене був дуже важкий ранок, день також не обіцяє полегшення, а щодо вечора – годі й сподіватися. Нона була вдягнена в джемпер з шаховим візерунком (з таким самим чудовим викотом, який я вчора примітив на її попередньому джемпері), чорну спідницю звабливої довжини та чорні замшеві в дірочку чобітки. Я от ніколи не розумів, навіщо таке шити і навіщо таке носити. Інна вважала їх взуттям для хвойд. Втім, Нона не була подібною до хвойди. Думаю, Інні довелося б це визнати. А ще я не розумів, чому ніколи не бачив Нону раніше – вона ж постійно крутиться зі своїм собакою фактично під моїм носом, кілька разів на день! «А ви теж на роботу?» Тим часом запитала вона.
Я дивився на живого коника-стрибунця, що вмощувався на її бюсті другого розміру, складав свої колінця, ворушив вусами, а вона його не помічала і не відчувала. А от мій погляд і те, куди його спрямовано, не помітити і не відчути було важко. Я підозрював, що зараз вона почне або ніяковіти, або злитися, і тоді жодних кав. Так і уявляю собі, як вона розповідає своїй подрузі на роботі: «А потім він уп’явся в мої цицьки поглядом маніяка, наче хоче їх відгризти, я ледь не збожеволіла…» Треба терміново щось говорити.
«Ноно, у вас… ееее, на светрі, на рівні є-4, якщо ви граєте білими, а я – чорними, коник. Треба якось того…» «Ха-ха, – сказала моя сусідка. – Хто б міг подумати, що ви такий винахідливий чоловік, – вона мружилася на сонці. – На рівні є–4, так?» «Приблизно», – підтвердив я. «Якщо я граю білими?» «Так». «Тобто свій хід я вже зробила, правильно?» Я розгубився. «То тепер роби свій. Ну то з’їжте цього коника, Павле, ну?» І тут він стрибнув! Слава Богу, бо я просто не знав, як поводитися, їсти чи ні. Мої скроні палали так, наче хтось розрядив в них кольт. Нона, що цілком природно, заверещала. «Ой-ой-ой». «Та все вже добре. Він зіскочив». «Боже, який жах, – продовжувала вона. – Боже, який жах. Мені вже треба бігти. Вибачте, бувайте, до зустрічі!» От задріботіла, звабниця. Коли гра перетворюється на життя, дуже важко знову перетворити її на гру. Принаймні, Нона була не з таких. А от Сара… годі про Сару. «Легкого дня!» Побажав я Ноні і пішов собі.
Треба було улестити себе смачною кавою. Неподалік є дуже приємна кав’ярня, я подався туди. Вона тільки відкрилася; крім мене там сидів охоронець, який читав статтю про британських принців. Мабуть, стаття була доволі суперечлива, тому що він постійно відволікався від літер, аби подивитися на фотокартки принців та похитати головою. «Можна замовити омлет з шинкою та подвійну каву?» Офіціантка, що крутила тацею, обнадіяла мене, що можна. Потім нахилилася до охоронця. «Що цього разу встругнув цей красунчик?» Охоронець знову кинув оком на фотокартки принців. «Хто?» Запитав він. Вона зробила бровами «море хвилюється, раз» і пішла до барної стійки.
В цьому місці я часто снідав з Інною. Ми сварилися, мирилися, узгоджували різноманітні родинно–хатні питання. Раптом захотілося почути її голос. Не знаю навіщо. Але я набрав номер її мобільного. Вона не відповідала. Однак надіслала sms: «Це – Інна Дудник, адвокат, ви тільки що мені телефонували. Ви – хто?» Не можна людині, яка постійно сумнівається, ставити такі запитання.
Бо вона може втратити залишки глузду. Принесли каву. Вона питає: ви хто? Тобто вона знищила номер мого мобільного зі своєї пам’яті, а також з пам’яті свого телефону. А я лише переставив номер її мобільного з групи «родина» (коли вона телефонувала, з’являлася іконка – три дерева, бо таким було уявлення дизайнера мого телефону про родину) до «поза груп», причому тільки після переїзду Сари до мене. «Він захотів утекти з власного весілля, коли після свого розлучення усвідомив, що його дружина стерла з пам’яті номер його телефону. А може, ніколи й не заносила його туди». Аб-сур-ди-сти-ка.
«А я міг би спокійно по дині настукати. Цілком. Раз, і усе готово!» Це був тутешній охоронець. «Не варто», – сказав я. «Та звісно, що не варто. Думається мені, що їх хтось точно охороняв. Потім би мені та-аак настукали. Я просто констатую ймовірність». Охоронець був людиною з картотеки Тимофія. Я попросив ще одну каву і заразом рахунок. Між тим він підсів ближче. «Бачив їх?» Це він про принців. «Ну, так». «Не бреши! От я їх – бачив. На власні очі. Як тебе. Бо я там працював». «Де?» «Та по лондонських клубах, він підробляв фактурною горилою, теж мені, праця», – озвалася офіціантка. «Юлько, заздрість не найкраща риса твого характеру!» «Вова», – представився охоронець. «Павло». «Так от, Павле, я їх бачив, як тебе. Там принци запросто по кабаках вештаються». Я ковтнув кави. «Взагалі країна, я тобі скажу… В кожному туалеті хтось піпчиться або кокаїн нюхає». «Невже? Навіть в Лондонській Національній галереї?» «Я ж тобі казав, що я там працював, а не туристом тинявся. Слухай, а на фіга мені ця твоя галерея?» Я подумав: а на фіга тобі, Володєчка, туалети? Але уточнювати передумав. Розплатився та вшився. Все, немає мене.
Попрямував я до контори Таллія. З ним завжди приємно погомоніти про китів, дельфінів та інші приємні речі. Шкода, що приємних речей меншає. Але там на мене очікував сюрприз: нікого не було.
Всі пішли на фронт. Навіть старожили. Ні секретарки Марини Довгопанчохи, з якою я колись переспав через алкогольну необережність, а потім боявся телефонувати в контору та приходити, поки не з’ясував, що вона цього не пам’ятає. А надалі поводилася так, що їй конче необхідно затягнути мене в ліжко (начебто цього ще не сталося, от дівка!), але пильності я вже не втрачав. Для цього потрібно було всього-на-всього не залишатися з нею сам–на–сам, а коли вже залишаєшся – не пити.
Ні охоронця Кіндратича, якого всі називали Кант Сократич Ніцше за філософський погляд на життя. Кант Сократич був непересічною людиною. Наприклад, він любив запитувати: «Ну, що новенького?» І коли ти починав йому розповідати, наприклад, що лікуєш зуби і світа білого не бачиш, він давав відсіч: «Хіба це новеньке? Зубами люди мучилися стільки, скільки існує людство. І стільки ж їх лікують. А я тебе питаю: що новенького? От раніше не було співаків, які співають зябрами, а зараз з’являються. Брехня чи ні – ніхто не знає, але це – новеньке!» Або міг спитати: «От з ким би зараз міг листуватися Вольтер, га? Ну, я маю на увазі, щоб йому соромно за цю людину не було? Ні з ким. Може, з Кастро, хоча… це ж іспанську вчити. Може, і вивчив би. Вoльтер – хлоп завзятий. Бо якби не листувався – здох би від туги. Інтелігентній людині без листування ніяк. От ти з кимось листуєшся? Я ж і кажу, без цього не можна.
От… Мао Дзе Дун – ото була людина. Жив за інтуіцією, і ще фен–шуй в них. А от Фідель Кастро – я взагалі ним захоплююся. П’ятдесят років керував, США поруч, а йому хоч би що! Це тому, що інтуїцію використовував правильно, наші не вміють так. У фен-шуй точно щось є. От в нас там люстро стоїть, бачиш? В південно-східній зоні. Там воно впливає на погіршення фінансових справ. Я вже Таллію кажу, кажу, а йому хоч би що! Не Кастро наш Таллій. Поки в труну не покладеш – не заворушиться. А я ж перевіряв: перетягував люстро в іншу зону, і що? Грошва!
А ви оце шефу вінок похоронний на двері навісили для чого? Хоча б вже стрічками прикрасили, а то сидиш тут, дивишся, жах охоплює. Хто вигадав ці вінки? Не офіс, а ритуалка. Мабуть, американці, всю інтуїцію профукали… Нещодавно бачив в Інтернеті одну відому співачку. Ну, шанованого такого віку. Так от, вона каже, що ледь тягне ножиська, хоче зняти останнього кліпа, – і все. Піти. А я от що хочу сказати: так треба ж було з аквалангом з хлопами пірнати, кораблі шукати, що потонули, на сноубордах згори і-разззз. От Кастро – він же стільки років правив, а ти – останній кліп і вже здаєшся?»
Крім того, Кіндратич привчив увесь офіс пити чай виключно о 12:00 та о 17:00, а коли бачив когось із заварником чи чашкою у невстановлений час, ставав надзвичайно незадоволеним і занотовував щось до блокнота.
А потім через місяць найнедисциплінованішому чаювальнику – системному адміністратору Сергію – сказав, що за його розрахунками у того буде рак шлунку через десять років. Словом, старого теж в офісі не було. А шкода, інколи мені хотілося слухати його балачки. А зараз я розумів, що обов’язково слід запросити його до себе в гості та всадовити з Емілем за один стіл. Цікаво було б послухати їхню бесіду. Старенькі Саранські проти Вольтера та Фіделя Кастро.
«Таллію, привіт, де ви всі?» «Ти що, до пошти сьогодні не влазив?» «Ні». «От чортяка. Слухай, тобі цікаво буде дізнатися, що ми зараз на пікніку. Разом з конторою Роми Аврамовича» (Рому Аврамовича в наших колах звали «жертва однієї літери». В кожному договорі з новими клієнтами або партнерами Рома сумлінно виправляв «б» на «в»: люди люблять вірити в чудеса). Я також працював на контору Роми. «Що ви робите?» «Не повіриш. Ми на острові. А – ааагов, хтось знає, як це зветься? Холєра, а ще – туроператори, географи, топографи. Не знають, уявляєш? Я би назвав цей острів Захащений Негнучкими Людьми та Гнучкими Вербами. Він невеличкий, кілометрів з десять. А може, й менше. Десь біля підшлункової залози Дніпра. Знаєш, де дніпровське серце? Це – орієнтир. За програмою в нас – рибалка, горілка, барди. А я, як ти напевне знаєш, не вживаю риби, не п’ю горілку і авторську пісню не сприймаю зі школи. А тут – цілий костюм-трійка. Спіймалася рибка на трояка. Я ніколи б не повірив, що може бути таке невдале поєднання, і от – маєш. Сиджу тут, канапку із сиром жую під фанту». «Гарного вам відпочинку», – промимрив я. Весело мені не було. Я теж не фанатів від бардів, але це було краще ніж Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя.
Я усвідомив: мені немає куди йти. Дурня. Мене проковтнуло метро. Я вирішив, що сяду в тому напрямку, де буде менший натовп. Людей дійсно було не дуже багато. Я навіть сів. Навпроти мене розташувався чолов’яга, який ховав обличчя в білому пакеті. Зелені стрілки цибулі, які стирчали назовні, були настільки подібними на хвіст папуги Ара, що складалося враження, наче чолов’яга його жере. Намариться ж таке, тьфу! Заплющив очі. «От якщо хтось з’явиться з квіткою–маком на одязі, вийду за нею/ним та піду в найближчий до станції метро Макдональдс», – загадав я.
Поруч стояла парочка. «А я вже придумала, що подарую тобі на день народження! Відгадай!» «Дороге?» «Дороге». «Порш?» «Ні, не вгадав. Давай далі». «Велике?» «Дуже велике». «Ха-ха, футбольний клуб?» «А от і ні! Воно пов’язане з матеріальним, але не матеріальне». Я дивувався, як йому вистачає ентузіазму в таке гратися. В мене вже боліла голова. Нікого з маками не було. «Як це не матеріальне? А я можу це помацати?» «Не можеш!» «Кохання? Зірка?» «Ні–іііі». Я її зараз вб’ю. Я побачив жінку з дрібними маками на спідниці. Нарешті! Я знав, я знав! «Я вже тіпа втомився. Ну що це – дороге, велике, нематеріальне? Острів чи що?» Макова жінка наблизилася до дверей, я – за нею. «А ти краще думай!» «Ти взагалі сама розумієш, що таке нематеріальне? Наведи приклад». «Не буду я нічого наводити, сам думай». «Станція Поштова площа». «Що ти йому подаруєш, швидко кажи, бо мені треба виходити!» Я такого від себе не очікував. «Курси англійської мови», – прозвітувала вона. «Та що це тіпа за фігня! Чого ти говориш це аби кому? Він тобі хто?» Почув я, вислизаючи.
Вона сиділа та копирсалася в коробці «хеппі міл». Єва. Іграшки поруч не було, я згадав, що вона їх колекціонує. Мабуть вже сховала в свою бездонну сумку. «І що носять тернопільські тер’єри – крислаті капелюхи чи ковпачки?» Єва нагадувала танцюристку вар’єте. Довгі ноги, короткі штанці (а може і шорти), бюстьє, високі підбори; молочно–шоколадне волосся, таке рівнесеньке та блискуче, що дивуєшся, як вона ним досі не порізала шию; яскраво-червоні губи. «То як справи, діво? Прокидайся, це я!» Раптом я відчув, що справді радий її бачити. Вона ж завжди мені подобалася і я не розумів, чому вони з Тимофієм розійшлися.
«Несподівано, – промовила Єва. – Приєднаєшся?» Я сказав, що приєднаюся, і саме зараз. «Ти нічого не замовиш?» Поцікавилася вона. «За тобою слід пильнувати. Тільки я до вільної каси – ти до вільного міста Тернопіль». «Облиш це, нікуди я не дінуся, йди давай». Я замовив крильця, картоплю, два американо та вишневий пиріг. Вона мовчки їла. Я сказав, що радий її бачити. «Я теж». Сказала вона. «А я майже одружився». «А я – ні». Я подумав, що зарано тішився з Євиної появи. «Слухай, ми ж колись нормально спілкувалися і цілком ладнали, то що зараз таке?» «Не знаю. Розумієш, в мене відчуття, що я в тебе щось вкрала та втекла з цим, а зараз ти мене знайшов і думаєш: тягти мене до відділка чи ні. А іноді мені здається, що це ти в мене щось вкрав». «Одного разу Тім хотів оголосити тебе померлою, але я йому не дозволив цього зробити». «Померлою?» «Угу». «А якби оголосив, тоді що?» «Не знаю. Може, банківські картки тобі анулювали б. Або: приходиш ти вклеювати нову фотокартку до паспорта, а паспортистка втрачає свідомість». «Померлою. Так, так. Треба було постійно писати йому листи, а тоді подивитися, що б він робив. Навіщо йому це було потрібно?» «Одружитися хотів». «Але не одружився?» «Ні. Вона поїхала до Тернополя». «А твоя не поїхала, тому ти майже одружився?» «Так. Її звуть Сара». «Це не та Сара, котра з тобою вчилася? Цицьката така? Вона ще жартувала щодо твоєї дупи». «Та». «Що, доля з’єднала? Чи цицьки?» «Можливо. Якщо доля вдягається, як п’яний моряк». «Не знала, що тобі подобаються великі цицьки». «Я теж не знав та й зараз не впевнений, якщо це тебе втішить».
«Вона поїхала до Мексики. По роботі». «То ти сам, сумуєш?» «Не сам». «Зрозуміло. В неї також великі?» «Що?» «Цицьки». «В кого?» «В неї. В тієї, з ким ти не сам». «А, ні, це не те. В мене живуть родичі Сари. Цицьки в них невеликі, якщо тобі цікаво, бо вони – хлопчик та його батько. Правда, ще є спаніель, але він теж без великих цицьок. Кобель». «Щось ти похмурий. А чого вони гамузом до тебе припхалися?» «В них ремонт. Принаймні, вони це так пояснюють. Хочеш трохи правди? Я дуже змучився, я не звик, щоб поруч постійно мешкало стільки людей». «Не враховуючи собаки». «Його можна не рахувати, але рахуватися з ним доводиться». «І ти на неї злий, що вона тебе про це не попередила? На Цицькасту Сару?» «Злий, твоя правда. Дуже». «А спілкуватися вона не хоче?» «Може – не хоче, а може – не має можливості, телефон постійно поза межею досяжності, дика країна. Знаєш, я вже почав припускати, що це для неї нормально. Ну, я маю на увазі, нормально, коли хтось гостювати приходить без попередження та залишається на кілька тижнів? У неї гіперкомунікабельна родина. Хоча вона знає, що сам я і моя родина не дуже схильні до контактів. Тобто, вони – родина-гуртожиток, а ми, моя родина, – хатка відлюдника. З іншого боку, сама вона контролює власну відкритість. Я зовсім заплутався. От ти, багато говорила Тимофієві про себе?» «Загалом не дуже багато. В будь-якому випадку, не настільки багато, щоб захотіти оголосити мене померлою». «А про свій перший раз розповідала?» «Ні, не розповідала, він не питав». «А я питав. Кілька разів». «І що?» «Сара каже, що нікого не попереджала, що це в неї вперше. А якщо не попереджала – вже сама не пам’ятає, з ким в неї це вперше було». «А ти їй про це розповідав?» «Розповідав, я взагалі вважаю це доволі світлим спогадом». «Тобто, це було вдень?» «Єво!» «А чого ти обурюєшся, ти ж сам почав. З Інкою?» «Ні. Відчепися». «Ну як я можу відчепитися, якщо мені цікаво. Як це не з Інкою? Ти ж з нею з першого класу!» «Ну то й що? Це нічого не означає«. «Як це нічого не означає? Я ж пам’ятаю: вона як цербериця з тобою поводилася, наче перша вчителька. І вона проґавила таке? Посвята в чоловіки Павлика Дудника без її участі? Ого. Як вона тільки тобі пробачила? Ти потім не виправдовувався, що тебе зґвалтували?»
«Та ніякого «ого». Це випадково сталося. Коли ми їздили допомагати колгоспникам збирати кукурудзу, а Інка тоді хворіла». «То ти це в кукурудзі?» «Ну, так. Чого смієшся?» «Та нічого. Я просто подумала, якби ти був дівчинкою, я б спитала: в кукурудзі з кукурудзиною?» «Фу». «Ну, а як її звали, твою кукурудзяну панянку, пам’ятаєш?» «Наталка Собко». «З вашого ж класу?» «Ні, навіть з іншої школи». «А звідки ти знаєш, що вона Собко? Вона що, тобі сказала: Наталка Собко. А ти – Павло Дудник. Ви вклонилися одне одному і почали робити ЦЕ?» «Ні, ти що – хвора? Її вчителька кликала: де ти, Собко? Собко Наталка, негайно підходь сюди. І вона підхопилася, натягла штанці й побігла».
«Ясно. Старша за тебе?» «Та я досі не знаю, старша чи молодша. Я навіть не знаю, чи то в неї було вперше, бо я думав тільки про те, що це вперше в мене. Хоча навіть налякатися не встиг. Ми зненацька зійшлися, зробили це і усе». «Кхм–кхм. Тобто склеїлися та відразу розбіглися?» «Не зовсім відразу. Вона ще скалку мені витягла. Кукурудзяний волос…» «А куди ти її загнав? Невже в…» «Єво! В руку. І було дуже боляче, хочу тобі сказати. І все. Тепер ти мені розповідай, як то було в тебе вперше. Підтримай друга». «Цікаво було б послухати, що розповідає ця Наталка Собко про свій перший раз. Присягаюся, вона навіть імені твого не пригадає!» «Чого це?» «Ага! Тобі цього не хочеться, так? Ти думаєш, вона марить тим першим разом та твоїм ім’ям все своє наталкособківське життя? І вночі шепоче: Павле, о, Павле… Ну, звісно». «От щодо інших, ти дуже балакуча. А як щодо самої себе? Яким був твій перший раз?»
«Навіщо це тобі?» «Щоб було чесно. Я тобі розповів, то тепер – ти». «Ох, це ще мені комуністичне виховання. Щоб чесно. Щоб по справедливості. По-таваріщєскі. Добре. Це сталося дуже екзотично, ти не здогадаєшся нізащо, як воно сталося!» «Тільки давай без здогадування, мені вистачило метро». «Метро?» «Це неважливо. Розповідай!» «В мене була подруга. Зараз вона перетворилася на щось інше, тобто подругою мені вона вже не є. А її мати – циганка. І звати її хрестоматійно – Рада. Вона любила нам ворожити. І от вона мені наворожила мій перший раз. Буцімто, це станеться до того, як мені виповниться сімнадцять років, у літаку та з іноземцем». «Я б сказав – круто!» «Ще й як. Ворожила вона мені у чотирнадцять років і на той час я ніколи нікуди не літала. А от в п’ятнадцять вилетіла з батьками до Криму. Ти собі не уявляєш, що зі мною було напередодні. Я боялася, чи не буде в той час у мене місячних, і вони закінчилися за день до вильоту! Я подумала, що це знак. Вдягла парадні труси. В тебе є парадні труси?» «Наче немає. В мене будь-які чисті труси – парадні».
