Ось уже два тижні після прийняття Верховною Радою Закону Ківалова-Колесніченка (який опоненти глузливо іменують законом «Ка-Ка») ситуація навколо цього закону певним чином «зависла». Давайте проаналізуємо – чому? І що буде далі?

Доля закону, або процедура його легітимізації
Згідно з процедурою, доля будь-якого закону після його прийняття така: він має бути підписаний Головою Верховної Ради, потім – Президентом України, потім опублікований в урядовій газеті – і тільки після цього набуває чинності, стає тим законом, який є обов’язковим для виконання. Але стосовно закону «Ка-Ка» нічого цього не відбулося. Як відомо, спікер В. Литвин відмовився його підписувати, чим спорудив першу процедурну перешкоду на шляху легітимізації цього закону. Не підписаний Головою Верховної Ради закон на стіл Президентові для його подальшого підпису не кладуть.
Як же тут бути?
Влада спочатку доволі спокійно відмахнулася від «проблеми Литвина». Дехто говорив: «Не підписує? Подумаєш. Або якось інакше його треба підписати, наприклад, заступником, або ж змінити Литвина».
Однак дні йшли, а проблема не вирішувалася. Виявилося, що не так просто замінити підпис Голови Верховної Ради, та й переобрати Литвина теж з ходу не вдалося. Однак зусилля у цьому напрямку тривають. Не виключено, що ближчим часом ми станемо свідками спроби замінити Голову Верховної Ради України кимось більш слухняним – тим, хто вищевказаний закон про мови підмахне без усіляких мук сумління.

Чому не підписує Литвин?

Політична поведінка Володимира Литвина останнім часом доволі добре показує його сутність і стиль. Загалом В. Литвин любить себе позиціонувати політиком мислячим, об’єктивним, який бачить і позитивні риси, і вади однієї і другої сторони будь-якої політичної суперечки чи протистояння. Недарма він завжди тяжів до ролі миротворця, переговірника, людини, яка може знайти якесь порозуміння з кожною із сторін протистояння.
Таку роль він зіграв, зокрема, і у фіналі президентських виборів-2004, коли помаранчеві і біло-блакитні, Янукович і Ющенко зчепилися в непримиренній сутичці, і до відкритого громадянського протистояння, а то і крові, залишався крок. За його участі було досягнуто компромісне рішення про третій тур виборів Президента, точніше, про переголосування другого туру. За це Президент Кучма і дав йому тоді звання Героя України.
Подібну роль Литвин пробував грати ще не раз, уміло оперуючи голосами своєї невеликої фракції, яку він прагнув перетворити на «золоту акцію», додаючи її голоси для вирішальних голосувань, за що знову обіймав крісло спікера, проголошуючи, що «країні потрібен Литвин».
Після перемоги В. Януковича – В. Литвин певний час ще тримався на публіці доволі незалежно, але потім приєднався до парламентської більшості регіоналів та комуністів і став частиною владної системи В. Януковича та Партії регіонів. Так його і сприймали останні півтора-два роки.
Але демарш Литвина, його небажання підписувати Закон про мови декого здивували: що, мовляв, сталося зі слухняним В. Литвином?
А сталося просте: за місяць до початку виборів мажоритарникові В. Литвину треба виходити до виборців україномовної Житомирської області, де він має намір балотуватися, і пояснювати свою позицію щодо закону, який збурив Україну і світове українство.
І, судячи зі всього, В. Литвин робить прагматичний крок – не підписує закон, тим самим викликаючи сильну інформаційну хвилю, яку його піарники мусять перетворити на додаткові голоси в його виборчому окрузі.
Чим Литвин ризикує при цьому? Тим, що його знімуть з посади спікера? Але за три місяці постане нова Верховна Рада, і той склад нізащо не обере його ще раз Головою. Отже, на вагах Литвина було наступне – або ще три місяці бути Головою Верховної Ради і ризикувати програти вибори, або покинути свою посаду, відмовившись підписувати закон, зате стати народним депутатом на 5 років і уже в наступному скликанні парламенту мати шанс обійняти посаду голови якогось Комітету чи підкомітету Верховної Ради. Тай рядовим депутатом бути також непогано.
Отже, на сьогодні, Литвин свій вибір зробив і на якийсь час затаївся. Що він робить тепер, з ким зустрічається, хто і що йому каже, чим переконують і умовляють – сказати важко.
Але я не виключаю, що ніхто з ним не зустрічається і ні до чого не примушує. Чому?

