Наприкінці цьогорічного листопада минає рік, коли відійшов на Вічну Ватру вірний син українського народу Роман Байляк, вояк трьох армій, більш відомий у відділах Української Повстанської Армії (УПА) під псевдо «Богун».

Світлої пам’яті Роман Байляк народився 3 серпня 1925 року у прикарпатському селі Павелче (зараз – село Павлівка, Івано-Франківської області) у селянській сім’ї Дмитра та Марії Байляків, був другою дитиною в патріотичній родині серед інших п’яти дітей.
Дитинство Романа, як також інших його ровесників, українських підлітків, припали на тяжкі роки спочатку польської займанщини, а згодом – першої совєцької окупації західноукраїнських земель. Невдовзі після закінчення сьомого класу десятирічки, щоб отримати військовий вишкіл, Роман вступив до Української Дивізії «Галичина», однак під час перебування підрозділу на Сокальщині, над Бугом, приєднався до відділу УПА, а після кількарічної боротьби, у 1948 році, перейшов рейдом із відділом УПА через Словаччину, Чехію, Австрію та Пруссію до Західної Німеччини.
На початку 1950 року Роман Байляк перебрався до США, де оселився в Нью-Йорку, там закінчив гімназію та отримав диплом. Пізніше він був призваний до війська та проходив службу в американській армії від травня 1952-го по травень 1954 року, служив у Кореї та Японії у складі інженерного батальйону в званні капрала, згодом – сержанта; будував дороги, мости, інші комунікації та летовища.
Після звільнення з війська Роман Байляк вступив спочатку в «Mondell Institute», а опісля – до Університету Нью-Йорка, пізніше понад 27 років працював у поважній організації інженером.
Св. пам. Роман Байляк став автором унікальної книги споминів «Богунова тридорога. Кадри на скрижалях» (видавництво «Український архів», Варшава, 2004). Як згадував автор у цій своїй книзі, він у якості ройового відділу УПА брав участь в акціях українських повстанців на теренах Сокальщини, Грубешівщини, Холмщини та Волині, боронив наших братів і сестер українців спочатку від німецьких та совєцьких окупантів та від польських свавільників.
Як на мене, є досить вимовними такі рядки споминів Богуна: «…У бункер заглянув вартовий. З тінню таємниці у голосі попросив мене вийти на поверхню. Під куполом неба височіла ясна місячна ніч. У чистому повітрі чути скрипіння коліс возів, погукування візників. Десь за Печигорами, у напрямку Воєславичів, тягнулися підводи. Хто на них? Немов у відповідь у небо зринула пісня: «Там, під лісом, темним бором, Повстанці тихо йдуть...» Ніченька глибока, а ті сон людям з очей зганяють. Гай-гай, але як же мило, як бажано, в мерехтінні тонів туги, радості, суму і незбагненної надії привертають людей до тями, збуджують спрагу слухати їх. Слухати й любити: рідну пісню, співаків, край свій і народ, що вміє такі пісні творити, народ, діти якого – я, ти, вони. Усі ми… Над великою історичною Холмщиною, себто, також над землями Грубешівщини і подекуди Сокальщини та Замостянщини, стояла весна 1944 року. У моєму 19-річному серці не було тіні фальші: вірив я, що мій вояцький вишкіл і досвід у Дивізії «Галичина» пригодиться через день, через місяць – у боях за Самостійну в лавах тих, чия пісня долинула тепер до наших дивізійних бункерів… Тугою пригадалося рідне село – Павелче на Прикарпатті. Тут, як лиш пам’ятаю, коли радість піднімалася над нашою хатою, над селом, над горою і подолом, над річкою і потоками, тоді душа пробуджувалася і звучала усіма тонами краси, усіма барвами любові до рідного…
Розвідником у командира «Олега» був я довго. До кінця зими 1946 року. Долали ми разом далекі й малі відстані, навідувалися сподівано й несподівано, з’їздили тисячні стежини та бездоріжжя. Кажу з’їздили, бо «Олег» любив коней, мав їх і дбав про них. Знали його як доброго вершника. Коли скористався я його пропозицією, він одразу вручив мені віжки гарно осідланого жеребця. Здалося мені, що в цей момент зріс мій авторитет. І добре мені було з цим. Навесні 1946 року принесли мені штафетку з диспозицією: мав я зголоситися до відділу командира «Дуди». Знайшов його в Угринові. Прийняли мене привітно. Чекали з готовим стосовно моєї особи планом. Командир «Дуда» запропонував мені стати писарем у його відділі. Елементи писарської практики в мене були, отож робота не здавалася чужою. «Дуда», придивившись до мене докладніше, ствердив, що, насамперед, нового писаря годиться, однак, довести до людей, тобто, зодягнути так, як одягнуті всі воїни. Знав я отож уже, куди поведе моя вояцька дорога. Поки що разом із «Варшавою» пішов я до командира «Дуди». Чомусь загніздилось у мені почуття провини до цього командира. Отже, попросив пробачення за турботу, за те, що даремними виявилися наші ходіння до кравця і шевця та що не в його відділі, а в Службі Безпеки коротатиметься моя подальша доля….»