«Так і знала. Та й навіщо парадні труси, коли йдеш збирати кукурудзу? Парадні труси на той час в мене були одні: польські, білі, з полуничкою та написом «Sunday» – з набору, що звався «нєдєлька». Ти про таке знаєш?» «Не впевнений». «Ну, були такі набори – сім трусів: понеділок, вівторок, середа… і так до неділі! Ціле пакування було неможливою розкішшю. Мама мені змогла купити тільки одненькі. Недільні». «І ти їх вдягла». «Так, і постійно до себе принюхувалася: чи немає, часом, запаху? І пшикала туди про всяк-так мамчиним дезодорантом «Ясминовий». Так завзято пшикала, що мені там вже пекло. Перетворила те саме на ясминовий кущ. Вигляд мала на всі сто. Повір мені! Довгі ноги, блискуче волосся, вздовж коротесенької спідниці – застібка-блискавка. Мені здавалося, що для ЦЬОГО спідницю обов’язково треба буде зняти, полегшити процес: тільки за блискавку хап – і усе. Спідниця на підлозі».
«Маячня якась. Але що було далі?» «А далі нічого не було, тому що на весь літак не проглядалося жодного іноземця. Принаймні такого, про якого беззаперечно можна було б сказати: іноземець. Поруч з батьком сидів латиш. Але тоді латиші, на жаль, іноземцями, не були. Хоча ми з ним обмінювалися поглядами, але того разу нічого не вийшло. На зворотному шляху також. Більше я нікуди не літала – тобто рік було втрачено». «Не справдилося пророцтво, Бог став на твій захист, язичнице, амінь!» «Знаєш, найцікавіше, що я в це вірила. У тільки такий перший раз. Тому протягом наступного року принципово нікому не давала. А просили, ще й як. Займали черги, наче за дефіцитом. Влітку ми знову планували вилітати до Криму». «То пророцтво збулося чи не збулося?»
«Розповідаю. Я вирішила не покладатися на примхи долі, тому придбала вібратор. Він звався Norelco Massager, ок, 1970 року випуску. Не знаю, хто його виготовив, але він був точно іноземцем. Моя мати, мабуть, досі думає, що то був фен. Вона ним навіть пробувала користуватися, а потім заявила, що він погано працює. Norelco Massager був яскраво-жовтим, підключався до мережі, а також міг працювати на батарейках. Я його ледь дістала. «Іnvented by a woman who knows a woman’s needs», хі-хі-хі!» «То ти?…» «Так, цього разу обійшлося без парадних трусів. Я взяла його до літака і зробила це». «А іноземці? В літаку були іноземці?» «Я не дивилася. В мене був свій. Знаєш, я з тих людей, яким подобаються синиці. Синиць, на відміну від журавлів, більше, і до Червоної книги, сподіваюся, їх не занесуть. Принаймні, на мій вік вистачить».
Приголомшений, я мовчав. Я не зустрічав жінок, першим чоловіком яких був вібратор Norelco Massager чи який-будь інший. А виявляється, така жінка сиділа поряд. Дружина мого найкращого друга, Боже мій… Господи, сподіваюся, Сара не з їхнього числа. «Слухай, ти як хочеш, а я не можу назвати його першим чоловіком. На мій погляд, це взагалі неприродно. Де руки, губи, зрештою язик, де все? Хіба це можна порівнювати? Кастроване задоволення – спати з вібратором, фуй». «Дивлячись із чим порівнювати. Колись я жила з норвегом, він був рибалкою, так от, коли ми кохалися, я мусила за ним спостерігати і попереджати його, тільки-но він збирався кінчати, словом «Підсікай!» «Що-що?» «От тобі і що-що. Тільки на «підсікай!» він витягував з мене свого члена. Наче вудку. І кінчав у повітря. Видовищно! Це як збивати білковий крем міксером, витягти насадку, але не вимкнути його! І пррррр – по стінах». «Підсікай?» «Підсікай. І тільки «підсікай». Інакше – привіт, материнство! Я ж казала тобі, він був рибалкою. Ненавидів презервативи, мабуть, вони йому нагадували риб’ячий міхур, не знаю. Так от з Norelco Massager мені було набагато спокійніше».
«А з Тимофієм?» «З Тимофієм все було добре. Не хвилюйся». «Слухай, якщо все було добре, то чого ти чкурнула? Ти ж утекла?» «Пішла. Як тобі пояснити… Добре. Ти коли-небудь мешкав у бананово-лимонному Сінгапурі?» «Іноді уявляв собі, хоча ти знаєш, що лимонів там, в принципі, немає. Тимофій наче там народився». «Еге ж. Місце народження – бананово–лимонний Сінгапур. Ти знаєш, що він хотів, аби це записали в його паспорті? А в нашому холодильнику – ніяких бананів, жодного лимона, миша повісилася. І навіть їй не потрібна траурна сукня, яку я б могла зшити та продати». «Слухай, він завжди працював і ніколи не говорив про те, що йому не вистачає грошей». «А йому їх вистачало. Бо він жив в бананово-лимонному Сінгапурі, там дивне ставлення до грошей. Примарне. Міг віддати гроші шахраєві або невдасі просто тому, що той дуже побивався. Міг купити тобі дорогий подарунок. Так, я знаю, ти про це не думав, але він витрачав гроші, посміхаючись наче святий: хочеться вдарити – а соромно. Та й за що?
Знаєш, страшенно злишся на себе за те, що як слід кортить вмолотити святому. Він посміхався, а я полювала на господарів собак. «Перепрошую, вашому песику не потрібне зимове пальто?» Знаєш, як деякі господарі на мене дивилися?» «Я не знав… тобто не думав, що…» «Все це сумно, бо я його кохала, але як виявилося, в моєму випадку цього недостатньо. Він часто наспівував:
«И, нежно вспоминая иное небо мая,
Слова мои, и ласки, и меня,
Вы плачете, Эветта, что наша песня спета,
А сердце не согрето,
Без любви огня»
«Слухай, давно хотів запитати, а де вчать на швачок собачого одягу?» «Ну, як тобі пояснити. На мехматі університету». «???» «Ось такі справи. В голові – повно цифр, в гаманці – жодної цифри, і людина здатна навчитися будь-чому. Голод – стимул, кращий за будь-які амбіції«. «Єво-Євітто. Ти мені сьогодні дуже допомогла. Справді, не смійся. Я зрозумів, яким я був глухим. До всього». «Не картай себе. Всі ми так живемо. На себе часу не вистачає. Хіба за таких умов вистачить часу на інших? У нас мало жертовності, інакше б ми не вижили. З іншого боку, якби не було жертовних людей, ми б також не вижили. Такі справи. Ти її кохаєш?» «Дуже. Але тепер-от думаю, а чи буде цього достатньо? Для мене дуже важливим є особистий простір». «Розумію. Але хіба вона це не поважає?» «Загалом – поважає. Але ці родичі… Вони ж непогані люди. Не без дурини, звісно, особливо – Мілік, хоча і батько там… він зберігає дух Ієрусалиму в колбі, уявляєш? Одне слово – не бездоганні люди. Але я й сам клепкодефіцитний». «Як і більшість з нас. Амінь». «Амінь».
«Слухай, повір мені, якщо дівчина не хоче тобі говорити про перший раз, то вона сама з собою також про це да-ааавно не розмовляє, забудь. Не це є головним». «Намагаюся зрозуміти. Втім, про свого колишнього чоловіка вона теж не розпросторікується. В мене відраза до військових, терпіти їх не можу. От навіщо виходити заміж за вояків, скажи мені, перша жінко?» Єва полізла до своєї сумки і витягла паспорт. «Наприклад, для цього», – сказала вона. Я з цікавістю дивився на її паспорт, але нічого не розумів. «Для чого цього?» «Місце народження – Потсдам, НДР. У мене батько військовий, полковник. Його брат, майор, називав його через це місто «поц з Поцдама». Військові жарти. «У погонах йде мурло, це – полковник ППО».
«Вибач. Я про військових не в сенсі твого батька». «Та хоч би і в сенсі. Я до шести років мешкала в Потсдамі, потім нас звідти «попросили». Білі шкарпетки, лакове взуття та «кенгурушка». Неподалік Берлін, й інколи нам туди дозволяли наїжджати. Мама в Берліні сміялася спеціальним берлінським сміхом, або це просто моє дитяче сприйняття мами та Берліну. Парк Сан-Сусі, о, цей парк Сан-Сусі.
Я бавилася там у шикарну панну. І Бельведер, на стінці якого я видряпала (скільки ж там було цієї дряпанини): «Тут була Єва». Мене дражнили Євою Браун. До речі, коли керівництво дізналося, що батьки мене так назвали, їм дуже закортіло випхати батька на батьківщину, але щось там в них не спрацювало. А назвала мене мама не з міркувань релігійного чи нацистського фанатизму, а заради краси. Їй це ім’я просто подобалося. Мати називала мене дитиною «парків, романсів та офіцерського мату». Так воно і було. А ще я вмію крокувати так, як почесний караул. Будеш добре поводитися – продемонструю. Шкільний військовик був у захваті. Хоча, може, йому подобалися мої ноги, хто зна, кого в ньому більше було – військовика чи чоловіка».
Я хотів віднайти свій паспорт, але я ніколи не тягав його в портмоне. Натомість там щось лежало, і я це «щось» витяг. Це був італійський чобіток Міліка. «Ну, ти просто казковий Принц. Шукаєш Попелюшку? Мені приміряти? Що це?» «Як тобі сказати. Завдання. Треба вгадати, яке тут позначене місто». «Це твоя нова робота?» «Ні, це мій новий співмешканець. Еміль. Веселі дитячі забавки! Перевіряє якість моєї освіти». «То його звати Еміль і він любить розкидатися завданнями. Цікаво. Ти вже вгадав?» «Ні. Потрібен атлас, та я взагалі не впевнений, що варто цим займатися. Одного разу я вже відгадував його ребус. 2515 – що це?» «Зваблення неповнолітнього, коли тобі – 25, а йому – 15». «Це – парасолька». «Чому?» «2 – пара, п’ята нота – соль, літера «к» – п’ятнадцята в абетці. Як тобі?» «Нічого. Хочеться 45». «Що це?» «Квасоля. Ква – це ж якась четвірка, ну а 5 – соль».
«Ква – це жаби. Дуже дивно, що ти не мати Еміля. Єво, а ти взагалі їздила до Тернополя?» «А я і зараз там. Слухай, мені здається, що тобі, поки Сари немає, треба щось мати своє. Ну, допоки вдома чужинці. Малий, що ґвалтує гео-забавками, і дядя зі святою колбою». «Яке, наприклад, своє?» «Собаку». «В мене є собака, дякую, з мене вистачить». «То – чужий собака, тобі потрібен свій. Принесеш цуцика і доведеш, що ти – господар дому. Хіба погано? Крім того, цуцик – то така істота, яка завжди буде на твоєму боці. Зголошуйся! В мене якраз є знайомі, вони можуть запропонувати нам чудового цуцика». «Це ж доглядати треба, час мати». «Часу в тебе багато, не бреши. Наче я не знаю, який в тебе режим. Чи він змінився»? «Не змінився». «Живеш ти не один, догляд звіряткові забезпечено. Будете з Сарою особачені. Поїхали».
Отже, ми поїхали, і через півгодини я тримав на руках це. «Ви тільки погляньте, який шикарний янгол!» Я поглянув. «Шикарний янгол» мав розмір моєї долоні та був подібний на рукавицю. Воно було біле в чорні плямки, не вміло гавкати, не вміло ходити і недобачало. А ще в нього були вії – смішні–смішні, коротенькі та чорні. «Погляньте, який шикарний в нього ніс!» Я глянув, ніс був крихітним, якщо це взагалі можна було вважати носом. «Відповідно до стандартів, на цьому носику може вміщуватися тільки верхня фаланга великого пальця. Перевіряємо! Ну, кладіть, кладіть! Ваш цуцик – ваша фаланга! Шикарно!» Єва повідомила мені, що я став володарем «шикарного» французького бульдоженяти.
«О, це як в Нони», – сказав я. «Нони? А де ви живете?» Я повідомив адресу. «То ми знаємо, знаємо! Оділь Фернанда Маніоза Дуфле! Шикарна дівчинка, в неї бездоганна маска». Я погодився, що дівчинка шикарна, якщо мати на увазі Нону. Масок вона наче не носить, але варто придивитися. Потім я зауважив, що вони наплутали, бо Нончину собаку звати Оладка.
Вони розреготалися. «Та звісно, Ноночка зве її, як заманеться, але за документами її собачку звати саме так, як ми сказали». «А цього теж вже звуть за документами?» «Звісно. Тримайте». «Зігфрід Даніель Гійом Лорд Фаунтлерой де Шато». «Е». «Не екай. Ти можеш кликати його як завгодно. Це – для документації«.
Єва поїхала зі мною. Мені потрібна була підтримка, щоб представити Міліку та Гестапо Зігфріда Даніеля Гійома Лорда Фаунтлероя де Шато. «Добре, супроводжатиму тебе з лордом. Може, нове замовлення отримаю. Вашому ж спаніелю може знадобитися дощовик? А в мене всі зразки з собою, та й дощитиме незабаром як не знаю що». Сказала у відповідь на мою гостинність Єва.

Розділ VІІ
Щонайменше, про інший погляд на дельфінів та китів. Інший погляд на Гестапо. Численні погляди на Єву...

«Це хто так вправно шпарить?» «Еміль». «Напевне, щось німецьке», – дослухалася Єва. От, спасибі. «Це – Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя», – поінформував я Єву, передавши їй Шикарного Янгола. В мене воно куняло, а потрапивши до Євиних рук, схопило її за пальця, потім відсахнулося від нього і стало роздивлятися. Сам я намагався відшукати ключі. І думав про те, що якби Г.-Ф. Гендель користувався не нотами, а літерами–словами, я вже міг би його дослівно цитувати й набути в певних колах репутації інтелектуала. Думаю, що така людина як Г.-Ф. Гендель відвертої дурні не писала. Таллій точно був би вражений.
«Привіт», – сказав я голосно. Я ж бо ввічлива людина, готую інших до своєї появи, тим паче до раптової появи чужих. І полоскотав Батерфляя за вухом. Він до мене принюхувався, потім подивився на Єву. «Террі, це – Єва з Янголом, Єво, це – Батерфляй, Террі», – оголосив я. Спаніель був заінтригований. «Скажи йому, щоб не надумав стрибати. У мене – дорогі панчохи!» «Террі, фу! Свої», – видав я арсенал, на мій погляд, досвідченого собакаря. Єва сказала, що Янгол може злякатися, тут затемно, незнайомий дорослий собака, треба випустити його на підлогу там, де він буде жити, і щоб було світло.
Ми почовгали до кухні, Террі скавучав та цокотів кігтиками. Еміль припинив грати й підвівся. Було очевидно, що Єва справила на нього неабияке враження. «Незабаром ім’я Богині полюцій зміниться, – зловтішався я. – Еміль, це – Єва, Єва, це – Еміль». Настрій у мене був чудовий. Я почувався королевою з керолівського Задзеркалля. «Пудинг, це – Аліса, Аліса, це – Пудинг». «Ой», – зойкнув малий. «Яке ж воно шикарнюче!!!» І доволі неввічливо вихопив з рук потенційної Богині потенційних полюцій Шикарного Янгола. «Це – твоє?» Террі фактично затяг весь запах малечі собі до носа. Але не гавкав і не ображав його. Фух. Я трохи цього боявся, хоча всі ці самовпевнені собачі швачки, собачі лікарі та заводчики чемпіонів переконували, що знайомство відбудеться без проблем. А раптом нас зустрів би Батерфляй, перейнятий мисливськими інстинктами? «Ні, це – Павлове», – посміхнулася Єва. «Клас!» Малий сяяв.
Тим часом до кухні завітав Геннадій Станіславович власною поважною персоною. Чи він був так одягнутий увесь день, чи почув жіночий голос та перевдягнувся, але вигляд він мав майже такий шикарний, як у Янгола. Білий светр, м’які штани, засмаглий брюнет, забране хвилясте волосся. Елегантний мачо. Я відчув, що Єва ним зацікавилася. Взагалі я вперше подивився на Гестапо не як на нахабного нальотника, дивакуватого професора та батька виплодка пекла (читай – Міліка), а просто як на чоловіка. Очима сторонньої людини. Краще частіше дивитися на нього очима сторонньої людини, бо ставлення змінюється кардинально.
«Доброго вечора», – приязно пророкотав він. «Геннадій, батько Еміля, дядько Сари. Бачте, змушені були просити тимчасового притулку у чоловіка моєї племінниці». «Єва». «О», – вимовив Гестапо. То було не просте «о», то була висока шана Євчиному імені. Вид – Гестапо, підвид – Гестапо Сексуальний. Цього мені ще бракувало, вони ж не збираються фліртувати, чи збираються?
«Батьку, дивися!» Мілік! Славімо його! «Так, і що це в нас таке? Террі, не заважай, без ревнощів, старий, без ревнощів! Французьке бульдоженя». Навколо мене скупчилися люди, яким вгадати породу собаки – раз чхнути. Гестапо подивився на Єву. А от зараз на тебе чекає сюрприз! «Це мій, Геннадію Станіславовичу». «Е». Вичавив з себе Гестапо. Звісно, я не сподівався отримати таке саме «о», як Євине, але міг би розщедритися на інший звук ніж «е».
«Е… не знав, Павле, що ти маєш намір завести собаку». «Якби знати, якби знати – не поїхали б в Карпати, – гигикнув я. – Це була моя підсвідома мрія, яка зимовим морем спала собі і спала, і от нарешті вийшла сьогодні з берегів, і бабац – маю Шикарного Янгола». «Я завжди говорила Павлові, що собака йому необхідний», – зауважила Єва і почала озиратися навколо. Це був спеціальний погляд. Наприклад, я відразу збагнув, що вона шукає місцину, де б всістися. Гестапо, також не бовдур в таких речах, зрозумів це і підхопився, парубок моторний. «Нема нам чого стояти, думаю, можна вдатися до аперитиву за знайомство! Емілю, влаштовуй собі годинну перерву і знайди щось до кави! Єво, якому напою надаєте перевагу?» Гестапо так всміхнувся, що якби він так всміхнувся мені, я б уже шукав, чим би мені захистити честь власної дупи. Єва йому також всміхнулася, стриманіше, але…
Щоб до голови не лізли усілякі підозри, я поліз шукати напої. Яким же було моє здивування, коли я побачив на полиці три пляшки Барадеро Ан’єхо, Кьянті, Мартіні Екстра-Драй і кілька пляшок білого французького сухого вина для формування ностальгійного настрою. «Оце так!» Вигукнув я і схвально подивився на Гестапо. Втім, він на мене не дивився. Вони з Євою сервірували стіл. Малий, як то кажуть, шамрав по квартирі. Нарізав яблука (яблука зелені, що приємно, ще один бал Геннадію Станіславовичу, старому ловеласу. Виявляється, всі ці легенди про неуважних професорів-ментелеп – брехня); розрізав навпіл ківі, а в кожну половинку встромляв кавову ложечку, щоб зручно було виколупувати м’якуш. Лимон, банани (куди ж подітися від бананово–лимонного Сінгапуру в наші часи?), горішки, галети і…? Маленькі канапки з анчоусами, мигдалем та кропом. Хочу зауважити, що я так і не наважився їх скуштувати, тож і вам не раджу, хоча ніхто з тих, хто їв, не потруївся.
Коли ми всілися і чарки було наповнено, я вирішив прояснити статус Єви. Власне, Гестапо міг надумати чого завгодно, він зуміє. «За знайомство!» Проголосив він. «Це, як я сказав, Єва, вона – дружина мого кращого друга Тимофія! Можливо, Сара вам про нього розповідала». «Шатен у дівчачих светрах, який відповідає на листи психів і співає, як Вертинський?» – відгукнувся Еміль. Єва зареготала, – Гестапо так не неї подивився, що, мабуть, уже знає, чи видаляли їй гланди.
Коли вона заспокоїлась (це сталося не дуже швидко: Шикарний Янгол, наприклад, за цей час встиг прокинутися та зробити калюжу), вона сказала: «Я – фактично померла дружина». «Це в якому сенсі?» – схаменувся Гестапо після розгубленої мовчанки. «В сенсі мого чоловіка», – відповіла вона. Старому це сподобалося. Міліку теж. Він сказав, що це може бути дуже зручним. Єва повернула до нього свою голівку, волосся ковзнуло по шиї і я знову здивувався, як воно не ріже їй шкіри. «Тобто?» Запитала вона.
«Взяти, наприклад, Жоріка. Павле, пам’ятаєш, я тобі розповідав, як бачив, що він горить?» Я приречено хитнув головою. Почалося. «Так от, він постійно зраджував Неонілку, це його дружина», – пояснив він Єві. «Старенька Саранська її попереджала, коли Ніла виходила за нього заміж, що в нього між ніг не член, а шлагбаум: тільки якась жінка підходить – ласкаво просимо, хутко підіймається!» Бачити вираз Євиного обличчя було суцільним задоволенням, хай усвідомить, з ким мені доводиться по-християнськи ділити помешкання. Гестапо розливав напої. «Жорік всім своїм лівим бабам казав, що Неонілка померла. Правда, він боявся, що вона дійсно помре, коли він часто її ховатиме, тому називав її різними іменами. Галина, Катруся, Лора, Клеопатра. Й одного разу ускочив!
