У неділю, 29 липня 2012 року, парафія св. Володимира і Ольги відзначала свій Празник, приурочений святим рівноапостольним великим князям Руси –України – князю Володимирові Великому та княгині Ользі, іменами яких названа парафія, і які прикрашають її чудовий храм, побудований у візантійському стилі. Цю назву присвоїла собі парафія тому, що була заснована в день, коли відзначаємо великого князя Володимира Великого – хрестителя Руси-України. До речі, засновником парафії був Блаженніший Патріарх Йосиф Сліпий під час своїх відвідин міста Чикаго 28 липня 1968 року.

Парафія св. Володимира і Ольги відзначає цей празник щорічно служінням Божественної Святої Літургії і завершує його так званим Малим Водосвяттям на згадку християнізації нашого народу. До участі в цьогорічних урочистих святкуваннях був запрошений гість з Риму – о. д-р Іван Дацько, який виголосив духовно глибоку і будуючу проповідь на основі чуда – ходіння Христа по воді. За дорученням церковної Ієрархії, о. д-р Іван Дацько під сучасну пору займається особливим проектом – проведенням відновлення Святої Софії в Римі, будівничим якої був Блаженніший патріарх Йосиф Сліпий.
Рим – центр Вселенської Церкви заходу. Він є своєрідним духовним центром для українського народу, принаймні, для тієї його гілки, що належить до УГКЦ. Наша присутність у Римі часто виражалася словосполученням «Український Рим». У різні періоди минулого й сучасного сторіч цей «Український Рим», як український духовний центр, був для нас чимось особливим на різних відтинках – церковному, релігійному, духовному і на політично-громадському. Користаючи з перебування о. д-ра Івана Дацька в Чикаго, я попросив його поділитися з нашими читачами його думками стосовно того, через які фази розвитку проходив «Український Рим» як український духовний центр.
Отче докторе Іване, як Ви охарактеризували би «Український Рим» як український духовний центр до початку Другої Світової війни?
Добре. Я почну з 1897 року, бо в тому році Папа Лев ХІІІ заснував – разом з австрійським Цісарем Францом Йосифом – так звану Руську колегію, бо перед тим наші студенти студіювали в Грецькій колегії, яка в 19 сторіччі перейменувалась на Грецько-руську. В 1897 році Папа Лев ХІІІ заснував Папську руську, тобто, Колегію Рутені. Отці Василіяни тоді були щойно в перших роках своєї реформації, і тому впродовж перших 5 років її очолювали отці Єзуїти. Щойно у 1904 році Отці Василіяни перебрали керівництво цієї колегії. Фактично, до Першої Світової війни наша присутність у Римі була тільки церковною. Правда, була колегія, яка пізніше назвалася Українською Папською колегією святого Йосафата. Тоді то була руська колегія, а отці Василіяни були її настоятелями.
Вибухає Перша Світова війна. Тому що ми належали до Австро-Угорщини, а Італія виповіла війну Австрії, всі наші студенти й отці мусіли виїхати, або якось заховатися під захистом Ватикану. У 1918 році повстає Українська Народна Республіка, і першим українським послом є Станіслав Тишкевич. З ним приїжджає до Риму також професор і журналіст Євген Онацький, і вони починають паростки громадського життя у Римі. За старанням Митрополита Шептицького знову відкрито колегію в 1920 році. З того часу Руська колегія поступово переходить на українську. Там студіюють студенти, навчаючись і виховуючись на парафіяльних священиків, також отці Василіяни, а в 1932 році інав´уровано нову колегію – Українську Папську колегію святого Йосафата на горбку в Дженікольо. Генеральний заряд отців Василіян залишається на попередньому місці, а колегія переходить до нового приміщення. У 1938 році формується секція Ватиканського радіо, яку перебирають в свої руки Отці Василіяни. Зі світського боку, професор Євген Онацький працює як журналіст і творить певне українське лобі серед тодішнього уряду Італії. Треба також не забути, що в Італії проживав полк. Євген Коновалець і до смерті там жила його дружина – пані Ольга, до котрої часом приїздила її рідна сестра Софія – дружина полк. Андрія Мельника.