Чому влада взяла паузу?

Як не парадоксально, владі щодо цього закону також нема чого поспішати. Головне вони зробили – на вимогу своїх російськомовних виборців та на виконання передвиборчої обіцянки прийняли закон, який фактично надає російській мові права мови офіційної, бо там, де є 10% російськомовних мешканців (а де їх нема?), уже російська може використовуватися в усіх ситуаціях та в усіх організаціях, закладах тощо без винятку.
Словом – скрізь. При цьому лукаво заявляють, що на статус української, як державної, не зазіхають. А для чого зазіхати? У російськомовних областях України та в Криму, де українська і зараз є Попелюшкою, згідно зі законом «Ка-Ка», вона посяде статус англійської королеви – бути вона буде, але нічого не вирішуватиме. Іншими словами, її просто ніде не будуть використовувати.
Однак, зіштовхнувшись з небажанням Литвина підписувати закон, почувши та побачивши хвилі протесту, влада, як видається, взяла паузу на осмислення ситуації та вибір найбільш для себе вигідного сценарію подальших дій. Думається, що на Банковій прораховують різні варіанти розвитку подій залежно від кожного наступного кроку влади та відповідних реакцій на ці кроки від опозиції, громадськості, органів місцевого самоврядування, діаспори тощо.
Як не парадоксально це звучить, декому у владній команді здається вигідним така ситуація «зависання» закону, бо вона дає можливість отримувати від неї постійні виборчі та піарівські дивіденди. Принаймні, Партія регіонів може на виборах говорити – ми, мовляв, зробили все від нас залежне, прийняли закон про мови, але «оті кляті бандерівці» та інша опозиція, бачте, стали стіною, і ми нічого не можемо зробити, бо інакше кров, міжнародні протести тощо.
На підтвердження того наведу приклад: не хто інший, як син Президента, нардеп Віктор Янукович-молодший заявив про відкликання свого голосування «за» закон про мови, оскільки того дня був не у парламентській залі, а на своїх улюблених автоперегонах.
Питання – чи то Віктор-молодший демонструє небачену чесність, чи то Віктор-старший цим посилає сигнал, що він готовий до якихось компромісів, чи загалом регіонали готові і далі тримати паузу?

Протести як могутня перепона антиукраїнському свавіллю

Але головне, що примушує владу брати паузу та радитися стосовно подальших дій, є хвилі протестів, які піднялися і поперемінно, то опускаючись, то знову здіймаючись, вирують навколо цієї мовної ситуації.
Найпомітнішою хвилею є протести біля Українського дому, в яких спочатку брали участь і народні депутати, і лідери партій, і політики різних калібрів. Тут було все – і сутички з «Беркутом», і сльозогінний газ, і яскраві світлини протистояння протестуючих і правоохоронців. Сенсаційною новиною були кадри, на яких протестуючому Віталієві Кличку бризнули в очі цим газом.
Але нардепи скоро прийняли рішення – відійти від Українського дому, і дехто з націонал-демократів назвав це великою помилкою. Під стінами залишилися незнамениті. Дехто з них почав голодування, таких було семеро, наразі лишилося троє. Декого забрала «швидка», бо ставало погано.
Тепер під стіни Українського дому закликають громадські організації, і 18-19-го вони повинні туди сходитися, щоб демонструвати суспільну підтримку протестів тих безіменних українських патріотів, які там тримають фронт оборони проти антиукраїнського мовного закону.