Він познайомився з однією пані, звалася вона Марго, він в неї закохався, а вона все йому не давала, бо була порядною дівчиною». «Емілю!» Застеріг Еміля батько. Перший раз чую, щоб старий хоча б якось відреагував на Емільчині побрехеньки.
«Та батьку, що я такого сказав? Це ж правда життя!» Заперечив малий та продовжив.
«А Жорік, щоб її звабити, почав скаржитися на те, яке важке життя у вдівця, а вона почала плакати.
А він побачив, що дівка вразлива, от-от все спрацює, і сам зарюмсав. Жорік міг заплакати за будь-яких умов. Так от, він плаче, примовляючи: «Бідна моя Людмилка, як мені без тебе жити, скажи?!» І тут йому каже (не Людмилка, а Марго): «Як? Яка Людмила? Вашу ж дружину, Георгію, звати Неоніла!» Жорік почав брехати, вщент забрехався, сказав, що дійсно, колись в нього була дружина Неоніла, а потім – Людмила, а зараз він – птах вільний, бо всі його кинули. Виявляється, ця Марго була донькою Неонільчиної колеги, якось в дитинстві вона бачила Жоріка. Він на неї уваги не звернув. Жорік на бабів звертає увагу тоді, коли… ну…» Малий невпевнено подивився на Єву. «Що?» Запитала вона. «Ну коли «між ніг ллється, дівча сміється, дяка, небо блакитне, що я не вагітна». Розумієте?»
Навіть я відчув погляд Гестапо. Еміль також, тому й почав викручуватися. «Це примовка така, просто примовка! Це не я вигадав! Мене навчила Сара!» Гестапо дивиться на мене, наче я винний в тому, що Сара навчила вульгарних примовок його дитину. Мабуть, думає, що то я її навчив. Але говорить він не до мене. «Емілю, або ти зараз, по-перше, вибачишся перед Євою, а по-друге, завершиш цю історію пристойно. Або підеш до своєї кімнати. Я чекаю». Батьківський гнів.
Приборканий Еміль щось нерозбірливе буркотить, аж потім продовжує звичайним голосом: «Того вечора Жоріку щодо давання не пощастило. Марго розповіла своїй мамі про те, на кого вона натрапила. «Уявляєш, що в Жори, який Неонілин Жора, нова дружина, вона померла, Людмила зветься!» А її мати каже: «Марго, розумною будь, не верзи дурниць!» Потім вони довго з’ясовували, хто з них верзе дурниці, а вже потім мама Марго потелефонувала Неонілі. Жорік втік тоді ночувати до нас, скиглив, що всі його неприємності через бабів, бідкався мамі, що це ж треба так спалитися. Він кілька разів сам себе спалював, а от нещодавно вже й Неоніла спалила його. Остаточно». Я чекав, що на це скаже Єва. Єва сказала, що час годувати Шикарного Янгола. «До речі, Павле, а ти його вже назвав?» Озвався Гестапо. «Зараз», – сказав я і вийшов. «Ти куди?» Почулися голоси. Єва годувала цуценятко. Я приніс родовід і прочитав: «Зігфрід Даніель Гійом Лорд Фаунтлерой де Шато».
«А ти вже думав, як будеш його скорочувати? Себто не його, а його ім’я», – поцікавився Гестапо. Я про це не думав, тому сказав перше, що прийшло до голови: «Зіг!» «Хайль!», – відгукнулася Єва. Мовчання зустріло наші поодинокі голоси. «Це, звісно, жарт?» Запитав Гестапо. «Чому жарт? Це – нормальне скорочення», – вдався я до пояснень. «Павле! Вибачте, Єво, що я вимушений про це говорити у Вашій присутності. Павле, ви, мабуть, помітили, що наша родина, як би вам це сказати, ну… трохи єврейкувата, чи не так?» Еміль висловився простіше: «Ти б його ще Адольфом назвав!» Я мовчав, бо про таке не думав. «Павле, оскільки ви певною мірою є частиною нашої родини, принаймні поки що, і найближчим часом я змін вашого статусу не бачу, мені здається, варто було б утриматися від подібних вчинків». «Вибачте. Це просто скорочення». Вигляд зараз у мене був такий самий, як в Еміля під час виправдовування щодо «просто примовки». «Я переконана, що Павло не мав на увазі нічого поганого», – впевнено втрутилася Єва. Вона тримала мале пузенятко на руках. Воно поїло і кліпало очима.
«Давай назвемо його Зізі!» «Зізі? Це ім’я французької повії. Не буде він ніяким Зізі! Зізі, Зузу, Фруфру, Жужу. Тьфу. Сам ти, Емілю, Зізі». Єва торкнулася рукою скроні. Жест її означав: «Хлопчиська!» Звісно, що Гестапо цей жест не стосувався, тому він із задоволенням зробив їй коктейль з вермуту. «А як щодо Зі?» – запропонувала вона. «Що це за ім’я – Зі?» «Нормальне ім’я». Я сказав, що це мій собака, і я сам дам йому ім’я, подобається це комусь чи ні. Деякий час ми пили мовчки. Щоправда, Гестапо час від часу щось тихо мимрив на вухо Єві. «Слухайте, – сказала вона, – а Террі не потрібен комбінезончик чи дощовик? Я вмію шити зручний одяг для собак!» «Конче необхідний!» Гестапо – спритний хлоп. «Тоді тримайте янголя, і поки Павло думає, ми знімемо мірки з Террі». І почала знімати мірки. Коли вона присіла, то ледь не розквецяла колінами свого лоба, – такі вже в Єви були довжелезні ноги. Полонські не вірили власним очам.
Потім Єва сказала, що мусить йти. І подякувала за гостинність. Полонські сказали «якжекава?» І вона залишилася на каву, яку варив я. «Його зватимуть Зіггі. Це вас не образить?» Полонський, який розповідав Єві про зміни клімату в країнах Західної Європи і вплив цього процесу на шкіру, не відреагував, а Еміль сказав, що ім’я Зіггі подібне до імені собаки, який ніколи не здається. Питання вирішено. Я обережно забрав Зіггі з колін Геннадія Станіславовича, не без задоволення помітивши кашо-молочну пляму на його стиляжних штанцях. Еміль притяг подушку з пуфіка і ми влаштували малечі ліжко. Тут я помітив, що Емілю теж не до вподоби той факт, що Гестапо підгортає квіточку Єву. «Перепрошую, – голосно заявив він. – Мені треба займатися!» «Синку, можеш сьогодні трішечки порушити режим, дозволяю», – прорік великодух Гестапо. «Ні!» І залунала Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя.
«Ще за дверима я упізнала в цій музиці німецькість», – тихо промовила Єва. Вона наче причарувалася музикою, і від того настільки відкинулась у фотелі, що її плечі ледь не торкалися Гестапо. Цього «ледь» було цілком достатньо для того, щоб він поплив. А я потроху скаженів. Тому взяв мобілку (вони однаково патякали про Генделя та німецькість його музики, а також про те, як важливо сприймати музику, кому це дано, а кому – ні), і спокійно набрав sms до Таллія. Коротку. «Г.-Ф. Гендель». Я сподівався на те, що Таллій виявиться не настільки змученим бардами, що чхне на все та нап’ється. Тиририньк. А от і Таллій, малята. «Коли говориш про Генделя, то перше, що варто пригадати: музикувати він почав у сім років, а вже в дев’ять був композитором. В двадцять написав першу оперу «Амелія», після цього помандрував до Італії навчатися. Як не дивно, майже все своє життя композитор мешкав в Англії, там його поховано з великою шаною. Спадщина Генделя – п’ятдесят опер, двадцять три ораторії, безліч хоралів, органних концертів та розважальних творів. Як ти, певне, розумієш, сухі цифри не можуть передати величі його здобутків. P. S. До китів та дельфінів Гендель Г.-Ф. не має жодного стосунку. Тож я сподіваюся, що ти його до них не втулиш». Таллій нагадував мені про терміни моєї роботи, дуже по-таллієвськи, він – неперевершений.
Про китів я допишу вночі або завтра вранці, а зараз мені треба зробити все, щоб з Гестапо та Єви не вийшла смачненька канапка. «Німецькість?» Я виразно проговорив це слово. Не можу сказати, що вони жваво відгукнулися на мою репліку, тому я набрав повітря у легені та почав: «Не знаю, про яку німецькість можна говорити, якщо Гендель, фактично, був британцем. Він носа в Німеччину не показав, і похований, як велике цабе, у Вестмінстерському абатстві». Це справило враження. Ще б пак! Гестапо не очікував, що я настільки обізнаний в музиці. Хоча вчора на прикладі Віолончелі я намагався донести до нього інформацію, що не такий вже я музиконуль. Хіба всі знають про існування Йо Йо Ма? Сумніваюся. «То й що?» Це – Єва. «Єво, ну сама подумай. От ти народилася і кілька років мешкала в Німеччині, діставши на все життя насичення німецьким духом. Те саме трапилося з Генделем. Британськість, от що можна почути в його музиці». «Почути? Можливо. А от відчути – німецькість. Ти ж не думаєш, що моє перебування в Німеччині зробило з мене німкеню?» Еміль знай собі грав. Міцні нерви.
Я сказав, що, на мій погляд, Єва має щось від німкені. Навіть багато чого! Гестапо почав заперечувати. Тоді я обрав краще, що може бути в німкенях (звісно, що на мій погляд), і приписав ці риси та звички Єві. Яка вона практична, охайна, які в неї правильні риси обличчя, вроджене почуття стилю, які в неї гарні ноги, і як вона спритно бігає. І головне – спина. Який у неї твердий вираз спини! Подивимося. «До чого це ти хилиш?» Запитала вона. Це було не найкраще запитання. Я хилив до того, щоб вона хиляла додому. Але вона туди не збиралася, а такі люди як я не можуть нікому відверто вказати на двері. Тим більше, дружинам своїх кращих друзів. Навіть майже померлим дружинам з Тернополя. Розмова втрачала заданий напрям та сенс, тому, щоб не створювати пауз, я запитав у Гестапо, чи не на честь опери Генделя «Амелія» вони нарекли Еміля. Еміль спромігся, не припиняючи грати, покрутити пальцем біля скроні і рипнути в мій бік «придурок».
Цим запитанням мені дечого вдалося досягти. Я не можу сказати, що вдалося відволікти Гестапо від Єви, але він згадав про дружину. Він сказав, що ані він, ані Міла (то матір Еміля звати Міла, я цього не знав) не були прихильниками Генделя, хоча він вважає, що це – високоякісна музика. Здалося, Єві не сподобалося, як цей суб’єкт лагідно вимовив ім’я дружини. Мила Міла. «Мене назвали на честь мами, щоб ти знав», – почув я Еміля.
«Бо мамчине повне ім’я – Емілія». На мій погляд, називати дітей своїми іменами є майже збоченством. Люди, які так роблять, мають у собі велетенське его. Зазвичай, це властиво чоловікам, і зазвичай, вони називають своїм іменем хлопців. Хоча цілком ймовірно, що через чоловічий егоїзм з’явилися такі імена як Євгенія, Валерія, Валентина, Вікторія, Олександра, Слава, Іванна, Богдана… І це далеко не повний перелік! Наше «Я» сильніше за «я» середньостатистичної жінки. Але мати Еміля не з таких (хоча я стовідсотково впевнений: її назвали на честь якого-небудь дідуся Еміля). Не з таких була бізнесова партнерка Інни – домамиЕміляподібна Лариса, яка назвала свого сина Ілларіоном. Підступний вчинок щодо хлопця. Я подумав, чи здатний я назвати власну доньку своїм іменем? Павлина Дудник. О, Господи, Боже мій. Нізащо. Чи це я зараз так думаю, а потім почну наполягати з піною біля рота – тільки ПАВЛИНА! В мене зриває дах.
«Єво, а ти єврейка? Я питаю тому, що ім’я в тебе єврейське!» Весело запитав малий. Треба віддати їй належне, вона не стала його лупцювати. Вона повідомила, що навряд чи. Оскільки її батько був військовим, – серед євреїв професія не дуже популярна. Його випустили за кордон працювати, що взагалі було неможливим для євреїв наприкінці шістдесятих років. З усієї родини умовно–єврейське ім’я тільки в неї, Єви, у решти – умовно–українські. «Це які?» Доcкіпливий малий. «Микола, Іван, Уляна, Кирило, Оксана, Василь. Цього тобі достатньо?» «Нормальна вибірка». Малому було достатньо. Виявилося, що цього було достатньо і Єві, тому вона вдруге попрощалася, пообіцяла зателефонувати й пішла. Цього разу малий не вмовляв її залишитися, хоча старший Полонський здавати позиції не бажав.
Щойно я закрив за Євою двері, як Геннадій Станіславович підхопився. «Що ж, панове. Піду гуляти з Террі». Гестапо почав збиратися.
А я подумав, що вони з Євою змовилися і зараз здибаються. Е, ні. «Пройдуся з вами, Зіггі також треба вигуляти». «Ви що? Не можна поки що з ним гуляти, ви йому щеплення не зробили, хіба вас не консультували ветеринари?» «Консультували, направду. Дали пам’ятку». «То сідайте та читайте. Собака – відповідальність». Упізнаю Гестапо, старий маруда. «Тоді вийду з вами покурю, – не здавався я. – Щоб не закурювати тут малого». Я не хотів пригадувати те, що Єві тут курити дозволялося, не зважаючи на мармизування Міліка. «А ви що, на сходовому майданчику вже не курите?» «Ні. Я звик або вдома, або на вулиці». «Ну, ходімо».
І ми пішли. Непривітний Гестапо, який перевдягнувся в джинси. Йому вони пасували. Радісний Террі. Спантеличений я. Я взагалі не міг сформулювати, чого мене дратувало те, що Єва хотіла звабити Полонського, а Полонський хотів звабити Єву. Зрештою, мене це не стосувалося, Тимофія також не обходило, тобто, мені не потрібно було ставати на захист честі друга, але я втручався та злився. На вулиці Гестапо відпустив Террі з повідка. Я йшов поруч. «Нічого, якщо палитиму?» «Це ваші легені». Єви я ніде не бачив, але це не означає, що можна розслабитися.
Я закурив. «Мені здається, чи я вам дійсно не дуже подобаюся?» Гестапо здивувався. «Я не замислювався, подобаєтеся ви мені чи ні. В будь–якому разі я вам вдячний, що Еміль може грати, мені є де працювати, ночувати, приймати гостей. Сара з вами щаслива. Я не думаю, що ви мені не подобаєтеся. Просто ми належимо до різних вікових та смакових груп, тому інколи мене щось дратує, а часом і вас, чи не так?». «З Євою у вас також різна вікова група. Та й смаки не думаю, що збігаються». «Вона – жінка. У них немає вікових груп. А щодо односмаковості – в даному випадку це також не головне». «Вродлива, чи не так?» «Вродлива, хоча дивно вдягається». Я згадав Євчині бюстьє та міні–штанці. «Вона з вами фліртувала». «Вродливим жінкам необхідно фліртувати, їм це пасує«. «А ви?» «А що я?» «Ви з нею також фліртували». «Звісно, інакше її флірт не був би повноцінним, настрій було б зіпсовано. По можливості кожен чоловік повинен возвеличувати жінку як Богиню. Так мені здається. Крім того, це – приємно. Особисто мені флірт додає легкості. Легкість – дуже важлива складова для мого характеру, мені її бракує. А вам, Павле, ні. Вам бракує впевненості, якщо хочете». «Хочу. Хто ж не хоче впевненості». «Я розумію, що ви іронізуєте, але мені ніколи не вдається віднайти щось дотепне в такій іронії, гра словами не для мене. Вибачте».
«Та нічого. До речі, можете мені тикати». «Дякую за пропозицію. Я спробую, хоча мене це не надихає. Террі, хлопчику, що ти там робиш? До мене!» Мені дійсно хотілося, щоб він звертався до мене на ти. Тоді наші стосунки були б природнішими, на мій погляд. «Мені здається, що життя – це натягнутий канат через прірву. А впевненість – це страхувальний трос. Наче він є у кожного, але дехто постійно смикає за нього: є чи нема, а чи не заслабкий? Це – невпевненість. Дехто не смикає ніколи, трос йому не потрібний, це – самовпевненість. Я з тих, хто посмикує, та все одно – йде. А ви?» «А я… А я обираю твердий ґрунт. Канат над прірвою – для романтиків, Павле. З тросами ці романтики чи без. То ви – романтик, пане Дудник».
За час нашої прогулянки Еміль встиг прибрати кухню. Оперативно. «Ти відгадав?» Запитує він, і я згадав про італійський чобіт. «Ні. Зараз сяду працювати. Залишиться час – спробую відгадати». «Працювати з касатками?» Так, з касатками. «Павле, ви прочитали інструкцію з догляду за цуциком?» Я сказав, що продивився. «Тоді ви готові до першої цуценячої ночі», – Гестапо всміхається. «Я вам просто раджу заздалегідь зробити молочну суміш, бо воно прокинеться несподівано й вимагатиме їжу». «Він влаштує тобі манси!» Каже Еміль. «Це що таке?» «Не знаєш, що таке манси? Манси, це таке: він буде пробувати тебе побороти. Наприклад, чи не візьмеш ти його до себе у ліжко, чи не будеш ти з ним гратися о третій ночі, і яке враження справляє на тебе його пискнява». «Чим гратися?» «Тебе справді хвилює, чим із ним гратися? Він знайде чим, не хвилюйся». Еміль тішиться з мене.
Зіггі тим часом досліджує миску Террі. Той застережно гарчить. «Ого, зараз він його проковтне. Треба…» – кидаюся я на допомогу. «Та нічого не треба, заспокойся! Вони між собою поладнають. Террі – розумний, він усвідомлює, що перед ним – цуценя! Це не Яшка-пляшка. Він коли гра…» «Так. Не хочу чути про Яшку, не хочу. Чого він пляшка? П’яниця, як дядя Алік, чи як його там?» «Якщо не хочеш чути – то не почуєш, а історія цікава, між іншим». Бурмоситься Еміль. «Добраніч», – проказав Гестапо. Він наливає собі склянку мінеральної води, додає трохи меду.
«Добре, – кажу я. – Розповідай про свого Яшку. Ти однаково коли-небудь укинеш слівце про нього, я тебе знаю». Малий гмикає.
Зіггі намагається зрозуміти, чого йому більше кортить: зробити калюжу чи вкластися спати. Теж мені, Гамлет. Вклався. «Так от, коли Яшка-пляшка грає з дітьми у карти…» «Зі своїми дітьми?» «Своїх у нього немає». «А хто йому дозволяє грати з чужими дітьми?» «Та нікого це не хвилює. От коли він грає і програє, він наче казиться. Криє всіх матом, говорить, що повбивав би – «та тобі просто фарт йшов, йолопе малий», «та й взагалі я прихворів сьогодні, очі болять». А коли виграє – зве себе королем. А от коли йому кажеш, що він переміг, бо дорослий, то він верещить, що все, він не хоче такого чути і більше грати ні з ким не буде, і забудьте його адресу!»
«Мда. А скільки йому років?» «П’ятдесят два». «Зрозуміло. А тобі він хто?» «Він – небіж старенької Саранської. До речі, вправний ветеринар, я тобі телефони його на холодильник наліплю, про всяк випадок!» «А старенькі Саранські, до речі, хто такі?» «Як хто? Це мої бабєтта та дідуссо з боку мамуленції, хіба ти не знав?» «А чого ж тоді, мале ти патякало, ти звеш їх старенькі Саранські, а не дідусь та бабєтта?» «Тому що в мене є інші дідусь та бабуся, Полонські. Але вони молодші за Саранських, тому вони не старенькі. Ми їх називаємо ляхами».
«Слухай, я вже втомився, а мені треба працювати, йди спати, бувай!» «Добраніч», – сказав Еміль Чемний. Я зробив собі кави, нарешті – хатня кава, моя кавоварка! – і розкрив лeптоп. В поштовій скрині було кілька листів, втім, неважливих. Почекають.
Подумав я. Але сам вирішив написати одного листа. Ромкові Аврамовичу. Саме у його справах Сара вирушила до Мексики. «Ромку, привіт! Слухай, що там з народом, який твоїми молитвами запроторено до Мексики? Ні в кого не працюють мобілки». Насправді я перевіряв тільки зв’язкоздатність Сариної мобілки, і гадки не маючи, чи поїхав від Ромка з Сарою хтось інший. Оскільки Ромко про нас із Сарою не знав, доводилося маневрувати.
Потім я написав листа Тимофієві. Сподіваюся, що його колєжанка не читає його пошту. Я написав, що бачився з Євою, що вона має чудовий вигляд, про нього нічого жахливого не каже, збирає іграшки хеппі-мілз, як і раніше, і буде швачити дощовика для спаніеля родичів Сари. Потім я трохи подумав і додав, що в мене тепер є собака. У Тимофія колись також був собака, фокстер’єр Чарлі. Славетний він був тим, що коли їхав у ліфті, стрибав на двері, гавкав, як навіжений та клацав зубами, тому ніхто з мешканців будинку, поки Тимофій з ним з’їжджав, ліфт не викликав. А коли вже сталося так, що не почув і викликав, – відлітав у бік, аби Чарлі не вчепився в чийсь одяг. Особливо обережними були чоловіки, бо Чарлі так натренувався у стрибках, що щелепа його майже торкалася паху. Жахливо. Я почухався. В кишені джинсів щось було – візитівка Єви. «Індивідуальний пошив одягу для ваших улюбленців». Ну, коли вже працює пошта… «Привіт, Єво. Написав про тебе Тимофієві. Я не сказав йому, що ти намагалася вчепитися в старого Полонського, але хочу тобі сказати, що виглядало це огидно. Крім того, йому не подобається стиль твого одягу. А, загалом, був радий тебе бачити. Дякую за Шикарного Янгола».