До 1939 року українська присутність у Римі, в загальному, була церковною, але як бачимо, вже з певними українськими громадськими характеристиками. У цьому періоді відігравав певну духовну роль Митрополит Андрей Шептицький, хоча, у зв’язку з хворобою, він останній раз був у Римі в 1929 році, коли відбувався Синод Українського Єпископату. Тут варто згадати, що після Першої Світової війни польське лобі хотіло обмежити владу Митрополита, але коли Митрополит пояснив свою ситуацію Папі Бенедиктові ХV, то Папа затвердив всю повноту влади Андрея і вперше вжив слово Україна, бо раніше вживався термін Рутенія. Як відомо, Папа також визнав уряд Української Народної Республіки, а також дав велику суму грошей на відновлення діяльності Руської колегії, яка згодом іменувала себе українською.
Ще згадаймо, що в 1927 році Митрополит Шептицький купив був для семінаристів Української колегії літну віллу в горах Кастель´андольфо на відстані 35 км. від Риму за 40 тисяч доларів, яка колись належала російській аристократичній родині. Там влітку відпочивали наші семінаристи, бо у зв’язку зі строгими вимогами, семінаристам не було легко повертатися на ферії додому. На жаль, під час Другої Світової війни вілла була знищена, бо там проходив фронт, і була пограбована місцевим населенням. Можливо, в комплексі відновлення храму Святої Софії та «Українського Риму» як українського духовного центру, виникне питання про віллу.
Яку роль відіграв «Український Рим» після Другої Світової війни?
Під час війни в Римі продовжували перебувати наші семінаристи та деякі отці, хоча багато докторантів виїхали в Україну, коли фронт почав просуватися на схід. Семінаристам зі східних країн було нелегко повернутися додому. Тож вони продовжували студіювати, здобуваючи високу освіту, докторати. У 1940 році до Риму прибуває єпископ Іван Бучко. Під час війни він не міг багато зробити, але після війни Римський апостольський престол робить його Апостольським візитатором для українців у Західній Європі. Владика творить у Римі Український Допомоговий Комітет, і сам його очолює. Після війни в Італії опиняються різні біженці, вояки Української дивізії «Галичина», які згодом переселяються до Англії. Створений владикою Бучком Комітет виконує важливу багатовекторну роль, в якій були заан´ажовані ще Єпископ Пряшко, о. Дячишин, о. Мирослав Любачівський, допоки виїхав до Америки та інші, як, наприклад, о. Марусин – майбутній архієпископ, о Іван Хома – пізніший єпископ. Зі світських осіб був пан Осіцький. Це були діячі Українського Допомогового руху. Цей рух організовує Український Християнський рух, здебільшого, у Німеччині, Франції та Англії. В тому часі єпископ Бучко часто їздив з візитацією, відвідуючи українців у таборах переміщених осіб у країнах Західної Європи, і часто брав зі собою священиків.
Під кінець 1950 року Італія майже звільнилася від українців і тільки залишився дехто з відомих світських діячів – Оля Коновалець, редактор Федорончук, який працював в італійському радіо. Залишилися – Колегія святого Йосафата, Генеральна Курія отців Василіян, сестри Василіянки, які придбали для себе будинок, і ще були сестри служебниці. В цей час владика Бучко також присвячував увагу церковному життю. Завдяки його старанням і Кон´ре´ації для Східних церков кардинала Євгена Тіссерана в 1956 році було перенесено Українську Малу семінарію до Кастель´андальфо.
Через рік, у 1957 році, я молодим хлопчиною приїхав до Риму як учень Української Папської семінарії і замешкав у віллі, де перебував два роки. Згодом, за дорученням Папи Івана ХХІІІ, Кон´ре´ація для східних церков збудувала на «via Buchella» новий будинок поблизу, де сьогодні є Св. Софія, і там отці Селезіяни провадили Малою семінарією до 1997 року. Так виглядав стан справ у Римі до прибуття туди Митрополита Йосифа Сліпого, майбутнього Патріарха. Діяльність Малої семінарії для Патріарха Йосифа була милою несподіванкою, коли Митрополит Йосиф Сліпий опинився на волі в Римі.
