«Так у світі повелося, я люблю її волосся, я люблю її тонкі вуста...

Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах...» Моя улюблена пісня, зазвичай, розпочинає новий день. Заводжу мотор, і авто неквапливо рухається вулицею, запам’ятовуючи мелодії, нанизувані Тарасом Чубаєм, немов намистинки, на струни гітари. «А вона, а вона, сидітиме сумна, буде пити, не п’яніти від дешевого вина», – ці слова, здається розбудили мого пасажира, і він побажав прослухати ще раз. Сашко чув їх вперше, а я, жартуючи, питала, чи бува не привиділася Муза з келихом на осінньому порозі. Розмаїття звуків, запахів, перемішаних у палітрі людських голосів були за вікном, а на його картині вже вимальовувався пісенний образ з далекої юності.
«Так у світі повелося», що річище нашого життя вигинається американськими широтами, виливаючись у типові будні. Я розуміла, що Чубаєва пісня раптом виштовхнула людину з мілини матеріального невір’я. До певної міри – містерія, але ви починаєте вірити, що поруч невидимий янгол етногенези. Наша розмова раптово стихає, і кожен думає про своє. «Завтра прийде до кімнати, твоїх друзів небагато, вип'єте холодного вина... Хтось принесе білі айстри, скаже хтось: життя прекрасне! Так, життя прекрасне, а вона...»

Український художник – Олександр Ткаченко – родом з русифікованого Подніпров’я. Його рідне місто Кривий Ріг модифіковано в Крівой Рог. «Українською мовою розмовляли тільки у нашому класі, єдиному українському класі російської школи, – розповідає Олександр. Була у нас своя образотворча студія, діяла навіть спілка художників. Правда, малювали більше портрети сталеварів, а не козаків, не Хортицю. Тож моє «українське сходження» розпочалося з навчання у Дніпропетровському художньому училищі. Вступний твір з української літератури написав на «відмінно». Це був подарунок батькові. Він вірив, що будуть з мене люди. Студентом став у 16 років. Роки, мов птахи. Розміняв другий десяток на еміграції, проживаю з родиною недалеко від Детройту. 60-й травень прийшов несподівано. Життя прекрасне!»
5 жовтня в Українському Національному Музеї в Чикаго відкривається персональна виставка художника Олександра Ткаченка, представника Дніпропетровської школи малярства, з нагоди його 60-річчя. Це своєрідний звіт майстра перед своїми шанувальниками. У творчому доробку митця чимало виставок в американських галереях та музеях. Втретє виставляється в Українському Національному Музеї в Чикаго, який також святкує своє 60 річчя. Експозиція включатиме полотна, написані в різні роки. З-під пензля майстра вийшло безліч тематичних картин, портретів, живопису, натюрмортів. Він відомий як графік, аквареліст і живописець, а, найголовніше, з його картинами завжди затишно. Різні за стилем написання, вони прикрашають оселі наших сучасників, зберігаються в музеях і американських галереях.
З роками приходить усвідомлення, що в житті, як і в живописному світі, є місце для бажань, для мрій, для друзів. Олександрові властиво реалізм роздумів перемножувати на досвід пережитого, і перед нами осінь його споглядань: радісна, легка, сповнена руху і кольору, виразна. У період написання твору художник перебуває наодинці з природою, яка дарує йому своєрідну феєрію кольорів. Він передає нам миті незабутніх вражень у назвах творів: «Осінній етюд», «Літо», «Поле», «Край села», «Останній сніг», «Чотирилапі друзі». Природа в його картинах жива й одухотворена. Він навмисне не вводить у композиції постаті людей, щоб не відволікати глядача від споглядання.
Метаморфоза сьогодення – митці приростають корінням до рідної землі, а проростають у чужих краях. Як творчій людині, Олександрові довелося багато чим пожертвувати у новій країні, проте він – митець за природою. Навіть у хвилини, коли під емігрантською парасолею неможливо було заховатися від дощу, він писав акварелі. Мені зрозуміле його захоплення піснями Тараса Чубая. І ми вирішуємо, що картини на виставці цього разу говоритимуть співаною поезією: «Ти втретє цього літа зацвітеш такою квіткою тендітною п’янкою», «Чути знадвору шелест піску, чути знадвору шелест трави», «День відходить, кудись поквапившись», «Тобі услід не дивитимусь, лише листопадово очі заплющу». Таким чином буде підкреслено одну з особливих рис його творчості, а саме – пантеїстичне ставлення до природи, де кожна деталь – рух білки по дереві, сценічна театральність снопів, застигле плесо ставка, – несе у собі відчуття того, що життя кожного з нас обрамлене неповторністю природи. Його вже американізоване довкілля по-своєму унікальне: побачене у повсякденності, у вічній зміні пір року, позбавлене пафосу.
«Дощем квітневим, весно, не тривож! Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе? У решето ловити хочеш дощ? З усіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич і росте трава», – це знову Тарас Чубай співає поезію Богдана-Ігоря Антонича... Сашко слухає. Число 60, яке зненацька впало на траву його стежок, органічно вписується у його ж, Олександра Ткаченка, богемно-романтичний профіль. На задньому сидінні та у багажнику автомобіля вмостилися полотна художника з пахощами літа і запахом зимових яблук. Старанно сповиті, як немовлята, вони їхали разом з нами до музею.
Виставка творів Олександра Ткаченка триватиме до кінця жовтня. Відкриття відбудеться у п’ятницю, 5 жовтня, о 7-й годині вечора. Адреса музею: 2249 W.Superior St., Chicago, IL 60612.