Годинник натякав на близьку північ. І я отримав листа. Від Єви. Відьма. Вона написала: «Піткрадій1. Загалом я також рада». «Що таке піткрадій1?» «Піт – пот, крадій – вор, 1 – а. ПОТВОРА, гиги». Я вирішив, що останнє слово має залишитися за мною, тому відповів, що не знав, наскільки вона вразлива та пришелепкувата, аби потрапити під вплив пройдисвіта та недоумка Міліка, гиги.
Ромко та Тимофій або спали, або займалися чимось цікавішим за листування. Нічого, колись вони це отримають. «3.1415926535дар. Цілую». От, піткрадійка1, я не можу змагатися з нею в подібних ребусах, це вище моїх сил. Але все одно останнім словом було моє, бо я надіслав їй «цілую», на яке вона не зреагувала. Кишка затонка! І з цим я впорався. Тепер відкриємо файл «Orcіnus orca». Подивимось, як там справи в Зіггі? Ворушить носиком, наче спить.
«Сенсація: КИТИ та ДЕЛЬФІНИ = Педофіли. Закамуфльоване відоме спливає на поверхню!»
Саме так починалася моя стаття для Таллія.
«Всім відомо, що кити та дельфіни люблять гратися з дітьми. Контакт з ними використовують в багатьох реабілітаційних програмах. Неодноразово можна бачити, як дельфіни підпливають до узбережжя та заграють з дітьми. Цікаво, що ніхто досі не поставив просте запитання: навіщо це потрібно дельфінам? Діти люблять все нове і незрозуміле, а от навіщо дельфінам діти? Чому дельфіни дозволяють невідомим тваринам (саме так вони повинні сприймати дітей) гратися з ними? Варто сказати, що легковажно до цієї проблеми ставився і кінематограф, і мультиплікація. Другом дітлахів змальовано кита Віллі у стрічках «Врятуйте Віллі» та «Врятуйте Віллі-2». Дружба дівчинки та дельфіна поетично оспівується в мультиплікаційному фільмі «Дівчинка та дельфін». Невже нікому ніколи не видалося це підозрілим? Те саме стосується стрічок «Озеро на дні моря» та «Підводні берети», а також найвідомішого мультфільму про пригоди китеняти Мобі Діка. Варто зауважити, що всі ці стрічки або американського, або радянського виробництва. Чи це не свідчить про те, що великі держави використовували потяг китів та дельфінів до дітей з певною метою? Можливо, це один з проектів, породжений Холодною війною. Цікаво, що відомий знавець як тваринного світу, так і світу дитини, стариган Кіплінг, віддав людське дитинча Мауглі на виховання до вовчої зграї, бо знав: якщо вони його не зжеруть, він зростатиме як звичайне вовченятко, тобто це катастрофічно не позначиться на його психіці. Якби з китами та дельфінами було все добре – як нас постійно запевняють псевдовчені – невже класик не зрозумів би, що віддати Мауглі на виховання китам значно природніше й безпечніше? Ні, він був переконаний, що така дитяча травма як зґвалтування, не минеться, і її не можна буде закамуфлювати жодними побрехеньками. Мауглі стане приреченим. Настали інші часи і всім нам слід замислитися над дивною сутністю потягу велетнів морів до наших нащадків. Та, нарешті, оголосити правду!
Я хотів підхопитися, побігти до своєї спальні та зробити з Міліка другу ковдру. Клаптикову. Але не зміг, бо не відчував кісток. Я на хвилину уявив вираз обличчя Таллія, що вчитується в цей кито-шедевр. Обличчя Таллія, який до вчасності та якості поданого матеріалу ставиться з таким самим підвищеним пієтетом, як до блиску власного волосся та взуття. Я б там більше не працював, мабуть: Таллій пригадав би мені навіть те, що я спав з його секретаркою. З іншого боку, не думаю, що мій секретаркогріх міг би змінити наші з ним стосунки, але у поєднанні з китами-педофілами це могло б вибухнути.
Я сидів та перечитував останній абзац свого файлу. Ганяв курсив екраном, і от тоді побачив, що існує «Orcіnus orca»1. Механічно, ні на що не сподіваючись, я відкрив цей клон і уздрів свій старий файл. Уффф. Дрібними зеленими літерками в кінці було написано: «І не соромно вам за вшанування збоченських монстрів? За всі ці захопливі словесні нашарування? Ви отримаєте повчальний урок за свою легковажність. З повагою, жертва китячого групового зґвалтування. PAІX». Я зареготав. Дуже тихо, самим носом. Террі відчув коливання та глипнув на мене з фотелю. Потім вирішив, що не побачить більше нічого цікавого, і вклався, тицьнувши фотель вологим носом.
Мала потвора. Піткрадій1! Піткрадій… Цікава, певне, істота, краде піт. Мабуть, саме з цього нещасного звірятка роблять дезодоранти… А може, це піт крадія? Певно, що так! От гидота. Піт крадія – Мілік. Про всяк випадок я зберіг свій файл під іншою назвою та надіслав його на дві поштові адреси. А раптом це огидне дитяче створіння прокрадеться вночі до мого компа та зробить чергову підступність? Так. І пароль змінимо. «Піткрадій1». Потім я підійшов до кватирки та закурив. Я подумав: треба цьому обмилку щось зробити. З чого він починає свій гидотний день? Псувати їжу я не буду. Зрештою, пані Емілія не винна. Хоча я б на її місці добряче подумав і перед тим, як зачинати, і перед тим, як народжувати Міліка. Але хіба вона знала, бідна, що вскочить у таку халепу? Бідні жінки: їм дароване щастя народжувати (на мій хлопський розум це все-таки щастя), але з них завжди можна суворо запитати: це ти народила таку от наволоч, вбивцю, ґвалтівника? І немає в них жодної можливості тицьнути пальцем в чоловіка. «Ні, не я, це все він!» Нічого не вийде. Сама народила – сама й відповідай…
Знайшов! Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя. Я навшпиньки підійшов до родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Господи, як він нагадував мені труну! Треба подивитися, хто вигадав піаніно, може якийсь невідомий трунар? Я обережно відкинув кришку та побачив молоточки, в яких переховувався партизан-хом’як стареньких Саранських. «То ось ви які», – подумав. З трьох серветок я зробив кляпа. Це буде кляп для родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann», це буде кляп для Сарабанди для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя, це буде суперкляп! Тільки тепер слід добряче подумати, куди його вкласти. Сюди чи туди? Шкода, що я не розуміюся на музичній грамоті. Покладемо десь у центрі склепу. Стовідсотково рученята капосного Міліка проходитимуться центром, не може такого бути, щоб не проходили. Хай побігає, понервується, погукає своїх расвєтовічєй, почувши пригнічений звук або навіть два. Скалічений акорд – хо-хо! Здійснити перевірку було неможливо: поруч дві собаки, за стінами Гестапо та Мілік – потворні наглядачі.
Я викурив ще одну цигарку і зрозумів, що час вкладатися. Завтра мені, як це не дивно, треба на роботу. Треба принести, як порядному, підготовлений матеріал. І за гонораром. Це – завтра, а зараз – до ліжечка!
Я прокинувся тому, що хтось вигрібав яму на моїй шиї.
Це був Террі. «О-о-о-о. Чого тобі, злий собачий відьмаче?» Я намагався відкинути його руками. Нічого не виходило. Ще щось вовтузилося на підлозі. Я увімкнув бра. Зіггі. Біля нього була калюжа та накладена ним купка. Він роз’їжджався на лапках, але вперто ліз до порожньої миски Террі. О, Господи, чому, навіщо я послухався Єви? Саме так думав колись і Адам. Але було запізно думати, як і в моєму випадку.
Я підвівся зробити кашову суміш. Думав, що намучуся, але впорався на диво швидко. Незабаром Зіггі цямкав, а Террі спокійно спав у фотелі. Мабуть, каша для цуценяти не цікавила старого мисливця. «Все, друже. Похарчуєшся – спи». І я вклався знову. Але Зіггі спати не хотів. Він знайшов одну з гумових гидот Террі та вовтузив її по підлозі. До мене дістатися він не міг – зависоко. Хоча намагався. Потім він підповз до Террі, проте той на нього загарчав. Тихо, хоча й переконливо. Зіггі задзявкав. «Зараз прийде Гестапо, – сказав я йому. – І ти, маленьке дзявкало, дістанеш на горіхи. Чи як це зветься у вас, собак? Спи!» Він знову наблизився до мого дивану і давай підтягуватися на своїх неслухняних коротких лапках і так жалісно скавуліти, що я взяв його до себе. Яке ж воно приємне на дотик, оксамитове створіння. Він вилизав мені обличчя, позіхнув, а потім влаштувався на шиї, біля вуха. З розкладеними лапками він був схожим на пазлик. І захропів. Я – теж. Годинник звітував, що зараз пів на шосту ранку. А щоб тобі! Подумав в його бік я. Він штрикнув мій бік шпажкою–одиничкою. 5:31. Боже мій.

Розділ VІІІ
Щонайменше, про прізвище геніального футболіста, помилки сприйняття явищ та речей, вчительок географії, а також про правила листування з незнайомцями...

«Привіт», – гучно привітався зі мною Террі. Я також привітався і попросив його трохи посунутися, бо він фактично вклався на мене. Террі з місця аніруш. Нахабна спаніелина. Я його ліктнув. «Ти чого?» Заверещав Террі голосом, дуже схожим на голос Міліка. Я відкрив очі. «Це ти?» «А ти що думав, що Боженька із тобою заговорив? Тобі треба вставати. Я вже твого малого бавлю півгодини, а мені час снідати! І займатися!»
Зіггі переліз із колін Міліка мені на груди, розклавшись у позі «морська зірка». «Снідати – насамперед». Господи, цей малий будує все своє життя за харчовим розкладом, а ще в нобелівські лауреати себе позаписував, лінько ненажерливий. Підводитися я не хотів. Тіло боліло, серце кололо, голова розколювалася. Гармонія та єднання! «Слухай, а котра година?» «Майже дев’ята!» Тут вже я підхопився, бо статтю про китів мені треба було принести о 10:00.
«Ти чого?» «Мені треба бігти на роботу. Де твій батько?» «Думаю, вже на роботі, а що він тобі? Невже він вдягнув твою улюблену сорочку?» «Чому ніхто не накрутив будильника?» «Всі все накрутили. Ми що, повинні знати, коли тобі слід вставати? Ти нам нічого такого не казав. А ні сіло ні впало будити людину – дякую, хай це робить хтось інший. Одного разу я розбудив Едіка. Я розповідав тобі про нього? Подивися на моє ліве вухо. А зараз на праве. Бачиш різницю? Ліве трохи стирчить – це Едік постарався». «Ну й за що він тебе?» Поцікавився я. Едіка я добре розумів і миттєво виправдав. Є в Полонських цілком нормальні родичі.
«Розумієш, він любить маленьких жінок. Низеньких та худеньких. Коли вони з ним в одному ліжку – їх просто не помічаєш, вони мало відрізняються від однієї ноги Едіка, бо він – кремезний. От. Едік склав дві ноги як одну, але я звідки про це знав? Бачу – дві ноги. От я і гепнувся на одну з його ніг. Виявилося, що це не нога, а його жінка. Вона заверещала, Едік прокинувся і схопив мене за вухо». «Зрозуміло. От краще скажи мені, звідки в тебе така звичка – залізати у ліжко до фактично чужих тобі чоловіків? Ти вважаєш це нормальним? Едік тобі хто?» «Родич. Я б із задоволенням залазив у ліжко до жінок. Але мама мене гідно виховала, та й взагалі це ще небезпечніше. В кожному разі, я не винний, що рано прокидаюсь і мені нудно, а ви всі – дорослі – забагато спите».
«То Гестапо вже на роботі. Він що, навіть не поснідав?» Серйозне ставлення Полонських до сніданків – це родинна мантра. Цікаво, що вони думали про Сару з її невпорядкованим харчуванням та дієтами? «Чого б це він не снідав? Батько прокинувся, поснідав, навіть подивився твій телевізор та почухав твоє бульдоженятко, а ти – спав собі!» «А Сарабанда?» «Що Сарабанда?» «Була Сарабанда?» «Генделя?» «Г.-Ф.» «Була, ти ж бачиш, що я вже на кухні тусуюся. Вже з півгодини як. Крім того, я встиг Террі вивести, нагодувати, а ти на мене ніяк не реагував. Оце заліз до тебе в ліжко, а ти і далі спиш!» «А Террі де?» «Дрімає під столом. Ти нормально почуваєшся, гей?» Почувався я не дуже нормально. Я складав речі до сумки, натягував футболку, джинси. «Каву мені можеш зварити?» Малий, на диво, погодився. І варто сказати, кава в нього вийшла непогана. Він навіть пундика мені підсунув. Пундики – невід’ємна складова єврейської сніданкової традиції.
«Все, я побіг, дякую за каву. Мені треба роботу здавати».
Тут я загальмував, бо пригадав клятих китів, точніше – клятого Міліка та моїх несправедливо звинувачених китів та дельфінів. «А! Кити та дельфіни, так?» Малий мені підморгнув. Я збирався, було, розрядитися чвертьгодинними поясненнями, що те, що він зробив з моїм файлом, зветься підступністю, але згадав про молоточки родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» і промовчав. Право на моралізаторство мають люди, що не ховають сокиру за спиною. Якщо ти вже заточив зуба на ближнього свого – чого придивлятися до його щелепи?! Натомість я подарував Емілю Геннадійовичу Полонському важкий, навіть осуджуючий погляд. Мілік, судячи з грайливого виразу його писка, подібні погляди легко підіймав одним мізинцем. Чхати він на них хотів. «Коли ти повернешся?» Поцікавився той. Я сказав, що незабаром буду, можливо, на обід. «Наглянь за Зіггі, дуже тебе прошу». Він пообіцяв. Сподіваюся, що закатовані ноти родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» не стануть на заваді Міліківського гарного ставлення до мого цуценятка.
Таллій, як завжди, мовчки читав текст. Я такі моменти ненавидів. Стоїш як бовдур і не знаєш, подобається йому це чи ні. Треба ж бути настільки неемоційним. «Таллію…» «Мннн.
Не заважай». «Слухай, можу я попрацювати трохи за компом, поки ти читаєш?» «А чим я тобі заважаю? Працюй собі. Але тобі цікаво буде дізнатися про те, що наколінна праця, як зветься робота в будь-якому місці з лeптопом на колінах, визнана Асоціацією американських психологів малоефективною та шкідливою для потенції«. Таллій знову поринув у мій текст. До китів та дельфінів. Я виразно бачив, як він пливе натренованим брасом. Волосся блищить, ласти – також.
Я однаково поліз у лeптоп. Потенція! На даний час моя жвава потенція мені якраз заважає. Але про всяк випадок лeптоп я прилаштував практично на колінних чашечках. Лист від двох замовників. А це що таке? Лист від якогось злого Володимира, який пише, що моє нищівне ставлення до ведмедів тайги свідчить про те, що я – «огидний хохляцький націоналіст», «дивно що тебе не звуть Тарас Шевченко або Петлюра Махно, бендерівська ти зараза». Я люблю відгуки на свою творчість, навіть збираю їх до спеціальної теки, – Сара наді мною насміхається. Цей відгук збережу обов’язково. Може, варто на стінку причепити, чим я гірший за Міліка? Я відповів, що Махна звати Нестор, Петлюру – Симон. Людини на ім’я Петлюра Махно, на жаль, не існує. Якби існувала така вправна людина, вона б до вас обов’язково простягнула свої добре озброєні руки. А от замість бендерівська слід писати бандерівська, якщо мається на увазі не Остап Бендер, а Степан Бандера. А от якщо він мені не вірить щодо небезпечності тайгово-лісових ведмедів – хай обмаститься козячим жиром, прикрасить себе відкритими бляшанками «сніданку туриста» та «вєтчіни посольськой» і завітає до тайги. Потім мені буде про що поговорити з його невтішними родичами.
Поки я натхненнo дряпав своє послання, прийшла відповідь від Аврамовича. «Привіт, Пацюня!» Аврамович дуже любить вигадувати ніжні імена. Цим він мені нагадував маму Тимофія. В минулих життях вони, певне, були родичами або близько спілкувалися. «Мої (Саруся, Віруся та Денюся) дійсно в Мексиці без зв’язку. Я спеціально попросив їх поводитися саме так, щоб сприйняття тамтешньої дійсності не зіпсували сторонні цивілізації.
Мені важливо, аби ці маршрути були пропрацьовані із зануренням у традиції, звичаї місцевого населенням. Жерти тільки в місцевих їдальнях. Випорожнюватися, вибач, тільки в місцевих сральнях. І щоб користуватися тільки місцевими телефонами. Жити, дихати виключно Мексикою. Я терпляче чекаю їхнього повернення. А ти чого смикаєшся? Ти їм амулета замовив? Сову якусь шкіряну?»
«Гарна робота! Втішно, що є такі професіонали, як ти». Почув я Таллія. «Дякую. Я просто щасливий, що хоча б комусь існую на втіху. Слухай, а ти ніколи не думав про те, що дельфіни – педофіли?» «Ні», – відповів чесний Таллій. «Ясно. А от якби ти думав про те, що я замовив собі захисний амулет, ти б подумав, що це має бути сова?» Не вгамовувався я. «Ні». Ще раз відповів Таллій. «Не треба ставити мені третього запитання, будь-ласка. Проковтни його. Мені вже здається, що в тебе проблеми з головою». Попередив він мене. «Це не запитання. Це – повідомлення. В мене тепер є цуценя». «Не розумію, як можна заводити собак в хаті. Вони ж псують взуття!» «Для взуття є шафки». «Для собак є вольєри та будки».
От ми і поговорили. Добре, що його втішає та штука, що я таки професіонал. «Може, вийдемо в кабак? На кавоконьяк?» Коли Таллій починає говорити віршами – йому неможливо відмовити. І ми кавоконьячнули кілька разів.
Так-так. За дверима – тиша. Малий сидить за кухонним столом і щось виписує у стовпчик. «Привіт». «Привіт». «Що робиш?» «Досліджую одну тему». «Яку саме?» «Підґрунтя для Нобелівки». Мілік сьогодні не дуже говіркий. Я підійшов ближче і прочитав таке:
Валерій Лобановський
Віктор Чанов
Михайло Михайлов
Володимир Безсонов
Андрій Баль
Сергій Балтача
Олег Кузнєцов
Анатолій Дем’яненко
Іван Яремчук
Павло Яковенко
Олександр Заваров
Василь Євсєєв
Олексій Михайличенко
Володимир Горілий
Василь Рац
Ігор Бєланов
Олег Блохін
Вадим Євтушенко
Геннадій Литовченко
Сергій Юран
Віктор Леоненко
Анатолій Бишовець
Андрій Шевченко.
Поруч були виокремлені купки літер. Дуже схоже на щось таке: 15 – «в»; 7 – «б»; 21 – «о»; 3 – «ш»; 14 – «е»; 6 – «ч»; 10 – «л»; 4 – «ш»; 16 – «н»; 13 – «а», 3 – «я»; 10 – «к»; 5 – «р», 1 – «д».
«Що це таке? Реферат «Слава українського футболу» виписуєш?» «Запам’ятай цей день!» Сказав мені Еміль Полонський. «Ти є свідком початку геніальної наукової розробки, що неодмінно матиме вплив на розвиток українського, європейського та світового футболу!» «Не діставай мене своїми маразмами, дуже тебе прошу». «Чекай, тобі що, нецікаво?»
Я гмикнув. «Тобі ці прізвища, я так бачу, знайомі». От мале нахабеня. «Трохи». Сказав я, і знову гмикнув. «Так от! Я хочу проаналізувати прізвища всіх видатних українських футболістів. І в результаті отримати прізвище футбольного генія!» Оскільки я мовчав, Еміль продовжував. «От ти розгадуєш кросворди?» «Дуже рідко». «А розгадував такі кросворди, у яких ти спочатку отримуєш літери, з яких повинен скласти слово? Ну як тобі ще пояснити? Ти розгадав весь кросворд. І зібрав всі необхідні літери. Ось в тебе вийшло, ну, скажімо, ЦВСАРКНИПІ». «ЦВСАРКНИПІ!» Повторив Мілік. «І ти ходиш з цим в голові, розкладаєш по літерах, раптом – клац, в тебе склався пазл, і ти розумієш, що це не прізвище грузинського князя чи міфологічна істота, а – СПРИНЦІВКА!» «Дуже цікаво». Сказав я. «От і в мене це буде. Обов’язково відбудеться цей «клац»!» «І ти отримаєш спринцівку? Взагалі, як людині твого віку та статі таке слово до голови могло прийти?»