На американській землі щаслива доля звела Романа Байляка з чудовою й мужньою жінкою, жінкою-легендою – Анною Карванською, колишньою підпільницею на псевдо «Рома», яка також все своє життя поклала на вівтар боротьби за волю України. Відомо, що Анна народилася 1 січня 1924 року в селі Баховичах, Мостиського повіту (тепер – Львівська область) у селянській родині Миколи та Марії Телятинських, в яких було, окрім Анни, семеро дітей – п’ятеро синів і дві доні. Анна вступила на навчання до гімназії в Перемишлі і згодом перевелася до Мостиської середньої школи. З батьківської хати, церкви, української школи та юнацтва ОУН винесла вона той національний дух і патріотизм, який покликав її до майбутньої визвольної боротьби українського народу. В ОУН Анна-«Рома» пройшла у підпіллі кілька ідеологічних та санітарних вишкільних курсів. На доручення Українського Допомогового Комітету (УДК) вона засновувала й вела дитячі садочки для українських дітей, працювала в мережі підпільного Українського Червоного Хреста (УЧХ), була районовою, організовувала мережу філій УЧХ на Мостищині та Перемишльщині у другому районі надрайону «Холодний Яр» під підпільними псевдо – «Лісова» та «Рома». Були це часи, коли серед свідомої української молоді звучав клич: «Хто живий, в ряд ставай, визволяти рідний край». Анна не вагалася, стала до лав УПА, а разом з нею вступили в боротьбу троє її братів – Іван, Микола і Павло. Живою залишилася тільки Анна, брати впали смертю героїв за рідний край. Пізньої осені 1946 року «Лісова» була скерована на зв’язковий пункт до Кракова, там виконувала обов’язки зв’язкової. 12 травня 1947 р. в т. зв. «Краківському котлі» була заарештована польською службою безпеки. Після страшних поневірянь, тортур та знущань під час слідства, 21 травня 1948 року, більш ніж через рік, військовим судом у Рядові Анна була засуджена до 14-річного ув’язнення.
Принагідно зазначу, що московсько-большевицькі окупанти за приналежність до українського підпілля дітей із родини Тялятинських – вцілілих братів Романа і Зеновія та сестер – Емілію і Дарію та їхніх батьків – вислали до далекого, суворого й непривітного Сибіру. Тож було покарано всю родину підпільниці «Роми» на далекому засланні, а вона сама переживала неймовірно жорстокі випробування в підпіллі. В УПА Анна познайомилася з першим своїм чоловіком – Дмитром Карванським «Орським» – сотенним УПА – і в серпні 1945 р. із ним одружилася.
Гарним, світлим та чистим було подружжя Карванських, але воно було і коротким, як спалах серпневої зірки. Загалом, під час цієї акції під Бірчею повстанці з УПА зазнали великих втрат, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя-«Коника» та сотенного Дмитра Карванського-«Орського», першого чоловіка Анни. Разом із ними загинуло ще 24 повстанці, а 22 було поранено. Повстанцям забракло важкої зброї для штурму укріплень, а згодом і амуніції для продовження бою, що затягнувся... У 2000 році українських повстанців з УПА перепоховали на цвинтарі біля Перемишля. Українські політики досі дискутують, чи вважати їх та інших вояків УПА національними героями, хоч відповідь на це питання вже давно дав сам народ у тисячах пісень. Одна із них про Бірчу:
«Ой, хто то, хто то йде на Бірчу,
Нестримно з боєм наступа?