Потужна хвиля протестів прокотилася багатьма країнами світу. У минулому числі нашого часопису оголошенням скликалися чиказькі українці – протестувати проти цього закону. Нині в українських ЗМІ можна знайти повідомлення, про протести в Чикаго, і я тут, у Києві, з цікавістю видивляюся на світлинах знайомі обличчя.
Але всі вагомі українські організації, починаючи зі Світового Конгресу українців, Союзу Українців у Великій Британії, Асоціації українських правників Америки (АУПА), Союзу Українських Організацій Австралії (CУOA), Репрезентативного комітету українських організацій Франції, інших висловили свій протест проти цього антиукраїнського закону. Пікети та демонстрації українців під стінами наших посольств у Північній та Південній Америці, Європі, у Нью-Йорку, Торонто, Парижі, Франкфурті, Празі, країнах Балтики тощо показали одностайну волю українців світу – стати на захист такої базової націєутворюючої сили, як рідна мова.
Риску цим протестам підвела Українська всесвітня координаційна рада (УВКР), яка назвала прийняття мовного закону «антиукраїнським шабашем», серйозним порушенням Конституції та Регламенту Верховної Ради, а також – «спробою цинічної наруги над базовою національною цінністю, збереженою не одним поколінням українців в Батьківщині та за кордоном – Українською Мовою».
Усі протести – усередині України та за її кордонами – створили своєрідне світове кільце патріотів-українців, яке опоясало країну та світ.
Влада це бачить, і навіть її найцинічніші представники не можуть не зважати на ці протести.
Важливо те, щоб літня спека та задуха, відпускний період та інші фактори не послабили протестні хвилі, не зробили б їх ситуаційними, згасаючими.
Бо саме в той момент влада може зробити підготовлений марш-кидок: миттєво змінити спікера і в один день скріпити цей закон підписами нового Голови Верховної Ради та Президента. А там – опублікувати його та зробити чинним.
Така ймовірність існує, і видиме зависання ситуації не повинно розслабляти захисників мови.

Мовне питання напередодні виборів
Проте будь-який об’єктивний аналітик розуміє – складність мовної ситуації в сучасній Україні є, вона зберігається, але її можна роздмухувати, а можна й стишувати.
Реальністю є те, що російськомовна частина України прагне якимось чином легалізувати російську мову в країні. Найбільш радикальні вимагають надати їй статус другої державної, інші – лише офіційної, треті от придумали закон «Ка-Ка», де з невинним виглядом говорять лише про турботу за розвиток регіональних мов, ні словом не згадуючи російську.
Російська мова в Україні є поширеною, загально ужитковою, і їй нічого не загрожує. На будь-якій книжковій та газетно-журнальній розкладці в Україні ви знайдете десятки російських назв, радіо- та телепрограми також є значною мірою російськомовними.
Отже, якась ще інші додаткова турбота про розвиток російської мови є штучною, політиками роздмуханою і не виправданою мовною ситуацією в Україні.
А ось в умовах панування антиукраїнської влади будь-яке послаблення позицій української мови набуває значного прискорення. Тому і закон цей є небезпечним, що надає право половині Україні ніколи не говорити, не писати, не викладати українською. Ні-ко-ли! І, тим не менше, прожити в Україні усе життя, вважатися громадянами України, але не політичними українцями.
На виборах мовне питання завжди грає роль бомби – чи то уповільненої дії, чи то із зірваним запалом. Зараз запал знову пробують зірвати.
Вибуху в цій ситуації не уникнути.
Зараз важливо нарощувати критичну масу тих, хто хоче і може якимось чином захистити українську мову. Протестуватиме, пікетуватиме, але не тільки. Хоча б тим захистити, що розмовлятиме нею повсякденно. У значно зрусифікованій Україні це не дуже розповсюджено.