«А що, воно секретне? Спринцівка? Може, тобі ніяково через це стало, то вибач! Слухай, ну не можна ж бути таким, яким ти є. Ти ж такі статті пишеш. Взагалі не такий вже ти тупий! Не прикидайся. Теж мені – обрав собі спосіб захисту… От, до речі, географічка наша, класуха, Енсерпнія Сергіївна, тобою захоплюється, вирізки твоїx статей збирає і цитує тебе на уроках. А зараз ти мені що демонструєш? Ой, щодо географічки. Ледь не забув!» «Що ти не забув?» «Сходи до неї, будь-ласка, сьогодні». «До кого?» «До географічки!» «І сказати, що я – твій батько? Що ти вже накоїв, що ти їй зробив?
На глобусі намалював зайвий континент чи стер Австралію?» «Я їй нічого не зробив, і глобусу також. Я не збоченець. І взагалі я гарно вчуся. В якомусь сенсі їй зробив ти». «?» «Ти її кумир. Світоч географії, прожектор туристичних маршрутів, майстeр географічних опусів. Вона мріє познайомитися з тобою особисто». «Що ти їй про мене набовкав?» «Нічого такого». «Такого. А якого?» «Сказав, що ти – гарний, що ти мій дядько і залюбки з нею поспілкуєшся. Все інше вона прочитала в тих журналах, які тебе друкують. Ну… може, вона там щось собі нафантазувала, знаєш, жінка п’ятдесяти трьох років здатна та–аааа–ке нафантазувати, що ти можеш бути приємно здивований!»
«Все! Годі!» «Який ти психований…» «Чекай зі своєю Гарпією Сергіївною. Я ще подумаю, знайомитися з нею чи ні. Поясни мені про твою кляту СПРИНЦІВКУ!» Малий похнюпився. «Ну я ж пробую тобі пояснити, а ти нічого не розумієш!!! І взагалі, ти немов п’яний». «Це – наклеп». «А чого координація рухів така непевна? Ти менe чіпляєш своєю головою». «Отруївся. Знаєш, як це буває, коли обідаєш не вдома?» «А що ти їв?» «Та таке. Японська кухня. Рис. Равлики. Вугор». «Точно?» «А то. Я не встиг би так швидко забути, що їв годину тому». «Я просто питаю, бо цей рис, равлики та вугор відчутно відгонять коньяком».
Спостережлива мала потолоч. Я вирішив повернути його до футболістів зі спринцівкою. «Краще давай про науку. Ніж про особливості мого денного харчування. Я не розумію? Гаразд. Тоді спробуй пояснити ще. Справжній «вчений» має бути наполегливим». «Добре. Я намагаюся скласти прізвище геніального футболіста. Щоб тоді, коли народиться хлопчик з таким прізвищем, його відразу – цоп, і на поле, уперед до перемог!!» «Нісенітниця». «А от і ні! Побачиш! Побачите ви всі, скептики!» «Звісно, що можуть бути похибки, але навіть зараз видно, які літери обов’язково будуть у прізвищі, бо деяких літер нараховується багато, деяких – кілька, інших взагалі немає! Але «о», «н», «л», «к», «б», можливо, й «в» обов’язково будуть! Не виключено що «ш» чи «ч». Я постійно буду це аналізувати»!
Малий мав напрочуд завзятий і запальний вигляд! Я сказав йому, щоб він тримав мене в курсі. «Тобі це цікаво?» «Дуже». «А паралельно я працюватиму над тим, якого числа та в якому місяці, найімовірніше, народиться цей футбологеній!» «Супер, Мілік! Гол. Тобто – молодець!» «А якщо врахувати теорію підштовхування, взагалі все буде добре!» «Це що за чортівня?» «Теорія. Дуже проста. Коли ти чимось сумлінно займаєшся, ти спонукаєш до появи речі, пов’язані з твоєю діяльністю або навіть з думками. От я вираховуватиму прізвище геніального футболіста, а він буде народжуватися!» «Діти не від цього народжуються, Емілько!»
«Дуже дотепно. А от ти знаєш, що було з Гаріком?» «Навіть не уявляю. Ані хто такий Гарік, ані того, що з ним було». «Гарік… ну, неважливо. Це довго пояснювати». «Невже? Що, ніяк не пов’язаний зі старенькими Саранськими, з Жоріком, Елькою та Яшею?» «Ніяк». «І не є племінником Віолончелі? Це ж треба таке». «Не часто, але таке трапляється. І щоб ти знав, іронія – хвороба слабких! Так от! Не в тім річ. Річ у тім, що колись на Новий рік, а за східним гороскопом то був рік Вепра, його дівчина подарувала йому іграшкове поросятко! Нікому крім Гаріка порося не сподобалося. Мати Гаріка нарекла його мухриком, тому що він був якийсь брудний, на її погляд. А от Гаріку подарунок дуже подобався, бо був у болотяних плямках. Неординарне порося, камуфляжне, – так Гарік його звав. Дівчина Гаріка теж вважала, що порося неординарне, та побажала, щоб рік у Гаріка видався таким самим неординарним. А бабця йому сказала: Гаріку, дитинко, здихайся цієї тварюки, бо підеш до армії цього року. Гарік сміявся, що, мовляв, за забобони, що за дурість. Але навесні відбув в армію». «Маразм». Сказав я. «Звісно, що маразм. Університет, де він вчився, позбавили акредитації, прибрали військову кафедру, і бідного Гаріка – цуп, закамуфляжили. А все через що? Все у Всесвіті взаємопов’язане».
«Скільки в твоїй голові сміття – страшне. Але все одно молодець. Я не очікував, що ти такий… творчий!» «Думав, що я тільки по клавішах бумцати вмію?» Я вирішив не підтримувати тему бумцання по клавішах. «Помилявся, старий. Кожний має право на помилку». «Ти мені про це кажеш? Пам’ятаєш, я тобі розповідав про Жоріка та Неонілку?» «Почалося. Слухай, може припиниш чіпати Жору, хай вже спить спокійно». «Ця історія не про нього». «А чого ти його згадав?» «Щоб ти його пригадав. Бо ця історія про його сина – Льоню». «Так у нього був син?» «Є. У нього є син». «І що?»
«Одного разу приятель Льоні (ну, його ім’я тобі ні до чого) подарував Льоні на день народження маленьку коробочку з чимось металевим. І Неоніла подумала, що то сережка. Навіть дві. І ще вона подумала, якщо хлопець хлопцеві на день народження дарує сережку (навіть дві!) в гарній коробочці із золотавою стрічечкою, про що це свідчить?» Я приблизно здогадувався, про що це може свідчити. «Це свідчить про те, що Льоня – голубий. Як вона вбивалася, ти б чув. Мамі телефонувала тричі на день, і вночі також. Так плакала, нам всім було її шкода. Вона Льоню любила, а гомосексуалістів дуже не любила, – завжди, коли бачила їх на екрані чи в газетах – плювалася. То виходить, що плювалася вона й на власну кровиночку. Хоча моя мама була здивована огидним ставленням Неоніли до голубих. Маючи такого чоловіка, як Жорік, який за бабами бігає, мов пияк по горілку, треба цінувати, що існують чоловіки, які поза тими справами. Але ти сам знаєш, що таке жіноча логіка! Неонілка повірити не могла, що Льоня – таки так. Він. Вона, вірніше». «І що?» Знову поцікавився я. «А нічого. Потім Жорік знайшов цю коробочку, – добре, ще до того, як Неонілка полізла з сином стосунки з’ясовувати. І виявилося, що в тій коробочці – риболовний гачок та зимова риболовна мормишка». Я почав реготати.
«А ще є історія про хімію та саркому. Якось старенька Саранська подумала, що їхня Елька захворіла на саркому». «Господи, хай Бог милує від такого. Що ти верзеш?» «Правду. Елька по телефону говорила подрузі, що йде на хімію, хоча й волосся в неї випадає, але однаково треба йти». «І що?» «Старенька Саранська миттєво подумала, що в Ельки – рак. І почала обдзвонювати всіх наших». «Ого». Сказав я. «Еге». Підтвердив Мілік. «А коли Елька повернулася з жахливим перепаленим волоссям, старенька ще більше перелякалась! І тільки потім з’ясувалося, що Елька ходила до перукарки». «Бідна ваша Елька, постійно з нею щось трапляється». «Ти розумієш, що випадковостей не буває? Є купа предметів, які несуть нам інформацію, варто тільки знайти шифр. Навіть казки. От дивися: килим, що літає. Він свідчив про те, що в нас будуть літаки. А яблуко, яке котиться по тарілці і показує майбутнє? Це – прообраз ультразвукового дослідження!» Мілік захопився.
«Більше історій не буде?» «Ні! Але буде географія. То ти сходиш до географічки?» «Слухай, ну якого біса мені туди пхатися»? «А тобі що, важко?» «Та ні, не важко, але якось по-ідіотськи, на мій погляд». «Подаруй їй свіже число журналу з твоєю найновішою статтею, бажано, щоб там була твоя фотка, напиши автограф – вона дуже зрадіє. Треба робити людям приємне, приносити подарунки, хіба ні?»
І я пішов робити людині приємне, поніс подарунка. Повірити в це не можу. Навіщо я цим займаюся? Я ніколи не прагнув бути Дідусем Морозом, навіть перевдягатися в нього не хотів ніколи. А зараз в мене подарунковий пакунок, в ньому лежать цукерки та купа журналів з моїми геніальними викладами. Школа Еміля неподалік від мого будинку, хоча б в цьому мені пощастило – не пхатися на інший кінець міста.
Вона сиділа за столом. Звичайна жінка. Можна назвати її елегантною. Блузка перлинно–сірого кольору, світлі штани класичного покрою, туфлі–човники. Попелясте коротке волосся. Як на п’ятдесят три роки, виглядала чудово. Вона читала один з журналів, куди я також віддавав свої статті. Коли вона на мене подивилась, я відчув, мабуть, те саме, що відчувають попервах всі зірки–початківці. В її погляді було і захоплення, і неможливість повірити в своє щастя: невже це дійсно ВІН? Вона дивилася на мене і тицяла пальцем в аркуш журналу. Мабуть, там було моє прізвище під статтею. Або маленька фотка.
Я уявив собі таку картину. Сиджу я на лавочці, читаю «XXL» (може, з «читаю» я погарячкував, скажімо – роздивляюся), аж раптом бачу – Дівчина місяця. Посміхається до мене і запрошує пройтися. Або – Стівен Спілберг. І каже мені: «Хай, Пол! Хау світ ту сі ю хіа…»
«Павле, то це дійсно ви? Яка радість!» Саме так міг звернутися до мене Стівві. Мілік не помилився, його вчителька щиро раділа моєму візиту. «Доброго дня, Е-еее-еее». Я так і знав, що забуду її ім’я. «Так, це – я. Ось прийшов до вас. Журнали приніс». «То сідайте, чого ж ви стоїте! Я в захваті від того, як ви пишете. Еміль казав, що ви його дядько, але в такі речі спочатку не віриш. Знаєте цих хлопчаків, вони люблять фантазувати. Але потім я подумала: але ж він не каже, що його дядько – Кусто або Тур Хейєрдал, то, хто його знає, а раптом не бреше?» Я хотів сказати, що Мілік не бреше ніколи, але відразу передумав.
«Мене звати Енсерпнія Сергіївна. Для вас – просто Енсерпнія, мені буде приємно. Ви, мабуть, дивуєтеся, що за гарне ім’я?» Хоча мені б ніколи не спало на думку віднести це ім’я до гарних, на підтвердження того, що здивований, я покірно кивнув. «Ой, це ціла історія. Коли я народилася – мене назвали Наталією, а все моє дитинство кликали просто Ен, я й сама себе так називала. А потім я пішла до школи, і в нашому класі було дві Наталки: я та ще одна дівчинка. І що цікаво, іншу Наталку також звали Ен, тож нас почали плутати, бо на інше ім’я ми не відгукувалися. Я досі не люблю ніяких наталкотворень. І тоді вирішили називати мене – Ен Серпнева, бо я народилася в серпні, а її – Ен Лютнева, бо вона народилася в лютому. Слідкуєте за перебігом подій? Белетристика, чи не так?» Я слідкував.
«А чого вас за прізвищами не називали? Тоді б ніхто нікого не плутав. У вас же є прізвище?» Поцікавився я. «Звісно, є. Але нам не подобалося, коли до нас зверталися на прізвище, ми ж були дітьми! Вам подобалося в дитинстві, коли вас нарікали Дудником? Мені б це не сподобалося!» Я подумав і вирішив, що мені б теж було не до вподоби, якби її нарікали Дудником. «Отож. Мати ніколи не зверталася до мене на прізвище!» «Зрозуміло». «Вчилися ми, зростали, а коли отримували паспорти, то Ен Лютнева записала себе як Енлюта, а я стала Енсерпнією. Більше ні в кого немає таких імен!» Життєрадісно підсумувала вона.
«Дуже цікаво! Дякую вам за цю історію. Дуже у вас затишний кабінет, але мені час іти. Справи, справи». Проте Енсерпнія так не думала. Вона почала закип’ячувати воду на чай. «Що ви, Павлику, зачекайте. Ми не встигли поговорити про вашу творчість, мандри. Мені дуже цікаво, якої ви думки про викладання географії в школах! Зараз наїмося ваших чудових цукерок! Прощавай ідеальна фігура!» По-змовницьки підморгнула мені вона.
Тільки цього мені й бракувало! Я уявлення не мав про викладання географії в школах, мало мене цікавило й викладання географії у вищих учбових закладах, я був поза цим. Можна назвати мене письменником. Останнім часом мене вабив підхід – залишатися вдома, мандрувати Інтернетом і писати чудові статті. А інколи хотілося побачити щось на власні очі. Крім того, я обожнював відкривати для себе нові спиртні напої, а відкривати нові спиртні напої теоретично – сумна та невдячна справа. «Якби не вина – чорта лисого вам всім, а не відрядження». Так приблизно я думав. Але сказати таке Енсерпнії не наважився
б. Ні, не за цього життя. «Власне, я ніколи не думав про методи викладання географії, якщо бути відвертим». Повідомив я. «Шкода. Дуже шкода! На моє тверде переконання, вам потрібно про це думати. Щодня! Оскільки, якщо такі люди як ви, поділяться рецептами зачарування предметом, ми зможемо виховати здорове, географічно активне покоління. Ну?» Я на неї дивився. «Ну»? Повторила вона. «Безперечно?» Спробував вгадати я.
«От і добре! Тільки не забудьте поділитися своїми роздумами зі мною!» З «безперечно» я вцілив у десятку. «От і чай». Я взяв чашку. «Ви, певне, здивувалися, Павлику, як то я не питаю, який чай ви любите?» Я посміхнувся, про всяк випадок. Але повторювати трюк з «безперечно» остерігся. «А це тому, що я дуже уважний читач! Я читала вашу статтю про правильне заварювання чаю! І ось. Ну?» Я здогадався, що мушу скуштувати. «О, чудово, дякую!» «Бачите! Якщо ви переконали таку стару та вперту жінку як я в тому, що вона не вміє заварювати чай, а потім її перевчили – і це тільки за допомогою свого слова – то з молодими, гнучкими мізками ви здатні творити дива, Павлику, просто дива!»
А я думав, що б таке сказати, щоб не образити її, й отримати шанс зникнути звідти? Ото було б справжнє диво. Вона розповідала мені про своє бачення викладацького процесу, про мої статті, про неймовірність Флоренції, де вона побувала цього літа (в неї там живе сестра), про сучасні інформаційні технології і про те, що субтропіки наступають. «Енсерпніє Сергіївно», – нарешті наважився я. «Так?» Здається, я обірвав її думку з приводу помідорного фітофторозу, який впливає на свідомість людини майже так само як ЛСД. Звідки вона знає про вплив ЛСД? Я вже не кажу про те, навіщо ласувати фітофторою? «Розумієте, сьогодні в мене заплановано дуже важливу зустріч. Якраз з фахівцями по хворобах помідорів». Мені вже було зле від того, яке казнащо я несу, та зупинитися я не міг. «Тому дуже вдячний вам за ці думки. Вони допоможуть мені під час розмови. Але я змушений вас залишити. На мене чекають». Невже вийде? «Ну?» Чергове ну. «Безперечно!» Впевнено сказав я. «Добре, тоді до наступного тижня!» «До наступного!» «Звісно, я вам ще нагадаю, і тему вашої лекції ми проговоримо на вихідних, але дітей до зустрічі з вами я почну готувати завтра!»
Я так і не зрозумів, в який спосіб я погодився дати урок однокласникам Еміля Полонського? Він мені за це дорого заплатить.

Розділ ІX
Щонайменше, про колишніх чоловіків ваших дівчат та колишніх військових, а також про церкву...

«Доброго вечора!» Цікаво, цих слідчих вчать розмовляти таким тоном, що навіть прості слова звучать, як звинувачення? Хай знайдуться сили її витримати після Енсерпнії! «Доброго вечора. Еее… Тамаро Антонівно». «Тримай». З цими словами Тамара-ментяра втулила мені до рук цупкого папірця. «Дякую».
Про всяк випадок сказав я. Цупкий папірець виявився почесною грамотою, підписаною міністром внутрішніх справ. «Це точно мені?» «Певною мірою так». «За що?» «Що за що?» «Це мені за що?» Не зміг стриматися я. «Це – почесна грамота для твого малого». «Для Міліка? За що?» «Неймовірно допитлива людина. Ти. В органах би працювати. Малий твій запитав, чи є в нас почесні грамоти. Я кажу, що звісно, є. Тоді він попросив принести. Я принесла. Не уявляю, для чого йому це знадобилося. Може, тебе хоче нагородити? Тільки не питай за що. Досить з мене цього защокання на сьогодні». Далі ми їхали мовчки. Тамара-ментяра та я з Почесною грамотою від Міністра внутрішніх справ.
Квартира знову зустріла мене тишею. Цікаво, а куди зникла Сарабанда для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя? Невже мій план із затиканням молоточків спрацював настільки, що малий не впорався з цією проблемою дотепер? Хоча… Може, вовтузиться досі з вираховуванням прізвища геніального футболіста? «Привіт! Є хто вдома?» Мені назустріч вибіг Террі, привітався, та знову зник на кухні. Харчується, чи що? Зіггі зустрічати мене не вийшов, важко йому: поки збереш лапки до купи – вже й втомився.
На кухні, куди я попрямував, крім собак та Міліка, які окупували мій диван, за столом сидів чоловік в довгому чорному плащі. Його сиве волосся було зібране у низький хвіст, а на підлозі, ближче до шафок, лежав широкий матрац. На мій погляд, саме такий вигляд мають люди, які приносять у дім сумні звістки. Але чи приходять ці люди з матрацами, я знати не міг. Мені здається, що це занадто – приносити одночасно погані звістки та матраци. Визначитися треба, що з собою тягти. З іншого боку, може, це «Расвєтович», той, хто лагодить роялі? «Доброго дня, Павле», – тим часом промовила до мене Чорна Людина глибоким проникливим голосом. Таким голосом якось в метро мене вмовляли пожертвувати гроші на поліпшення стану київських дитячих майданчиків. Я тоді не пожертвував, тому в нас дитячі майданчики й залишаються схожими на миршавенькі сарайчики.
«Ви, мабуть, трохи здивовані моєю присутністю у вашому домі. Я – отець Макарій». Своєю посмішкою незнайомий отець Макарій пропонував мені порадіти зі своєї присутності в моїй оселі. Порадіти з того, що він завітав саме до мене! Поки я збирав свої думки до купи, малий вихопив почесну грамоту. «Це – мені!» «Тобто Ви хочете освятити піаніно?» Чомусь це здалося мені природним. Піаніно відмовлялося грати – Расвєтович йому не допоміг, тому, якщо справа нечиста, Гестапо викликав отця. «Піаніно? Не бачу в цьому потреби. Емілю, дитино, тобі потрібно освятити піаніно?» «Не хоче він святити піаніно! Це тебе совість мучить, запхав туди свої папірці!» Ага. То папірці цей вихвостень знайшов та витяг самотужки. Ну звісно, майбутній нобелівський лауреат. Піткрадій1.
«А, ви зовсім про мене нічого не знаєте, так?» Я хитнув головою. Соромно мені має бути, чи ні? Я що, повинен про нього щось знати? Він відомий святий чи що? Отець Макарій. То це не плащ, а ряса. Колись секретарка Таллія сказала, що їй дуже пасуватиме ряса. Я довго думав, невже вона хоче усамітнитися в монастирі, аж поки мені не пояснили, що вона мала на увазі сарі. Якби я був Міліком, обов’язково б розповів цю чудову історію. Священиків я уникав.
Не можу сказати, що я їх боявся чи завинив їм. Нічого такого. Але мені ніколи не хотілося з ними спілкуватися. Не знаю, чи буває з кимось таке, зі мною от буває.
Я навіть не знав, як до них звертатися. Щоб було чемно та доречно. Подібна проблема існувала в мене з військовими. Я не розбираюся у військових званнях, але ж принаймні в них є зірочки, які треба рахувати (одна зірочка – це такий-то, дві – ще якийсь, три – щось інше), а в цих – тільки хрест. Один. На всіх.