То командир – полковник Коник
Веде стрільців – борців УПА:
Щоб відплатить за людські кривди,
За кров, що в Лімній потекла,
За смерть, неволю і руїни,
За села, спалені дотла...»

Класичним прикладом ставлення до УПА в Польщі стала ініційована пані Анною епопея з перепохованням загиблих у містечку Бірча під Перемишлем кількадесяти УП-івців на чолі з курінним «Коником» (Михайло Гальо) та сотенним «Орським» (Дмитро Карванський). Дев’ять років виснажливого листування дружини Карванського Анни – Карванської-Байляк – між Нью-Йорком, Варшавою, Перемишлем, Львовом, Бірчею, Ряшевом – призвело до майже одностороннього рішення Головної ради охорони місць боротьби й мучеництва: перезахоронити ексгумовані останки з бірчанської могили 7 липня 2000 року в Пикуличах, під Перемишлем. Українським організаціям сповістили про це за тиждень до акції. Разом із цими останками був похований прах ще 19-ти УП-івців, яких було розстріляно 22 травня 1947 року в селі Лішна при проведенні акції «Вісла».
Про все це Анна Карванська-Байляк описала в книзі «Україно, визнай», в основу якої лягла Одіссея бою УПА коло Бірчі. Сама назва книги є ніби молитвою до України про визнання на державному рівні УПА і зі закликом – з пошаною ставитись до героїв нашого народу.
На еміграції подружжя українських патріотів – Роман та Анна Байляки – активно працювали у багатьох українських громадських організаціях, гостро відчуваючи свій обов’язок перед загиблими побратимами, вони разом багато років вимагали від польського уряду права на перепоховання загиблих воїнів УПА у польському селі Бірча.
Серед книг подружжя Байляків, виданих у Варшаві під редакцією проф. Романа Галана, є такі: «Во ім’я Твоє» (2000), «Україно, визнай» (2002), і «Богунова тридорога» (2004), перші дві написані Анною Карванською-Байляк, третя – Романом Байляком на базі ґрунтовних архівних матеріалів і присвячені боротьбі вояків Української Повстанської Армії в роки Другої світової війни і повоєнні роки. Крім цих книжок, подружжя Байляків ще раніше подарувало багатьом закладам в Україні також кілька маленьких книжечок і брошур, як то «Колядки і щедрівки», «За що боролася УПА», «10 років Всеукраїнській лізі українських жінок», багато часописів із різними публікаціями та віршами, кольорові світлини та комп’ютерну техніку.
Анна Карванська-Байляк-«Рома»-«Лісова» впродовж усього свого життя, її перший чоловік, сотенний УПА, «Орський» (Дмитро Карванський), а донедавна і її другий чоловік – ройовий УПА – Роман Байляк-«Богун» – щиро й безмежно віддано служили українській справі, а уся їхня діяльність була спрямована на здійснення найшляхетніших українських ідеалів.
Так доля розпорядилася, що пані Анна живе далеко від рідної землі, в Америці, але про свій рідний край вона ніколи не забуває, мабуть, часто у своїх думках лине до смерекової батьківської хати, родинного гнізда, в якому прийшла у світ, до квітів свого дитинства, до дитячих мрій і глибоких молодечих почуттів...
Ось уже рік живемо без славного УП-івця «Богуна» – Романа Байляка та понад шість десятків років – без сотенного УПА «Орського» – Дмитра Карванського, спочатку був дещо призабутий славетний бій відділу наших повстанців під Бірчею, але українські патріоти надзвичайно втішені тим, що історична справедливість завжди перемагає, національна пам’ять про наших Героїв з ОУН та УПА живе в наших серцях, а легендарна «Рома»-«Лісова» – Анна Карванська-Байляк, ця напрочуд мужня жінка, – продовжує разом із нами боротися за українську Україну!

Автор: Олександр Панченко, адвокат,
доктор права УВУ, місто Лохвиця, Полтавської області