Якого значення набув «Український Рим» з появою Митрополита Йосифа в Римі 9 лютого 1963 року, майбутнього Патріарха. Знаємо, що він залишив нам велику спадщину. Яке значення має ця спадщина для УГКЦ, «Українського Риму» і не тільки в діаспорі, але також сьогодні в Україні?
Широке питання. Торкнемося основного. Без сумніву, з прибуттям Митрополита Йосифа на волю починається абсолютно новий розділ, нова сторінка в історії «Українського Риму». Митрополит, майбутній Патріарх, зосереджує все своє життя в «Українському Римі». Це був для нас усіх великий переломний момент. Я того року здавав матуру. Ми, студенти, відчували велику гордість, що маємо його. Він був дуже імпозантним. Нам імпонувало, що він спілкувався з церковними достойниками. Його зустрічали різні світські достойники – президенти, прем’єри, сенатори. Він фактично почав керувати нашою Церквою. Він став, я би так сказав, не тільки духовним провідником, але Главою нашого народу. Ми тоді не мали своєї держави, були поневолені в Радянському Союзі, але в його особі ми відчували Україну.
Як церковна особа, Патріарх Йосиф приїхав до Риму з трьома дуже чіткими візіями. Перша – Патріархат для нашої церкви. І ми бачимо, що після неповних п’яти місяців після свого визволення він ставить перед Отцями Ватиканського Собору пропозицію – піднести Києво-Галицьку метрополію до гідності Патріархату. Друга – висока наука, Український Католицький Університет. У празник святого Климентія, 8 грудня 1963, він підписує грамоту заснування Українського Католицького Університету. Третя – монашество.

У квітні 1964 року він купує монастир для монахів-студитів коло Кастель´андольфо. Ми пізніше про ці його візії читаємо в його Заповіті – Патріархат, єдність Церкви й народу, християнська наука, досконале і віддане монашество, служіння Богові. Отже, з його появою в Римі постає Український Католицький університет, відновлюється українське Богословське Наукове Товариство, з’являється Богословський журнал – «Богословія». Розпочинається видавництво. Патріарх друкує понад 200 різних книжок, всіляких монографій, різні наукові праці. Він всіляко сприяє відродженню наукового життя. І тому, що ми не мали у Римі катедри, він будує собор Святої Софії, який, як він казав, «має собирати в розсіянні сущих». Цей собор – чудовий, і тепер ми його відновлюємо на честь 120 річниці його народження. Собор був уособленням Божої Премудрості «Святої Софії» і рівночасно він нам служив за катедру, поки Україна не стала вільною.
Блаженніший жив у Римі 21 рік. І якщо ми читаємо спомини Нормана Казанца, що був посередником між Папою Іваном ХХІІІ і Президентом Кеннеді у переговорах з Микитою Хрущовим, щоб визволити з каторги Митрополита Йосифа, то він писав про перебіг переговорів приблизно так: «Випустіть Йосифа Сліпого. Ми його дамо до якоїсь там семінарії, і він там буде молитися й доживати свого віку». Всі помилилися в тих прогнозах, бо за 21 рік Патріарх Йосиф нас об’єднав, усвідомив про наше місце у Вселенській Церкві і дав нам почуття великої гордості і усвідомлення приналежності до української нації, в цьому і мені особисто.
Ми, українці, часом маємо тенденцію себе замикати у шкаралупі, в ´етто. А Блаженніший Патріарх Йосиф, використовуючи свій авторитет, умів знаходити зв’язки зі світом, інформувати про нас не тільки церковний світ, але також і політичний. Коли він їхав у різні подорожі, його приймали президенти різних держав, не кажучи нічого про його зв’язки з італійським урядом, завжди підкреслюючи, що його народ – український – поневолений. Він вірив, що Україна повстане. Одного разу він мені сказав: «Зло довго тривати не буде, воно розпадеться швидше, як ми думаємо».