На них, на нас. Все. Як їх розрізняти? «Ваше преосвященство?» Спробував я. Отець Макарій перехрестився. Про всяк випадок – саме так, як я дякував (про всяк випадок) представниці правоохоронних органів Тамарі-ментярі за грамоту для Міліка. «Цілком достатньо, якщо ви будете звертатися до мене просто – отець Макарій». Чомусь мені закортіло запитати, чи обмивають вони «священицькі звання» і чи заливають горілкою образки Божoї матері чи хрестики.
«Чого ти вирячився на нього як ультраправий націоналіст на пам’ятник дідусю Леніну? Моя школа вплинула? Це – чоловік Сари. Валєрка!» Вніс свої правки Мілік. «Шануйся, дитино! Не забувайся!» Дорікнув Мілікові «Валєрка».
Не сподобалося щось. Не через дідуся ж Леніна він його шпиганув? Але як я міг не вирячитися? Чоловік Сари? В моєму будинку? Господи милий, він – колишній військовий і теперішній священик. Гірше й не вигадати. Мені зле від цього поєднання особистостей. Як на мене, з нього було б достатньо бути або чоловіком Сари, або священиком, або військовим. Ні, він примудрився це все поєднати! А ще борода та сивий хвіст. Цього я також не виношу.
«Колишній чоловік Сари». Тим не менш буркотнув я, наголошучи на слові «колишній». «Ви ж військовий!» Мене охопило обурення. Зрештою, що це за бал-маскарад? Військовий – то й будь ним. Ні, вони примудряються ще й у рясу розряджатися. Блазні. «Колись був, ви праві. Безперечно». «Тобто, як це колись? Ви ж офіцер, я навіть пам’ятаю ваш силует під нашим університетом біля червоного автомобіля. Та що це взагалі таке?» «А яка тобі різниця? Ну от яка тобі різниця, чим він, тобто Валєрка, займається? Яка тобі різниця, чиї накази він виконує – міністра оборони чи Господа?» Поцікавився Мілік. Я його проігнорував. «Заспокойтеся. Невже ви або хто–небудь з ваших друзів ніколи не відчували покликання? Не змінювали долю?» «Змінював. Але не настільки. Це вже занадто». «Як це не настільки? Твій Тимофій колись отруював людей горілкою та пігулками, а зараз допомагає їм порадами. Це фактично те саме! Голос покликання та зміна долі!» Знову Мілік. «Я зараз заб’ю тебе». Попередив я малого. «Рідні мої, браття, вгамуйтеся. Подумайте про те, як важливо зберегти мир за умов війни статей, віку, міста та села…»
Я уявлення не мав, як з ним спілкуватися. Колишній чоловік Сари. Валєрка. Військовий. Отець Макарій. Я не вмів спілкуватися зі священиками. Принаймні, коли я бачив когось із релігійників, мені хотілося говорити з ними пошепки, а я не хотів шепотіти весь час у власному будинку. Так, наче хтось тут помер. Щодо військових, то в мозку кружляло одне запитання: «В якому полку служили?» Я усвідомлював, що воно ідіотське. І відчував, що потім бесіда обов’язково розвиватиметься у напрямі: «Чоловік, що не служив в армії, не чоловік. Баба, що не народжувала, не баба». Я не служив, уникав цього, і нікому не порадив би йти до армії. Але цей вовкулака Валєра мене розуміти не буде. Військовозобов’язаний розуміти пацюка цивільного не зобов’язаний, гигиги. Хоча, може, зараз і зрозумів би, адже він посланець Божий. Я не служив, тобто не був мужиком, і не народжував, себто не був бабою, я був воно – істота, яку не приймали чоловічий та жіночий світи.
На відміну від військового та отця Макарія, до Валєрки, як до колишнього Сариного чоловіка, в мене було багато запитань. Я от ніяк не міг зрозуміти, як вона могла вийти за нього заміж, як вони жили, чого розійшлися, вже не кажучи про сумнозвісний перший раз Сари, який мені спокою не дає. Але як про все це запитати, коли він тепер у рясі, чорти його забирай? (Прости мене, Господи! Сподіваюся, ти відчуваєш різницю між щирими віруючими та нещирими служками твоїми.)
«А ти обідав?» Знову Мілік. Зрештою, я був вдячний йому за цю пропозицію. Хоча більш за все мені кортіло зараз на нього визвіритися. Ряса Валєрки стримувала моє визвірювання. Невже я такий побожний? Ймовірно. Але моя побожність на Еміля не поширювалася, тому я пішов у наступ на малого Сарабандиста. «Ти! Тепер з тобою. Навіщо тобі грамота МВС? Це тобі що, дитячі забавки? На стінку собі хочеш повісити для формування героїчного образу?» «Яке ж там! У нас бачив, яка родина? Купа неадекватних персоналій, ще й ти додався. А раптом щось? А тут – бланк! Тільки прізвище впиши – і все готово! Можна показувати будь-якому судді. «Пе-ггге-кон-лі-ва шитюка»! Сказав би Конрад Карлович. Він тоді міг би встати на першій стадії процесу або для ефекту навіть трохи пізніше, промовляючи: «Шановний суд, шановні сторони процесу, прошу розглянути клопотання про приєднання до матеріалів справи доказ захисту № 2 – Почесну грамоту МВС, якою було нагороджено підсудного!»
«Який Конрад Карлович? Який суд?» «Суд спочатку районний». Пояснив Мілік. «Конрад Карлович Полонський – відомий житомирський адвокат, фактичний голова житомирського роду Полонських». Люб’язно увів мене в курс «Державний лад та право Полонських» отець Макарій. «Треба було кілька грамот взяти! Але це вже я трохи пізніше». Отець Макарій торкнувся хреста, я ж взяв до рук Зіггі. В кожного своє заспокійливе.
«Давайте обідати!» Мілік-миротворець почав займатися харчами. І тут я помітив це. Не розумію, як я раніше цього не помічав.
Стіл відцентровувала одна з моїх мисок, наповнена картоплею. Нічого незвичайного, з першого погляду. Хоча я миски з неочищеною картоплею на стіл не виставляю, але то неважливо. Справа була в іншому. На всіх картоплинах було зображено хрест. «Це що таке?» «Картопля!» «Я розумію. Отець… е… Ви її що, охрещували?» Обличчя отця Макарія сповнилося патоковим добром. Мабуть, він остаточно усвідомив, що я – психопат. І шкірою відчув: зі мною треба поводитись обережно. Як з голубами – раптом хтось з них запліднив Діву Марію? Казна що верзу…
«В якому розумінні?» Тим не менш запитав він. «У православному, батюшко, виключно в православному». Відповів я. Отець Макарій повільно кліпав очима. Може, він не православний? «Чи святили? Може, у вас програма така в патріархаті: кожну овочину, яка може виявитися підступним буддистом, у зародку перетворити на палкого християнина?»
«Яку овочину? Які буддисти? Про що ви говорите?» Отець Макарій вимогливо дивився на Еміля, який, в свою чергу, весело дивився на мене. «Емілю, про що йдеться?» «Про картоплю», – відповіли ми з малим. Отець Макарій наблизив до миски своє обличчя. І перехрестився. «Господи милий, що то?» «Це я у вас питаю, що то?» «Емілю, що відбувається з картоплею? Якщо це жарт, то мушу тебе переконати: він не вдався, і я обов’язково матиму розмову сьогодні ввечері з твоїм батьком. Це Павло тебе навчив, дитино?» «Я не його вчитель, щоб ви знали. Я – коханець вашої колишньої дружини». Я був у запалі. «А, ось ви про що». Відгукнувся Еміль, який встиг прилаштувати пательню та глечик на плиту. «Я спочатку не зрозумів. Це мама позначила ту картопельку, яку краще запекти! Вона так завжди робить. Давайте вже їсти!»
І ми почали їсти. «Послухайте, – я все не міг заспокоїтися. – Але як ви, ну тобто як сталося, що ви…» Важко мені було, ой важко. «Прийшов до Бога?» «Так!» «Ну а що тут такого дивного, на ваш погляд?» «Мені складно збагнути, як військовий може перетворитися на отця. Ну, не в сенсі отця, як отця, а в сенсі Отця… В православному сенсі!» «Знаєте, мені здається, що нас багато чого поєднує і окрім Бога. Для мене, військового, святинею тоді був статут, для мене зараз – це Біблія. Правила, порядок, пошана до вищих чинів».
Я мовчав і думав: чи нормально буде, якщо я запропоную випити. «Ви віруюча людина?» Раптом почулося. «Ні, я агностик». Я таки підвівся та поліз до дерев’яної підставки для вина. Агностикові можна. «Агностик» – просто назва для якогось гидкого підшкірного паразита, – це ж треба було так назвати людину з тверезим поглядом на життя. «Зараз піст?» Поцікавився я. «Ні». «І нічого такого іншого?» «Не знаю, що ви маєте на увазі під іншим. Сьогодні, зокрема, державне свято Чеської республіки». «Треба відсвяткувати. Ви таке святкуєте, отче?» «Запрошений до амбасади». Відказав сором’язливець. «Я обов’язково мушу випити! Нас із Сарою, зрештою, поєднав справжньо–фальшивий моряк, якого ми частували пивом у Празі! А ви, до речі, як з нею познайомилися?» Раптом настрій в мене покращився, я згадав про рожеве винце Rulandskе modrе rosе врожаю 2006 року моравскої винокурні Bzenec!
«Вони познайомилися на курсах івриту. Я не знав, що тобі це цікаво, а то б раніше тобі переповів! Треба було мене попросити – я б все, як у романі, виклав! Послідовно. Мене всі за це хвалять – я вмію розповідати послідовно». Це було першим, що я почув, коли прибіг з пляшкою. «Ви єврей?» Запитав я в отця. «Ні, але він дуже хотів ним бути. Хоча от мій батько вважає, що всі, хто вірує в Бога, не проти бути євреями». «Емілю! Шануйся!» «А що тут такого? Ти ж сам говорив тоді про те, що в української армії немає перспективи, а от в ізраїльської є, і чому б вам не податися в Хайфу? Він обрав Сару, тому що думав, що вона його вивезе туди!» В принципі, я не знав, як реагувати.
«Я не тому її обрав». Невідомо чому сказав я. Ніхто не цікавився моєю думкою. «А він – тому, тому! Хотів чкурнути з Батьківщини!» Я на місці отця Макарія сказав би хоча б щось, бо Еміль не любить мовчазних пауз, безмовних пустощів. Він все миттєво заповнює словами. Там, де мали б бути ваші слова, – притуляє свої. Ваших три – його десять. Треба пильнувати, отче Макарію! «Але він помилявся, бо Сара – не стовідсоткова єврейка! У Сари мати – гойка! Це її ім’я ввело його в оману».
«Як це?» Перепитав я. «Так! Він думав, що дівчина з таким ім’ям як Сара – не може бути ніким іншим, ніж єврейкою.
А Сара отримала своє ім’я завдяки компромісу». Тут в мій мозок увійшов пронизливий здогад! «То Сару назвали на честь стареньких Саранських?» «Ні, хоча на цю тему часто жартували. Не думай, що ти перший такий дотепник. Її так назвали, тому що мати хотіла назвати її Сашею, а батько – Радмилою, вони довго чубилися, а потім вирішили назвати її або Расою або Сарою, щоб поєднати два імені. Перемогла Сара. Бо ім’я Раса всім видалося надзвичайно агресивним. Хоча, на мій погляд, Раса – це вінтажно! Раса Полонська – клас! А Валєрка про це не знав!»
«Давайте краще вип’ємо за чехів!» Запропонував я, бо Валерія мені стало шкода. Я уявив собі, що могли б розповісти батьки Інни про причини нашого одруження. Хоча, з іншого боку, якби в мене була можливість підслухати їхні розмірковування щодо даного предмету, я б це зробив. Цікаво, наче побувати на власному похороні. Але я забув, що Мілік не п’є, тому не стане відволікатися на мою пропозицію, бо для нього це зовсім не краще. Що стосується отця, то випити йому хотілося, та він не знав як про це сказати, щоб не зашкодити власній репутації. «У нас вся родина була проти шлюбу! Навіть Сара! Але потім вона зробила це навмисне, щоб на неї не тиснули. Продемонструвала дорослість.
Це як курити, трахатися під парканом, плюватися, пити портвєшку. Всього цього вона не робила, натомість погодилася вийти заміж за Валєрку. Ну, а ще вона була пухкою, їй здавалося, що чоловіків вона не цікавить, крім тих, які поширюють пігулки для схуднення». «Валерію, себто отцю, отче… еее…» «Можете звертатися до мене як до Валерія, що це змінить»? «Дякую. А будучи військовиком, ви чим займалися?» «А він був «особистом» в Комітеті державної безпеки. Нами займався, євреями, гигиги. Ось ким він був. Реінкарнація інквізитора». Міліку було весело.
«А ви дійсно не вірите в Бога?» Нічого іншого отець вигадати не міг, крім запитати в мене саме про це. Він ще б у ката поцікавився: «А ви справді за смертну кару?» «Колись я читав на ніч «Отче наш» перед сном. А потім подумав, що це те саме, що й примовки в піонерському таборі: треба їх читати, всі цього від тебе чекають, от ти і примовляєш. «Всім, всім доброго дня, з кожним ми вітаємося, всім, всім доброго дня – з вітром сперечаємося». «Вперше чую таке порівняння. Але ж читати молитву можна щиро, чи не так?» «Загалом – так. Але розумієте, я от не люблю адвокатів та страхових агентів, які представляють інтереси людей. А насправді просто викачують з них гроші. Тим паче, не долюблюю людей Церкви, які представляють інтереси Бога фактично з циx самих причин, що й адвокати зі страховиками, тільки масштаби у них більші». «Знаєте, я би не став звинувачувати усіх скопом…» «А знахарки? Ви їм шили відьомство та звинувачували саме скопом. І білих, і чорних! А ще – вчених та бунтівників!» Сучасні діти дуже багато читають. Я бачив ці думки на обличчі отця Макарія.
«Потім, мені не подобається, що до Бога я можу звертатися на ти, а от до вас – тільки на ви. Чого б це? Зрештою, мої стосунки з Богом, це мої стосунки з Богом, яке ви маєте до них відношення? Свічку тримаєте? Це ви вмієте, навіть культ з цього зробили. Мені не потрібні посередники». «Церква єднає людей, вона підсилює Боже добро, Боже слово, чому ви не можете цього усвідомити?» «Мені не треба нічого підсилювати, я добре чую. А ще вам цікаво буде дізнатися про те (тут в мене наче вселився Таллій), що пошукова система Google на слово «партія» видає 1 350 000 сайтів, а на слово «церква» – 965 000, але якщо додати дані слова «релігія» (690 000), то виходить сумна картина. Фактично партія та церква дорівнюють одна одній. І мене від цього нудить. Сайти, гостьові Інтернет-сторінки: «замовляй у нас молитву», «напиши записочку єпископу». Ви вважаєте, це нормальним»? «Освіта, прагнення опанувати різноманітні науки – завжди були милі Господу».
Так, зрозуміло, я – пас з ним розмовляти. Це я так думаю, проте мене все одно несе: «Знаєте ж, мабуть, як ваші молоді попи церкви називають? Точками! Точнісінько, як бариги. Чия точка багатша, чия бідніша, чию краще розташовано, чия більша. А ви після цього хочете, щоб я йшов до церкви? З чистим серцем? Приносив туди свої сумніви, гріхи, думки?» «Може, й знайдеться один такий лиходій на все наше братство, але то – виняток!» «Невже? Одного разу, коли я перевіряв новий туристичний маршрут, побував на прийомі у мера, ну і звісно, там були ваші – церковні чини. Без вас жодне прийняття не обходиться. І от один, старший, каже іншому, нижчому за рангом. «Отже так. Якщо в тебе найближчим часом щось у черговий раз замироточить, можеш готуватися на роботу в народне господарство!» Ви з усього готові робити бізнес. Навіть з дива. Як Девід Коперфільд. Але він – на відміну від вас – Бога до своїх справ не приплітає».
«Я бачу, що ви, Павле, агресивно налаштовані. Тому я не думаю, що в нас вийде діалог. Знаєте, коли я був молодшим, я не пропускав жодної дискусії, але ці часи минули». «А знаєш, Валєрко, ваші дійсно як бандюгани поводяться». Озвався Мілік. Наче «пас» я йому не давав, «фас» не кричав, але він вступає. «Емілю, ти звичайно можеш поводитись, як тобі заманеться. Й, у тому числі, звати мене «валєркою», але принаймні з гостями свого дому ти мусиш поводитися гідно». Як зворушливо.
До речі, про «гостя» і про «дім». «Отче, а скажіть мені, будь-ласка, я тут примітив матрац. Він – ваш?» «Так».
Поважно відповів отець Макарій, лагідно подивившись на матрац. «Тобто я так розумію, ви хочете ночувати в моїй квартирі?» «Цілком справедливо». «Щодо справедливості та її цілковитості в мене є певні сумніви. У мене з приводу цих явищ власне бачення. Проте я хочу запитати інше: а чого це раптом?» «Що?» «Павло цікавиться, чого ти до нього вдерся!» «А, ви про це. Маєте право. У нас оголошено дводенний збір. В Лаврі. Як правило, я зупиняюся в Емілії та Геннадія, оскільки вони мешкають неподалік святині, але в них, як вам відомо, ремонт». «Ага. В них – ремонт, то ви до мене?» «Безперечно. Проте не хвилюйтеся – завтра я вже поїду до свого приходу. Точки». Додав він та випустив посмішку блукати бородою. Гляди, не подряпайся!
«Чи от, наприклад, ваші конфесійні чвари – до чого вони доводять людей. Дружина мого товариша готувалась народжувати. Вона вже була в пологовому будинку. Почалися перейми. Їй було страшенно боляче, ледь терпіла. Ходить, згинається, шепоче, щоб все скоріше скінчилося, щоб швидше народилася дитинка. Аж ось між майбутніх матусь з’явився піп. І почав пропонувати освятити їх, щоб пологи були легкими. І що, ви гадаєте, запитали майже всі жінки? «А з якої ви конфесії? З нормальної чи з ненормальної?» Бо всі знають, що ви безперервно визначаєте, де справжня церква, а де ні, когось звинувачуєте та позбавляєте статусу. То про що з вами розмовляти?» Отець Макарій зітхнув. Цікаво, в них існує чорний список? Ну, куди вносять людей, яким за жодних умов не відпускаються гріхи? Ти приходиш – душа прагне спокути. Отець впізнає тебе за фотороботом. Ти стараєшся, зізнаєшся в усьому, віриш у відпущення гріхів. Тим часом він крутить дулі під рясою і лагідно тобі посміхається: я все тобі прощу, і Бог простить. А сам… псує твою карму.
«Я можу закурити? Вас це не дуже обтяжить?» «Мене? Аж ніяк. Це вас потім може обтяжити рак. Але мене ваш рак не обтяжить, буду відвертим. Та, звісно, я помолюся за вас». Задерикуватий отець, ти бач. І зовсім не чадолюбний. Цап бородатий. «Наврочите – я на вас скаргу подам. Через ваш сайт. Прозвітую, що ви – чорний магун». «Чаклун!» Виправив мене Мілік. «Емілю, а тобі не час пройтися із Террі?» «Здихатися мене хочеш? Про Сарку поговорити? Добре. У вас п’ятнадцять хвилин». Я додав ще вина. «Вас пригостити?» Він узяв до рук пляшку. «Незважаючи на те, що це вино виробляли католики, а пляшку євреї, вино не зазіхає на православні канони. Скільки я з ним спілкуюся – жодної крамоли не почув». Отець подивився на мене так, наче намагався зрозуміти, які на смак сказані мною слова.
Він мовчав.
«Ви дійсно хочете поговорити про Сару?» «Так. Вона ж не чужа мені людина. Як у вас все?» «Вона зараз в Мексиці. Робота. Я скучив, у мене таке враження, що її немає довго-довго. Хоча минуло кілька днів. Але в мене тут постійні гості, нові враження, і я…» «Розумію. Вибачте за вторгнення, але ви мене дійсно виручили. Не люблю готелів. Навіть церковних. Геннадій мене запевнив в тому, що вам я не заважатиму». «Добре що не сказав, що я буду нестримно радий вас бачити. Хоча попередити про це – міг. Про те, що ви можете завітати. Або хоча б про те, що ви маєте сан». «У вас неприємності із церквою?» «Ні. Зі священим синодом також – жодних неприємностей. Але розумієте, усвідомлення того, що чоловік твоєї жінки на початку стосунків був військовим, потім вони розлучилися, а потім ти побачив його в рясі – породжує певні запитання, хочеться перечитати який-небудь сльозоточивий роман англіканок».
«Ви читаєте романи англіканок»? «Не щодня. Тільки коли загострюються почуття, в мене крадуть віру в людство або на День Святого Патрика. Щоправда, на День Святого Патрика я читаю книжки виключно в зелених обкладинках». «Зрозуміло. Щодо Сари, мого вибору та нашого розлучення. Це все сталося абсолютно не через Сару. Еміль був правий, ми одне одного не кохали. Хоча намагалися жити правильно. В цьому була основна помилка – не можна жити правильно тільки заради того, щоб все було правильно. Розумієте? Ми були юні та вперті, хоча не можу збагнути, навіщо ми працювали над тим, чого не було. Мабуть, недофантазували у дитинстві». «Ви дійсно хотіли емігрувати?» «Так, я не з патріотів». Я замислився. Я був з патріотів. А з яких був Христос?
«А потім, коли вас не підтримали, ви вирішили, що досить з вас шлюбу?» «Якщо все спрощувати (або ускладнювати) – так воно і було. Мені важко було жити із Сарою. Вона не вміє співчувати, але вміє відчувати життя як свято. Проживати життя як свято. А мені необхідно, щоб співчували, щоб тихо йшли поруч, заспокоювали, а не затягували у вир подій та сміху. Я не люблю свят, не вмію і не хочу нічого святкувати. Тільки через Церкву, зараз, прийшов до усвідомлення святкування певних подій, але щодо світських урочистостей – думка моя залишилася незмінною. Свято – це виняток. Крихітні яскраві вкраплення на спокійно-сірому тлі килима. Я не хочу жити постійними яскравими вкрапленнями, які щоразу збільшуються. Мені необхідне звичайне життя: сіре, синє, біле – без вкраплень, ну, хіба що із кількома». Я заздрив людям, які розуміли, що за життя їм потрібне.
«Часто, коли я повертався вночі з чергування, я бачив, як вона вже спала, затиснута з одного боку Мюллером, з іншого – Нойгером. Від них у неї подекуди з’являлися синці: шкіра дуже тонка, а вони затверді. Я усвідомлював, що мені немає місця поруч з нею. Куди мені до них?» Мене пересмикнуло. Ні, я розумію, що то минулося, але слухати таке однаково незручно. Те саме, що прати чужі заспермені простирадла. «Часом хтось із них лежав біля ліжка. І я тоді ставив його на місце». «Нойгера?» «Або Мюллера. Частіше – Мюллера». Все–таки військові люди – особлива порода. Знайти під ліжком дружини вночі якогось Нойгера або Мюллера, ще й мати сили ставити його на місце. О Господи, обрана професія. А як щодо обраного народу? Точніше, однієї з його донечок.
Подейкують, що китайські старці кладуть до себе в ліжко молоденьких китаянок, аби залишатися при розумі. А що робить єврейська дівчина? Спить при живому чоловікові з Нойгером та Мюллером, щоб помудрішати? Нарешті отець Макарій повернувся до мене та побачив вираз мого обличчя. «О. Я бачу, що ви не те…» Почав виплутуватися він. «Як ви могли подумати, що… Це – словники! Мюллер та Нойгер. Словники. Тобто упорядники словників». Він плутався у власних свідченнях. «Що?» «Ну, я маю на увазі, що так називають словники. За ім’ям упорядників. Англо-російський – Мюллером, а іспано-російський – Нойгером. Сара серйозно ставилася до вивчення іноземних мов, розумієте? А ви вже встигли казна що подумати». Я розумів, і я встиг.
Про перший раз Сари я не став в нього запитувати. А також про їхній спільний перший раз, хай навіть ці рази збігаються. Вистачило Нойгера з Мюллером. Хотілося випити, але напиватися в присутності священика було незручно. Мені не вистачало відваги, через це я на себе сердився. Мілік вовтузився в своїй кімнаті, Террі знищував їжу. З прогулянки вони повернулися, треба було про щось говорити, а я не знав про що. «Гестапо щось немає«. «В нього нарада». «Ви мені ковдру якусь знайдете?» «Звісно». Раптом залунав мобільник. Отець Макарій заворушив рукою під рясою, – це мало вигляд на межі пристойності. З–під ряси волав Деміс Русос. «From Souvenіrs to Souvenіrs». Чого ж не псалом? З іншого боку – Деміс Русос – православний, це вже точно. Не Таркан же в нього з-під ряси волає!
І з цією людиною я проведу сьогоднішню ніч. «Павло Дудник представляє. Блокбастер «Люди в рясах». Спільний проект Стівена Кінга та Джоан Роулінг». «Великий мандрівник та першовідкривач ново-європейського континенту, а наразі й режисер, Павло Дудник розповів нам в інтерв’ю про те, як він переспав зі священиком, котрий в радянські часи був чоловіком його дружини. Саме ця зворушливо-огидна історія і стала основою циклу романів англійської письменниці
Джоан Роулінг про альтер-его Гаррі Поттера. Стівен Кінг погодився стати автором діалогів». Якщо бути чесним із собою – я недалеко відійшов від Міліка. Треба припиняти вигадувати дурні історії, інакше не встигнеш оговтатися, як понавішуєш фальшивих дипломів на стінах.
Отець Макарій тим часом говорив про «об’єкти»: хтось здав об’єкти, а хтось не прийняв. Якби я почув цю розмову деінде, подумав би, що говорять між собою прораби (щоправда, віруючі прораби, бо поведінку тих, хто не приймав таємничі об’єкти, отець Макарій називав не богоугодною). «Мені треба грати!» Ось він, мій порятунок. Іноді він приходить у вигляді Сарабанди для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя. «Прошу, Мілько!» Мілік недовірливо подивився на мене. Але всівся біля склепу не відразу. Спочатку ця чарівна ельфійська дитина підскочила до пляшки з моравським, наповнила келих та простягнула мені разом з фаршированим лисичками яйцем. Я ледь не заплакав, чесно. «Ось ти яка – остання склянка води, що приходить з рук вдячної дитини до рук її заслаблих родичів!» «Треба закушувати. Так важче спитись».
Хтось дзвонив у двері. Я було підхопився, але отець мене випередив. «Вечеряйте», – сказав він поблажливо і пішов відчиняти. А я продовжував вечеряти вином. «Гестапо», – вирішив я. Але то був не Гестапо, бо на гостя сварився Террі. Крім Террі нікого не було чутно, тому я підвівся, щоб подивитись, що там, власне, відбувається. На отця Макарія мовчки дивився мій сусід знизу, – як його звати, я не знав. Але для чого він прийшов – здогадувався. Сусід дивився на отця зачаровано, з виглядом розгубленої дитини.
Ще б пак! Не часто тобі відкриває двері святий отець. Особливо, коли ти прийшов з твердим наміром посваритися!
Я прагнув допомагати розгубленим дітям, за що одного разу був відлупцьований гарячкуватою матусею, яка дала мені копняка чудовим турецьким черевиком і пошила в педофіли. Я не знав, як звали мого сусіда знизу, але часто бачив його на балконі, там він курив. І знав, що він був прихильником тиші. Всі джерела галасу – літаки, дітей, прибиральників, машини, собак, м’ячі – він звав однаково, «суканах». Звучить, як гарне арабське ім’я. І погрожував усім «суканахам» відірвати яйця. Те саме він сказав на мою адресу, тобто на адресу Міліка, фактично після першого ж виконання останнім Сарабанди для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя. А сьогодні з поштової скрині я витяг невеличкого листа, де було зазначено, хто я і що він зі мною зробить, якщо я не припиню грати.
А зараз сусід дивився на отця Макарія і не розумів, що з усім цим робити. Коли людина в рясі виявляється «суканахом», повірити в це набагато важче, ніж можна собі уявити. Нарешті він промовив: «Зхрррггг». Обличчя отця Макарія світилося добром. Але навіть він, такий уважний та щедрий на світлі почуття, не міг зрозуміти, що від нього хочуть. «Суканах!» – сказав сусіда Террі, перехрестився та пішов геть. Хочу додати, що через тиждень ми з Сарою годину відмивали напис: «Обаратєнь в рясі – хрестасос», який з’явився на наших дверях.
Але це станеться через тиждень, а сьогодні вночі мені зателефонувала мати і сказала, що батько помер.

Розділ X
Останній. Щонайменше, про втрату та знахідки...

«Павле, це мама, вибач, що пізно, але батько помер». На вулиці щось гупало. Вибач, що пізно. Вибачте всі. Мати розповідала про те, як це трапилось, а я слухав та кивав, хоча вона того не бачила. Я сам не розумію, навіщо я кивав, чому підтакував. Вона казала про те, як «його вхопило, випив карєольчик, наче відпустило». Потім його ще раз «вхопило» і вони викликали швидку. Тоді батькові зробили укол, поміряли тиск та повідомили, що не бачать жодних проблем. В принципі, більше ніяких проблем вони від батька не дістали і не побачили. Бо він помер.
На вулиці щось гупало. Святкувалося. Реаліями мого дитинства в двадцятому сторіччі було гупання за вікном: господині вибивали килими. Реаліями моєї зрілості в двадцять першому сторіччі також є гупання: щоденне гупання феєрверків. Так сутність того, до чого ми звикли, непомітно обертається на щось інше. Від теплого, турботливого та домашнього до відстороненого, святкового та вуличного, залишаючись, на перший погляд, тим самим: гуп-гуп-гуп…
Взимку, коли я був школярем, мати відправляла нас із батьком чистити снігом килими. Сніг мусив бути трохи підпресований морозцем. Треба було перевіряти: ліпиться він чи ні. Якщо ліпиться – чистити килими не можна. Дивна картина: біле тло, на якому розкидано килими. У двір виходили родинами. Гуп-гуп-гуп, швір-швір-швір. А потім прискіпливо дивилися, після якого килима залишався найчорніший слід. Полегшення, коли такий слід залишався від сусідського, а не від твого килима. Ми – вправні господарі, після нашого – трохи сіре, а от після «тихзп’ятдесятшостоїквартири» – Матір Божа, чорніше не буває. «І не соромно їм? Що вони з ним робили?» «Не кажи, я б постидалася виносити таке на двір». Це були ми. Ті, що з п’ятдесят шостої квартири. І соромно нам трохи було, особливо – матері.
«Павле, треба якось… я маю на увазі – похорон. Алло, алло, Павле, ти чуєш мене?» «Алло, доброго вечора. Ні, це – отець Макарій. З Павлом все наче нормально, але він мовчить. Зараз, вибачте. Гено, Емілю!» Я мовчав. Чого він не покликав Террі та Зіггі? Похорон. Таке тупе слово. Гупаюче. Вибачте, що так пізно. «Налийте йому… будь-чого». «Так, я вас слухаю. Перепрошую, як ваше ім’я? Лариса Георгіївна, дуже приємно. А я – отець Макарій. Ні, це не жарт, ні. Ну що ви. Перепрошую? Хто наче відчував? Павло? Ну, це ми з’ясуємо згодом. Я просто приїхав на конференцію, от зупинився в Павла». «З питань туризму, – додав я. – Розробляються маршрути до пекла та едему. Ол інклюзів систем. Постійним клієнтам – знижки, ги-ги-ги-ииии». «Доброго вечора, Ларисо Георгіївно, а це – Геннадій Станіславович, дядько нареченої Павла. Так, в нього є наречена. Живуть разом, так. Що у вас сталося? Ні, зараз вона не з ним. Так трапилося, що зараз з ним я та мій син. Ні, мій син не отець Макарій. Так, отець Макарій також тут. Присягаюся, що я не Тимофій і ми нічого не вживаємо. Це довго пояснювати, Ларисо Георгіївно, мені дуже шкода… Добре. В нашій хаті – ремонт, ну от і… Ларисо Георгіївно, я вам залюбки все поясню згодом. Все-таки, що сталося? Так. Зрозуміло. Дозвольте висловити наші співчуття. Ларисо Георгіївно, розумію, як вам важко, але, може, спробуємо зараз поговорити про те, як ми маємо діяти найближчими днями».
Світка звала батька «пляжний Іісус». Тому що він засмагав виключно стоячи. При цьому батько спирався на дерев’яний лежак, притуляючи його до бетонної пляжної стіни. Батько розкидав руки, схиляв голову, блідий, худорлявий на тлі дерев’яного лежако-хреста. Мені не подобалося, що Світка його так зве. Час від часу мені кортіло битися з нею, але я не міг цього утнути, бо вже вийшов з того віку, коли з дівчатками б’ються, і не набyв того віку, коли з дівчатками сплять. Межа була тонкою, ніхто мені нічого не пояснював, але коли я хотів ударити Світку – мій власний пах тиснув на мене і заважав концентруватися. Я бентежився та залишав її у спокої до наступного разу, який траплявся швидко. І знову мої руки тягнулися до неї, і знову зупинялися. Світка, донька колеги батька, була старша за мене, носила короткі шорти кольору хакі та величезного («американського», так звала це мати) капелюха з малюнком зі східних огірків помаранчевого кольору. Її навіть брали грати в карти та частували солодкавим вином. Зі мною ж могли зіграти тільки в «дурника» – приз за те, що я з’їм порцію супу в санаторійській їдальні, не каверзуючи. Про вино не було й мови. Батькові подобалося, що Світка зве його пляжним Іісусом, через це мені ще сильніше кортіло її вдарити. Батько називав її «світляк», вони разом долали величезні водні відстані та обговорювали викладачів біофаку. Світка була студенткою.
«Емілю, що ти йому налив?» «Це – віскі», – поінформував я Гестапо.
Мати дуже любила білий колір, але ніколи не носила білих суконь, сорочок, спідниць, бо я прохворів на пієлонефріт усе дитинство, тому нервово реагував на білий одяг, – він нагадував мені медичний персонал. Але батько постійно дарував їй білі сукні. А одного разу змусив її біловдягтися. «Все. Досить», – сказав він мені, коли я вже відкопилив губу, щоб заперечливо зарюмсати. Тоді я вперше подався з дому. Утік. Як я ненавидів його, як я його ненавидів! Я йшов навмання та говорив «ненавиджу ненавиджу ненавиджу гад гад гад».
Якось він написав книжку. Про наших котів. У нас постійно жили коти, коли я був маленький. Не знаю, кому з нас подобалися коти. Можливо, це ми їм подобалися (з котами не можна знати таких речей на сто відсотків), тому це вони з нами жили. Отже, батько написав книжку «Мої коти» і попросив, щоб я її прочитав. «Як буде час». Коли ж час в мене знайшовся і я її прочитав, то був обурений так само як тоді, коли мама вдяглася в біле. Батько написав про котів так, наче тільки його хвилювали коти. Наче крім котів його нічого не хвилювало. Наче тільки він ними займався, годував, прибирав, вилаював за пошарпані шпалери та фіранки, бігав по ветеринарах, виліковував Єремія, коли той стрибнув з четвертого поверху та пошкодив спину. Це в батька боліло серце, коли з котами щось траплялося. Це він дивувався, як Інокентій може їсти горохову кашу зі свининою. Коти та батько, батько та коти. Ми з мамою, якщо і з’являлися в батьковому котожитті, то тільки для того, щоб дорікати йому котами, безладом та зіпсованими шпалерами.
Але остаточно мене добив опис того, як батько присипляв та ховав Єремія. Батько не шкодував деталей. Він розповів, як знайшов ветеринара, як притримував невиліковно хворого Єрьому, коли йому кололи смертельну вакцину. Як потім накрив його ковдрою. Аж через годину зайшов перевірити: а може, Єремій ще живий? Торкнувся його задублої спини, – аж тут Єремій втягнув та випростав кігтики. Вже мертвим. А потім він загорнув Єремія в нову ковдру та поніс ховати в коробці. На пустирі, під вербовими кущами. І як потім він плакав та просив пробачення…
Все так і було, але батько взяв та вкрав мої спогади. Не позичив, а саме вкрав. Бо це ми з Тимофієм шукали ветеринара, вислуховували безнадійний вирок (в Єремія був рак легенів), потім знайшли ще одного ветеринара і ще одного, але всі говорили, що Єремій не виживе і буде довго мучитися. Він захлинався кров’ю, часто йому не вистачало кисню, тоді він просто падав на підлогу. Бачити це було нестерпно. Ось тоді ми вирішили приспати Єремія. Це я тримав кота, коли ветеринар колов вакцину, це я боявся поховати його живим, тому ніяк не міг збагнути: помер він чи ні. Це я торкнувся його твердої, як корінець енциклопедії спини, а Єремій показав та сховав свої кігтики, ніби моє торкання було йому приємним… Це ми з Тимофієм шукали, у що його обмотати, як винести з хати, а він здавався таким важким – чи то ми просто боялися тримати його на руках, закрученого в ковдру? Це ми з Тимофієм знайшли місцинку під вербовими кущами, викопували яму та думали: достатньо глибоко чи ні; а потім думали: розмотувати ковдру чи класти нашого кота в ковдрі. Зрештою, поклали туди заковдрованого Єремія, а потім довго сиділи та згадували, яким він був. А ще тоді я присягнувся більше не курити. Ніколи. І не курив цілий рік. Бо мені здавалося, що через моє паління Єремій дістав рак легенів…
Батько виправдовувався та казав, що то художній засіб. «Чого ти казишся? Я пам’ятаю, що саме ти займався Єремієм, але ж це – дуже сильна сцена, як я міг цього не написати?» «Як ти міг написати, що то був ти?» «Бо я писав від першої особи! Так – виразніше, так – достовірніше! Яка різниця, зрештою, що було, важливо те, що коти були частинкою нашої родини». Батько в тексті і страджав замість мене. «Наче павук спіймав у павутиння моє серце, Єремію, брате мій, чи вибачиш ти мені?» Мені вже було під тридцять. Але я лютував, як підліток. Як він наважився вкрасти мої відчуття, мій біль, мої спогади, мою провину? «Як ти взагалі міг таке зробити?» Я сказав, що не розмовлятиму з ним більше. Ніколи. І не розмовляв цілий рік.
«Павле, кажуть, що ваш приятель працює в Секретаріаті?» «Що?» «Справа в тому, що виникла проблема з місцем». «З місцем? На конференції?» «На цвинтарі». «Ви думаєте, що хтось із психів, якими займається Тимофій, директор цвинтаря?» «Ні. Я думаю, що в них є квоти». «У психів?» «У працівників Секретаріату». «А… Може. Так. Ось його телефон. Але я йому ніколи не дзвоню так пізно. Не треба його турбувати зараз». «А ти йому й не будеш телефонувати», – заспокоїв мене Еміль. «Йому зателефонує Валєра. Валєрі можна турбувати всіх і коли завгодно. Бо слово Боже не знає меж». «Емілю!» Гримнув на малого Гестапо.
Я розумів, що нічого не знаю про батька. Нічого. Пляжний Іісус, що вкрав життя та смерть моїх котів. Я не знав, що йому смакує, крім міцного чаю без цукру. Він жартував з приводу цієї звички – смакувати міцним чаєм (чіфіром) і говорив, що у минулому житті був злодієм. В його минулому житті. А от в цьому його житті, яке зараз вже є минулим, ким він був? Як можна схарактеризувати стосунки двох дорослих чоловіків, якщо краще за все їх ілюструє такий діалог:
«Привіт. Привіт. Як твої справи? Нормально. А в тебе? Добре. Дякую». Цього не вистачає навіть на те, щоб допалити цигарку. Сприйняття одне одного на півцигарки – теплота та увага, нема що сказати…
Раптом прямо перед собою я побачив гарні жіночі ноги. Невже отець Макарій підіпнув рясу, гигиги? Ні. Це не отець Макарій, що готується відмочити нам канкан. Це була Нона. «Ноно?» Про всяк випадок перепитав у ніг я. «Павле, тримайтеся, дорогий. Бог дав – Бог узяв. Співчуваю. Земля вашому батькові пухом». «Так. Вінні-Пухом. Не смішно, сам бачу. Взагалі, Ноно, що ви тут робите?» «О, я думала, що вам про це відомо. Я – похоронний менеджер. Займатимуся вашим батьком». «Ага. Батькові це сподобалося б. Я маю на увазі те, що ви будете ним займатися. Шкода, що не при житті. Світ не досконалий, еге ж? То ви, виявляється, янгол смерті, а не Богиня ранкових полюцій?» Нона мовчала, не знала, що на таке відповідати. Я і сам не знав. Вінні-пуха вона, мабуть, не розчула, а от Богиня ранкових полюцій зробила з Нони трохи спантеличену богиню. Посміхнутися вона не наважилася. Навіть сумною посмішкою всепробачення. Чорт забирай. Як взагалі реагувати на співчуття? Я ніколи не вмів їх висловлювати, а приймати не доводилося, і от тепер…
«Павле, еге-гей». Це – малий. «Що?» «Вона дійсно працює в похоронній конторі. Я думав, що ти знаєш. Ти ж з нею спілкувався». «Малий». «Що?» «Я з нею спілкувався, можливо, двічі чи тричі. З батьком я спілкувався все-таки частіше…» «І що?» «В тому й справа, що нічого. Я – нічого. Нічогісеньки. Абсолютно. Про нього не знаю». Я чекав, що капосний Мілік зараз скаже мені щось виразно-огидне або переповість чергову полонсько-родинну історію (а, можливо, й сарансько-родинну), але він просто поклав голову мені на коліна.