Бог дав нам важкий час у 20-му сторіччі, але також і великих людей – Митрополита Андрея та Патріарха Йосифа, під духовною опікою яких ми цим важким шляхом пройшли не розгубившись. Я тішуся, що впродовж останніх років життя Патріарха Йосифа я мав щастя бути його особистим секретарем.
Було відчуття, що після відходу Патріарха Йосифа у вічність роль «Українського Риму» як українського духовного центру дещо притихла. Ваш погляд на цю тему.
Я тут хочу сказати, що ми якоюсь мірою виявилися людьми малої віри. Бог ніколи свій народ не покидає. Маючи таку велику постать як Патріарх Йосиф, ми хотіли вірити, що він буде вічно жити. Як він помер – прогалина була колосальна. Декому здавалося, що церква загине. Але провидіння нам дало наступника – Мирослава Любачівського. Я також був і його секретарем. Саме заради зберігання спадщини Патріарха Йосифа, мені всі радили бути при Патріархові Любачівському. Патріарх Мирослав Іван Любачівський не мав харизми Патріарха Йосифа, дару слова, був скромним, але надзвичайно побожним, і Божа Благодать зробила решту.
Вона покерувала так, що цей скромний чоловік збирав жнива праці своїх попередників. То був час, коли ми переживали страшну і сумну Чорнобильську трагедію, що була плодом совєтської системи, радісну річницю – Тисячоліття Хрещення Руси-України, понтифікат Папи Івана Павла ІІ, появу на політичній арені Горбачова зі своєю політикою гласності і перебудови, стосовно якого можна мати різні думки і, врешті, ознаки, що «Імперія зла» – Радянський Союз – почав тріщати.
У 1989-му році легалізується наша церква в Україні, в 1990 році Україна проголошує свій суверенітет, а через рік – державну незалежність. З0 березня 1991 року Мирослав Любачівський з нами повертається до Львова. Якщо перед тим централя нашої церкви була в Римі, то тепер всі наші сили сконцентровано пішли в Україну. І не тільки я повернувся з Патріархом Любачівським і жив там 7 років, але також і його інші співробітники, монахи-студити, отці Василіяни, редемптористи. Там треба було, так би мовити, від початку все ставити – нові інфраструктури, відновляти семінарії, розбудовувати фонди. Очевидно, що Рим тоді стояв на другому плані, бо всі попередні здобутки під проводом Патріарха Любачівського пішли туди, куди треба було. І цього не можна забувати.
Під кінець 90-х років минулого сторіччя, частково спорожнілий Рим наповнюється новими людьми. Через нещасний економічний стан сюди почала приїздити нова еміграція людей на заробітки. В Італії сьогодні живе понад 800 тисяч українців, а в самому Римі – майже 140 тисяч. Такою була ситуація, коли вже Глава нашої церкви виїхав з Риму, повернувся в Україну. Також владика Марусин вже не був апостольським візитатором, він вже був секретарем Кон´ре´ації для Східних церков. Наші виховні інституції наповнилися новими студентами з України, але найкращі сили нашої церкви повернулися в Україну. Тому ви слушно відзначаєте, що загальна українська діяльність у Римі пригальмувалася або призупинилася, і Рим почав втрачати свою позицію як український духовний центр.
Сьогодні маємо іншу картину. Відчувається, що ситуація почала мінятися, і «Український Рим» як український духовний центр відроджується. Ви, Отче, чи то з відчуття обов’язку, особистої повинності, чи просто людського бажання діяти, перебуваєте в центрі того відродження. Тож розкажіть нам дещо, як до цього прийшло, як бачите цей процес, та які його перспективи?
Моє життя було тісно пов’язане з Римом. Я приїхав до Італії вперше в 1957 році, маючи 11 років. Я жив в Італії 10 років як студент, потім студіював в Інсбруку, що в Австрії, а відтак – від 1974 року до 1991 року – знову в Римі – разом – 28 років. І будучи 8 років секретарем Патріарха Йосифа, я жив у Ватикані. Це мені відкривало двері до різних інституцій, до різних достойників. Разом з Патріархом Йосифом і відтак – Патріархом Мирославом – я мав доступ до Святішого Отця, ішов з ними на аудієнції до різних кардиналів, до різних кон´ре´ацій. Це мені дало багато досвіду.