Люди в чорному. Дивно, чому так назвали бойовик? Мати тримала мене за руку. Вона одночасно підтримувала мене і трималася за мене. Ми перетворилися на предмет з обов’язковою підпоркою. Було ніяково. Останнім часом я з нею не спілкувався, і от знайшов привід дати на себе спертися: похорон батька. Словом, мати дочекалася, якщо вона цього чекала. Люди в чорному підходили, мацали мій піджак, тобто, обіймали мене, підтримуючи. Інколи я бачив Тимофія, але ніяк не міг сфокусуватися на ньому, хоча він кілька разів до мене підходив і щось говорив. Я не розумів, хто всі ці люди? Задзвонив мобільний. «Павле? Це – Єва. Я дізналася про твого батька. Щиро співчуваю тобі, тримайся, будь-ласка! Прийти не можу, бо там Тимофій. Розумієш? Я обов’язково згодом зателефоную». На співчуття можна не відповідати. Я не міг примушувати себе дякувати, мені здавалося це диким, – дякувати? За що? За те, що хтось каже кілька слів співчуття щодо батькової смерті? Дикість. Яке це все дикунство. Отець Макарій бубонів щось належно–церковне. «Ма, хіба батько був віруючим?» «Павле, цсссс». В цьому «цссс» вся мати. Якби менше в моєму житті було цього «Павлецсссс», імовірно, я б знав про їхнє та своє життя трохи більше…
«А то хіба не Віолончель?» «Павле, це – Валентин Юрійович, він привів знайомих музик, Геннадій його порадив». Мати, не зважаючи на свою повсякденну розгубленість, порядкувала. Неподалік від Валентина я побачив самотню жінку. Я бачив, як вона намагається врегулювати власне дихання. Худенька жінка, років за п’ятдесят (хоча – хто знає?), замість чорної хустки на її голові був чорний обруч, – ним вона нагадала мені Сару та Міліка. «Хто то?» «Це – Ольга. Колишня дружина батька. Я не могла не повідомити їй, подумала, що в цей момент неважливо, хто і кому завинив. Не час боргами мірятися». Мати навмисне не дивилася в її бік. Я ж нічого не знав про те, що до нас у батька була інша родина. «А де мої… брати, сестри? Теж десь тут?» «Ні. Твій брат помер. Два роки тому. Автокатастрофа». Цікаво, це завжди так? Завжди похорон перетворюється на мильну оперу? Чи це тільки мені з тим таланить? Варто чи ні підійти до неї, висловити співчуття? Варто чи ні підтримати її за лікоть, як я зараз підтримую маму? Зрештою, вона також була його дружиною. Варто чи ні підійти та запитати, чому ніхто не спромігся познайомити мене з братом? Як його взагалі звали? «Славком. Його звали Славком». Відгукнулася мати, і я збагнув, що принаймні останні речення вимовив вголос. «Ольга не хотіла вас знайомити. Він – теж. Батько. Вони не любили колгосп. Спільні обіди. Кому це потрібно?» Я мовчав. Славкові це точно вже не було потрібно. О, Господи.
«Пощастило – дощу немає». Я смикнувся. Це про умови праці або погодні умови розмовляли працівники цвинтаря, чи як їх звуть? «Пощастило неабияк! Просто клас! Супер!» Голосно підтримав я їх. Вони подивилися на мене з абсолютно однаковим виразом на обличчях: мирозуміємовашускорботуалевийолоп. Мати почала колисати мою руку. «Павлику, цсссс, заспокойся, дуже тебе прошу, заспокойся. Ти ж розумієш, що ніхто не має на увазі нічого поганого». Не можу сказати, що я непокоївся. Пізно.
За столом я не міг нічого їсти. «Треба їсти – це неповага, Павлику». Казала мама. І не тільки вона. «Хоча б борщик посьорбай, Павлику, не можна так не поважати батька». «Неповага». Ні, це не неповага. Неповага – все життя не відчувати близькості з людиною. Неповага – віддалятися, неповага – навіть не намагатися потоваришувати. Неповага – тільки зараз відшукувати різні спогади, колисати їх, сміятися, плакати, обурюватися, жити поруч. Саме зараз жити поруч, коли його поруч вже немає. От що таке неповага. Це, а не борщ. Неповага – не знати його друзів. «Ма, хто це?» «Анатоль. Батьків приятель. Колись працювали разом. Хіба ти не пам’ятаєш? Він до нас у гості приходив». Я не пам’ятав. Більшість людей, що сиділи зараз поруч зі мною, їли, пили, висловлювали співчуття, говорили належні слова, були незнайомими мені особами. Втім, нав’язлива увага незнайомих людей дратує менше, ніж увага рідних. Я був невиправним самітником. Уявна близькість на півцигарки – от що я міг їм запропонувати.
Як це не смішно, або як це не гірко, я упізнавав тільки знайомих та родичів Полонських, я знав майже всіх. Віолончель підходив та сказав, що він пам’ятає про мої шкарпетки, але зараз не захопив, бо подумав, що це не доречно. Я уявив, як він мені їх передає в чорному пакетику, перев’язаному траурною стрічкою. Нісенітниця. Добре, що я упізнавав хоча б когось. Знайомі обличчя були для моїх очей точками заземлення. Це – як палиці для старих, коли є на що спертися. Знайомі обличчя були тим, на що я міг спертися, щоб не втратити розум і не впасти.
Періодично хтось підводився з келихом у руці і говорив про те, яким був батько. Я не міг того слухати, мені здавалося, що всі вони брешуть. Його перша дружина (втім, хто сказав, що вона перша? Можливо, вона була другою, третьою, ніхто нічого не повідомляв, можливо, батько був Синьою Бородою) нічого не розповідала про те, яким він був, мій батько, її чоловік, батько її померлого сина. Вона намагалася дивитись на всіх нас гонорово, на матір, на мене, але погляд її був сповнений провини. Як і мій. Тому я відчував до неї незрозумілу близькість, якої соромився.
Раптом мені спало на думку таке: а якщо б батька вбили? Тоді б до мене прийшов слідчий, – вони завжди приходять до найближчих родичів. Він запитав би мене, обов’язково запитав: «Що ви можете розповісти про батька? Вам відомо чим і як він жив? З ким спілкувався останнім часом? Чи не позичав комусь грошей, а може, комусь заборгував? Можливо, в нього були вороги або неприємності з коханками. В батька були коханки? Може – коханець? Його цікавлять неповнолітні дівчата? Він грав у казино? Пиячив? Ви не помітили, можливо, в нього почалася депресія або з’явилися неадекватні реакції на звичайні речі? А які у вас з ним були стосунки? Гарні чи погані? Виникали суперечки, чвари, фінансові розбіжності?» І що тоді я?
Я б запропонував йому випити. І налив би собі. Ми цмулили б віскі або ром – не знаю, що саме – і тоді я намагався б пояснити сторонній людині, як так сталося, що мені нічого не відомо про батька. Ні-чо-го. Ні останнім часом, ні взагалі. Хіба що… спогади дитинства. «Погляньте в калейдоскоп моїх спогадів про батька», – запропонував би я. Слідчий проглянув би всі картинки тричі. «Це все?» «Інших картинок в цьому калейдоскопі немає«. І він тоді подивився б на мене зневажливо. Хоча… він, мабуть, не та людина, котра може дивуватися з подібного стану речей, він чув ще й не таке. Але навіть зараз, коли я це просто уявляю, я відчуваю до себе огиду…
«Павлушо, але ж так не можна! Не хочеться їсти – хоча б горілочки випий!» – голосно й надривно звернулася до мене невідома жінка із зібраним під чорною трояндою волоссям. У неї був такий оперний вигляд, що я б не здивувався, якби вона заспівала мені про цю горілочку. Не пам’ятаю, коли таке було, щоб мене вмовляли випити.
Мілік сидів поруч зі мною та наминав пиріжки з печінкою. «Смачні», – упіймав він мій погляд. «Ти чого не їси?» «Думаю». «Про що?» «Про вінки. Їх дуже багато і вони однакові». «Це я замовив». «Ти?» «Так, мене попросила твоя мати». Напевне, мені варто припинити дивуватися як із прохань моєї матері, так і з вчинків Еміля Полонського. «І що ти на них написав?» «Написав? Нічого. Хто б мені дав?» «Я маю на увазі, які написи ти замовив». «Нормальні. З інтернету». «Що?» «Що-що! Є такі сервіси: можна переписати тости, написи на тортах та на вінках. Корисна штука.
Ти пробував коли-небудь вигадувати написи на похоронних вінках?» «Ні. Хоча… так. Пробував». «І коли це? Ти ж казав, що ніколи нікого не ховав». «Ну… це я себе ховав. У певному розумінні».
Я замовчав, не хотів продовжувати, бо довелося б розповісти, що коли я себе хоронив, то уявляв наступником Спілберга. І вінок, напис на якому я собі вигадав, був саме від нього. Бо я трагічно загинув під час зйомок від камери навіженого оператора. Напис від Спілберга був такий: «Загалом неважливо, чи харчується людина квітковим нектаром, чи є канібалом, бо на виході все однакове: гівно. Він не любив людей, але ніколи ними не харчувався». Інший вінок був від Білла Гейтса. Там було написано: «Направду розумна людина вирізняється тим, що вміє логікою переконати ідіота. Йому це вдалося двічі». Я досі не пам’ятаю, що я мав на увазі, особливо під «двічі», але напис пам’ятав чудово. Ще я вигадав, як хтось підклав мені вінка від Мерелін. Там було написано: «Кращих вбиває кіно». Може, то була дружина оператора, – вона отримала його страховку, моя смерть допомогла їй здихатися чоловіка та отримати суттєву компенсацію за життя з цією потолоччю. Написами я пишався, але говорити про це Міліку не хотів.
«Ти поминального рису точно не хочеш? Він з фруктиками. Корисний. Точно? Ну добре. А ти знаєш, що ти – латентний єврей?» «Не верзи дурниць, Емілю». «Я тобі точно кажу. Ніде, крім єврейських родин, Ларис не звуть Лялями. А твою маму багато хто зве Лялею. Я чув». «Добре. А ти не знаєш, може, в нас, євреїв, не заведено відзначати дев’ять днів та сороковини?» Еміль цього не знав. Але пообіцяв, що обов’язково з’ясує.
Вдома було тихо, всі радили мені трохи поспати. Основні рятувальні засоби, що застосовують до людини, яка втратила іншу людину: їсти поминальний рис з борщем та спати. Собаки, навіть малий Зіггі, відчували атмосферу і поводилися тихіше, ніж звичайно. Жодна гумова гидота, якими була сповнена моя хата, не верещала. Спати я не хотів. Дивно, але я не хотів навіть випити. Зробив собі чай. По-батьківськи. Міцний та несолодкий. Мені здалося це доречнішим, ніж сотні тисяч співчувань та склянка горілки, накрита кусенем чорного хліба.
«А я тобі розповідав про Лолу?» «Це хто, богиня вечірніх полюцій?» «Ні, це моя сестра. Вона загинула, коли їй було десять років». «Вибач, я дійсно цього не знав. Вибач». «Взагалі її звали Лоліта, так назвав її батько, бо він любить Набокова. Ти читав «Лоліту»?» «Який жах. Слухай, вибач мені за цю богиню, за полюції ці, я просто не міг подумати, що…» «То ти читав?» «Читав». «Я б ніколи не назвав свою доньку цим іменем, а ти?» «Не знаю. Я ніколи не думав про дітей». «Я просто хотів сказати тобі, що я її зовсім не пам’ятаю. Ну, як ти – батька. Бо вона ніколи не прагнула спілкуватися зі мною. У неї було своє життя, подруги, таємниці, іграшки. Вона дуже пишалася тим, що її ім’ям названо епатажний роман».
«Тобі також в цьому сенсі є чим пишатися». «Чим?» «Ти коли-небудь читав про Еміля з Леннебергі?» «Ні». «Дивно. З твоєї допитливістю, я був переконаний, що ти давно віднайшов цю інформацію. Це написала Астрід Ліндгрен». «Матуся Карлсончика?» «Так. Чекай, нікуди не зникай. Зараз знайду книжку, в мене є. Отже, слухай. «Еміль з Леннебергі. Так звали хлопчика, який мешкав біля Леннебергі. Еміль був маленьким розбишакою та впертюхом. Звісно, він не був таким милим, яким є ти. Хоча з вигляду він був вправним хлопом – що правда, то правда. Але допоки не починав верещати. Очі мав круглі та блакитні. Обличчя також кругле та рожеве, волосся світле та кучеряве. Подивишся на нього – викапане янголятко! Але не поспішай розчулюватися». Еміль слухав. «Ти знаєш, якщо не брати до уваги білявої зовнішності Еміля, то ви надзвичайно схожі. Ти почитай це, не такі вже й дитячі ці оповідки!» «Думаєш, батько назвав мене на його честь?» «Не знаю. Але з іншого боку, ти можеш йому подякувати, що він не назвав тебе Доріаном або Едічкою. В принципі, Енеєм він тебе також не назвав!» Еміль захихотів. «Едічка це ж Лімонов, так? А я читав!» «А давай читати про Еміля? Спочатку – ти, а потім – я?» І ми почали читати про Еміля. Спочатку – я, а потім – Еміль. А потім я заснув.
Коли я підвівся, всі ще спали. Я неквапливо вигуляв Террі, який мав діло до кожної травинки та кущика. Я думав про Сару. Осіннє повітря нагадувало мені про неї – доньку осені.
Це була Сара. Сара була на кухні. Там вона була гумовою гидотою, яка пищала щоразу, щойно я чортихався об неї у темряві; двома мисками для корму, двома мисками для води. Там вона була холодильником, сповненим поминальної їжі, яку наготувала Емілія. Сара була в ванній кімнаті. Там вона була сірими трусами з писком Міккі-Мауса, смугастими шкарпетками та одеколоном «Дюпонт. Фор мен». Сара була Емілем, що спав в нашій спальні. Його зухвалими картинковими мріями була Сара. Сара принишкла в моєму кабінеті, де вона була роздрукованими графіками поведінки циклонів, спортивними генеральськими штанами, елегантськими окулярами в срібній оправі, а також колбою, в якій відпочивало святе повітря. А що я? Мені подобалася ця Сара, я звик до неї.
Ось тоді вона і приїхала. Зі шкіряними сово-амулетами, зі своєю різкою посмішкою, зі своїми ідіотськими жартами, з активними ногами, які залишали після ночі синці на моїй спині та стегнах; зі своїми планами, відкритістю та шаленими сподіваннями. І – зі своїм коханням. До мене.
Одного разу (я вже не пам’ятаю, до якого слова або ситуації це прийшлося) я висловив співчуття Гестапо з приводу його Лоліти. «Павле, Ви на щось натякаєте в такий спосіб?» Запитав мене він. «Натякаю?» Здивувався я. «Не натякаєте?» Здивувався Гестапо. «А чого ж ви тоді від мене хочете?» Я обережно глянув на всі боки, наче – нікого. «Слухайте, мені просто сказав про це Еміль. Коли ховали мого батька. Я розумію, що Вам важко про це згадувати. Про Лоліту. Але я хотів, зрозумійте мене правильно, висловити своє співчуття. Тільки. Нічого іншого». «Співчуття?» «Співчуття». «Яке співчуття?» «Щире». «Щире. Дякую. А з якого приводу, дозвольте дізнатися, ви мені співчуваєте?» «З приводу смерті доньки. Взагалі не розумію, чого ви так реагуєте. Якщо вам це неприємно, сказали б, що не хочeте про це говорити, хіба я не зрозумів би?» «Смерті кого? Павле, якби я запитав вас, як ви себе почуваєте саме зараз, я б злукавив. Мене здавна непокоїть стан вашого душевного здоров’я. Але що ви взагалі собі дозволяєте? Хіба це нормальна тема для жартів, на ваш погляд? Вигадувати доньок, а потім висловлювати співчуття, тому що ці доньки, бач, померли?»
У мене вже горів шлунок. Чортів Мілік. Це ж треба! Навіть на підсвідомість таке не налазить. Як так можна – вигадувати собі сестер, а потім їх ховати? Я розумію, навіщо він тоді це зробив, він дійсно завдяки цій історії витяг мене зі стану каяття та остраху, але такою ціною?! Псих. «Геннадію, я… переплутав, вибачте, запрацювався, аж ніяк не хотів вас образити. Самі знаєте – інколи на мене находить». «Дуже часто, ви маєте на увазі». Я посміхнувся. «А можна ще одненьке запитання?» «Про мертвих дітей?» «Е – ні. Про літературу». «Нда». «Ви Набокова любите?» Гестапо замислився. «В принципі – ставлюся з повагою до його творчості. Не можу сказати, що це мій улюблений письменник, але – майстeр. Безперечно, майстeр. А що?» «Та нічого». Можу собі уявити, що він розповідатиме дружині про мене сьогодні. І так – майже щоразу. Жах.
Я подумав, чи не надерти Міліку вуха? Але замість того, щоб надерти, почав реготати як навіжений. Я дійсно – псих. Як і Мілік, зрештою, як і частково всі ми.

* * *
Геннадій Станіславович Полонський так і не звик до моєї манери спілкування, хоча ми вечеряємо разом доволі часто. Щоправда, під час вечері ми можемо читати газети, обмінюватися стислими репліками стосовно їжі, яку замовили, та питва, до якого і він, і я маємо смак. Ото й усе. Сара сміється і каже, що ми виглядаємо, наче персонажі англійських комедій. Я іноді також в це вірю, особливо тоді, коли Гестапо придивляється до мене і каже: «О».
Отця Макарія я більше не бачив, хоча він неодноразово приїздив у справах до Києва. В нього новенький джип. З цього приводу я не втримався і надіслав йому sms: «Кому піп продав душу за джип?» На це він мені відповів церковним гімном. Принаймні, я назвав це саме так, бо зовсім не розбираюся в церковних співах та музиці. Єдине, в чому я переконаний, так це в тому, що та мелодія не була Сарабандою для струнного оркестру та фортепіано Г.-Ф. Генделя. Я вирішив, що наш рахунок 1:1. До речі, Тимофій постійно з ним спілкується, вони навіть проводили спільну акцію. Уявити не можу, що вони там робили, і не хочу, щоб мені хтось про це розповідав. Проте я впевнений у тому, що отець Макарій є елітним експонатом у колекції тимофіївських психів.
Від Єви якось прийшла листівка з краєвидом Тернополя. Виявляється, вона бере участь у виставці вишиванок, представляє собачу колекцію. Я не втримався і повідомив про це Гестапо. «Якщо «еліта» вдягає в національне хатніх улюбленців – все не так погано, як ми думаємо». Такою була його реакція. Я склав Єві вірша та скинув sms:
«Сидить собачка в буді. В вишиванці.
Злі люди не пускають в клуб. На танці.
Пішов туди красень Сірко в жупані,
Із ним танцює інша сука–пані!
Йшов повз паркана – носом не повів…
Ось так вдягатися для клятих кобелів!»
Єва відповіла, що не розуміє, як із такими здібностями я не працюю на українському телебаченні. Знущається, собача модельєрка. До речі, про українське телебачення. Коли останнього разу ми гостювали у стареньких Саранських, старий був одержимий новим кулінарним проектом: «Спечи класика!» (або «Попали класика!» – він ще не вирішив). Саранський збирав рецепти, які вставляли у свої твори письменники, і власноруч перевіряв, що виходить, якщо цим рецептом керуватися.
Нона закохалась у Віолончель. Вони познайомилися на похороні мого батька, там все і почалося. Я досі не розумію, як це сталося, але тим не менше – вони разом. З іншого боку, віолончеліст та похоронний менеджер – співзвучний союз, принаймні вони можуть разом працювати. Дуже часто ця неймовірна пара гостює у нас. Я за ними спостерігаю, не втрачаючи надії зрозуміти, яким чином з’являються такі союзи. Хоча, можливо, хтось не розуміє, чому я з Сарою або Сара зі мною.
Навесні 2008 року ми вітали Еміля, який виборов (тобто – виграв, випіанінив!) першу премію Міжнародного конкурсу піаністів імені Бузоні. У відповідь на моє поздоровлення я отримав sms: «Гей, уявляєш, а я зламав зап’ястка. Закритий перелом». Ха! Я в це не повірив і швидко відписав: «Ти або брешеш, або зробив це навмисно! Піткрадій1». Але він дійсно зламав зап’ястка. І не навмисно: допомагав приятелю налаштувати тренажер у спортзалі, а тренажеру не сподобалося, що він до нього лізе.
«Слухай-но, Ра!» «Слухаю-но, Ло!» «Знаєш, краще б нас звали навпаки. Мені більше пасує Ра, ніж Ло. Ло звучить жіночніше. Давай мінятися?» «Я так не думаю. Мені моє ім’я підходить». Ще б їй воно не підходило! «Слухай. Нам треба буде виїхати до Таганрога». «О, Боже мій, Боже. Туди нам для чого? Ти зробив якусь гидоту Таллію і він вирішив, що досить з тебе «модних» мандрів? «Хай посьорбає суворі російські щі!», – так він, мабуть, пояснив собі обрання пункту призначення». «Треба знайти там одного хлопчика». «Опа. Там твій позашлюбний син?» «Мінус». «Там підпільний дитячий будинок, де дарують сиріт?» «Мінус». «Там ти колись зупинявся в готелі і в тебе вкрали румунські кросівки, і зараз ти вирішив, що набрав достатньо сили, щоб поквитатися?» «Саро, припини! Ні. Нам треба до тамтешнього музею. Спробувати домовитись купити одного хлопчика – для іншого хлопчика». «Цікаво. Ми полюємо за музейним хлопчиськом… ага. А якщо нам відмовлять?» «А якщо нам відмовлять, ми підемо у порт, наїмося риби, а потім будемо танцювати там Сарабанду». «Генделя?» «Аякже! Г.-Ф.!»