Потім я був канцлером Патріаршої Курії, генеральним вікарієм, у 1997 році, на доручення Патріарха Любомира, я очолив зовнішні зв’язки й довший час жив у Німеччині. Відтак, під впливом отця Бориса ¥удзяка, нині він вже єпископ, я перебрав провід над Інститутом екуменічних студій і став членом ректорату Українського Католицького Університету. Але в 2008 році Патріарх Любомир, і навіть о. ¥удзяк, який перед тим благав мене жити у Львові, сказав мені: «Отче Іване, якщо Ви не переберете команду в Римі, то я не бачу, кому іншому її передати». Я не міг не послухати Патріарха Любомира. Я дістав тоді мандат голови Святої Софії на п’ять років з надією (і вимогою) Патріарха, що за цей час я зможу багато зробити. Заразом, я отримав підтримку багатьох священиків, і тому я зрозумів, що «Український Рим» як український духовний центр ми мусимо зберегти, і в ньому відновити той дух, який був перед тим.
Сьогодні ми маємо в Римі 140 тисяч людей. Правда, не всі вони католики, але протиріч немає. Ми маємо три окремі парафії – отців Василіян, на Мадонні і при Святій Софії. На паску ми мали в Софії 5 тисяч людей. Ми сьогодні відновлюємо Святу Софію і в зв’язку з тією відновою, від 13-го до 15-го жовтня цього року буде проща до Риму. Сподіваємося на приїзд 7 тисяч людей із-за кордону. Я хотів би, щоб у тому часі наші люди відчули те, що я відчував у 1969 році, коли було посвячення Святої Софії – Собору, що «собирає в розсіянні сущих».
Сьогодні ми маємо в Італії 153 греко-католицькі душпастирські осередки. У всій Америці не маємо стільки. Сьогодні зовсім інша картина, інша ситуація, інша геополітична присутність українців в Італії. Наприклад, ми маємо своїх представників у міській раді Риму. З нами рахуються. Після віднови Святої Софії, за вказівкою Блаженнішого Патріарха Святослава й нашого Синоду, розбудуємо великий Культурно-науковий центр. УКУ повернувся до Львова, але ми не будемо ліквідувати того, що створив Патріарх Йосиф. Там буде Інститут св. Папи Климентія при УКУ. Будинок УКУ на «via Buchella» перед тим був майже порожній. Тепер я можу тільки селекційно приймати студентів, бо немає місця. Бог нас благословить. Віднову Святої Софії ми поставили на дуже професійний рівень, хоча з фінансового боку – це нелегка справа. Наші люди в Італії не багаті. Їхні пересічні заробітки на місяць ледве сягають тисячі ам. дол. Але ми вже зібрали близько 60 тисяч євро на ту ціль. Ми вдячні, що кошти на віднову Святої Софії також надходять з різних країн нашої діаспори.
Наша присутність в Італії сьогодні – це імміграція внаслідок того лихоліття, до якого привела влада в Україні. Частина людей повернеться, частин залишиться назавжди. Колись приїздили тільки жінки. Тепер приїжджають і чоловіки. При Софії ми вже маємо школу, треба вчити дітей української мови, бо вони починають говорити італійською. У такій ситуації Софія, і все це, що є навколо неї – УКУ, площа, де стоїть пам’ятник Шевченкові, осередок – це сьогодні клаптик України на італійській землі. Тут кипить українське життя. Ми організовуємо різні празники, свята, приурочені визначним українським постатям. І сюди з’їжджаються від 3 до 4 тисяч людей на такі заходи. Ми маємо понад 300 студентів, що студіюють на італійських університетах на різних факультетах. У Римі сьогодні є багато нашої інтелігенції. Вона відчуває приналежність до тієї спільноти, яким є «Український Рим».
Я переконаний, що всім «керує» Патріарх Йосиф, а ми є його інструментом. Наш сьогоднішній Патріарх Святослав, який виховувався в Римі, пізніше виховував інших, тепер стежить, щоб ми затримали і зберегли нашу спадщину, наші духовні цінності, нашу Церкву. І ми це робимо.